Туманність Андромеди
Шрифт:
Дивовижні протуберанці вилітали з глибини океану прозорого фіолетового полум’я — зоряної атмосфери, прорізували простір усеспалюючими руками. Енергія Веги була настільки великою, що зірка випромінювала світло найсильніших квантів — фіолетової та невидимої частини спектра. Навіть у захищених потрійним фільтром людських очах вона викликала страшне відчуття примарності, майже невидимого, але смертельно небезпечного фантома… Пролітали світлові бурі, перемагаючи тяжіння зірки. Їх далекий відгомін небезпечно штовхав і розгойдував “Парус”. Лічильники космічних променів та інших видів жорстких випромінювань перестали працювати. Всередині надійно захищеного корабля почала зростати небезпечна іонізація. Можна було тільки догадуватись про шаленство променистої енергії, що страхітливим потоком
Начальник “Паруса” обережно підвів зореліт до третьої планети — великої, але огорнутої лише тонкою прозорою атмосферою. Мабуть, вогненне дихання синьої зірки зігнало геть покрив легких газів, що довгим, ледве сяючим хвостом тягся за планетою з її тіньового боку. Руйнівні випари фтору, отруйний окис вуглецю, мертва щільність інертних газів — у цій атмосфері ніщо земне не проіснувало б і секунди.
З надр планети випинались гострі шпилі, ребра, стрімкі, зазублені стіни червоних, як свіжі рани, чорних, як прