Туманність Андромеди
Шрифт:
— Він ішов туди. — Дар Вітер показав у бік великих каменів.
— Так, це його сліди, — підтвердила Евда.
— Чому ви так упевнені? — із сумнівом спитала Чара.
— Погляньте на правильність кроків — це хода первісних мисливців або тих, хто успадкував їхні риси. А мені здається, що Мвен, незважаючи на свою вченість, ближчий, ніж будь-хто з нас, до природи… Не знаю, як ви, Чаро? — Евда обернулася до замисленої дівчини.
— Я? О ні! — І, показуючи вперед, вона вигукнула: — Он він!
На найближчому до них камені з’явилась велетенська постать африканця, що виблискувала під місяцем, як полірований чорний мармур. Мвен Мас енергійно вимахував руками, наче погрожуючи комусь.
— Він немов дух ночі з дитячих казок! — схвильовано прошепотіла Чара.
Мвен Мас помітив друзів, які наближалися, стрибнув
— Ідіть туди з Чарою, — сказала Евда, — а ми побудемо трохи тут…
Дар Вітер зробив прощальний жест, і на обличчі африканця відбилось розуміння. Якийсь напівдитячий порив примусив його прошепотіти давно забуті слова прощання. Дар Вітер був зворушений і, замислившись, пішов разом з мовчазною Евдою, Рен Боз, відчувши себе ніяково, потупцяв на місці і повернув слідом за Мвеном Масом і Чарою Нанді.
Дар Вітер і Евда дійшли до коси, що відділяла затоку од відкритого моря. Попереду чітко виднілися вогники навколо величезних плотів морської експедиції.
Дар Вітер відштовхнув з піску прозорий човен і став біля води перед Евдою, ще масивніший і могутніший, ніж Мвен Мас. Евда стала навшпиньки і поцілувала друга, який залишав їх.
— Вітре, я буду з Ведою, — відповіла вона на його думки. — Ми повернемось разом у нашу зону і там дочекаємось прибуття. Повідомте, коли влаштуєтесь, — я завжди з радістю допоможу вам…
Евда довго проводжала очима човен на сріблястій воді…
Дар Вітер підплив до другого плота, де ще працювали механіки, поспішаючи закінчити встановлення акумуляторів. На прохання Дар Вітра вони засвітили три зелених вогні трикутником.
Через півтори години перший же спіроліт, що пролітав мимо, повис над плотом. Дар Вітер сів у спущений підйомник, на мить показався під освітленим днищем корабля і зник у люці. Перед ранком він увійшов у своє постійне житло, недалеко від обсерваторії Ради, яке не встиг іще змінити. Дар Вітер відкрив продувні крани в обох своїх кімнатах і провітрив приміщення. Потім висунув із стіни постіль і, настроївши кімнату на запах і плескіт моря, до якого він звик останнім часом, міцно заснув.
Він прокинувся з відчуттям, що принадність світу втрачено. Веда далеко і буде далеко тепер, поки… Але ж він повинен їй допомогти, а не заплутувати справу!
Спіральний стовп наелектризованої прохолодної води ринув на нього у “ванній. Дар Вітер стояв під ним так довго, що аж змерз. Освіжившись, він підійшов до апарата ТВФ, роззчинив його дзеркальні дверцята і викликав найближчу станцію розподілу робіт. На екрані з’явилося молоде обличчя. Юнак упізнав Дар Вітра і привітав його з ледве помітним відтінком пошани, що вважалося ознакою витонченої ввічливості.
— Мені хотілося б працювати на важкій і тривалій роботі, — почав Дар Вітер, — пов’язаній з фізичною працею: наприклад, на антарктичних рудниках.
— Там усе зайнято, — в тоні юнака вчувався жаль, — зайнято і на родовищах Венери, Марса, навіть Меркурія. Ви знаєте, що туди, де важче, охоче йде молодь.
— Так, але я вже не можу себе зарахувати до цієї хорошої категорії… А що є зараз? Мені треба негайно.
— Потрібні люди на розробку алмазів у Середньому Сибіру, — поволі почав той, дивлячись на невидиму для Дар Вітра таблицю, — якщо ви хочете на гірські роботи. Крім того, є місця на океанських плотах — харчових заводах, на сонячній насосній станції в Тібеті, — але це вже легке. Інші місця — теж нічого особливо важкого.
Дар Вітер подякував інформаторові й попросив дати час подумати, а поки що не віддавати алмазних розробок.
Він вимкнув станцію розподілу і з’єднався з Будинком Сибіру — великим центром географічної інформації в цій країні. Його ТВФ увімкнули в пам’ятну машину найновіших записів, і перед Дар Вітром поволі попливли безмежні ліси. Заболочена й обрідна листяна тайга на вічно мерзлому ґрунті, що колись панувала тут, зникла, поступившись місцем височенним лісовим велетням — сибірським кедрам та американським секвойям, колись майже вимерлим. Велетенські червоні стовбури височіли чудовою огорожею навколо пагорбів, накритих бетонними шапками. Стальні труби десятиметрового діаметра виповзали з-під них і перегинались через вододіли до найближчих річок, повністю вбираючи їх у роззявлені пащі воронок.
— Я хотів уточнити ваші наміри. Щойно одержано вимогу — звільнилось місце в підводних титанових рудниках на західному узбережжі Південної Америки. Це найважче з того, що є на сьогодні… Але туди треба прибути негайно!
Дар Вітер занепокоївся.
— Я не встигну пройти психо-фізичної перевірки на найближчій станції АПП — Академії Психофізіології Праці.
— За сумою щорічних випробувань, обов’язкових на вашій попередній роботі, для вас ця перевірка не потрібна.
— Надішліть повідомлення і дайте координати! — негайно озвався Дар Вітер.
— Західна вітка Спіральної Дороги, сімнадцяте південне відгалуження, станція 6Л, точка КМ40. Посилаю попередження.
Серйозне обличчя на екрані зникло. Дар Вітер зібрав усі дрібні речі, які належали йому особисто, вклав у шкатулку плівки з зображеннями й голосами близьких і найважливішими записами власних думок. Із стіни він зняв хроморефлексну репродукцію [21] стародавньої російської картини, із стола — бронзову статуетку артистки Белло Галь, схожої на Веду Конг. Усе це, разом з невеликою кількістю одягу, вмістилося в алюмінієвий ящик із кругами опуклих цифр та лінійних знаків на кришці. Дар Вітер набрав повідомлені йому координати, відкрив люк у стіні і штовхнув туди ящик. Він зник, підхоплений нескінченною стрічкою. Потім Дар Вітер оглянув свої кімнати. Уже багато віків на планеті не було якихось спеціальних прибиральників приміщень. Їхні функції виконував кожний мешканець, що було можливим тільки при абсолютній акуратності та дисциплінованості кожної людини, а також при ретельно продуманій системі влаштування житла і громадських будинків, з їхніми автоматами для очистки та продування.
21
Хроморефлексна репродукція — картина, видрукувана фарбами з внутрішнім відбиттям світла, які дають підвищену стереоскопічність плоского малюнка в природному переході кольорів і світла (фантастичне).
Скінчивши огляд, він повернув важіль перед дверима донизу, даючи сигнал на станцію розподілу приміщень, що кімнати, які він займав, звільнились, і вийшов. Зовнішня галерея, засклена пластинами молочного кольору, нагрілася від сонця, але на плоскому даху морський вітерець, як завжди, був прохолодний. Легкі пішохідні містки, перекинуті на висоті між ґратчастими будинками, здавалось, повисли в повітрі й вабили до неспішної прогулянки. Але Дар Вітер знову не належав собі. По трубі автоматичного спуску він потрапив підземну магнітоелектричну пошту, і маленький вагончик поніс його до станції Спіральної Дороги. Дар Вітер не поїхав на Північ, до Берінгової затоки, де пролягала сполучна дуга Західної вітки. Цей шлях до Південної Америки, особливо так далеко на південь — аж до сімнадцятого відгалуження, — забирав близько чотирьох діб. По широтах населених зон Півночі й Півдня йшли лінії важких вантажних спірольотів, що оперізували планету впоперек океанів і з’єднували най-коротшим шляхом вітки Спіральної Дороги. Дар Вітер поїхав Центральною віткою до південної населеної зони, сподіваючись переконати завідуючого авіаперевозками вважати його за терміновий вантаж. Крім того, що шлях скорочувався до тридцяти годин, Дар Вітер міг би побачитися з сином Грома Орма — голови Ради Зореплавання; Гром Орм обрав його наставником-ментором свого сина.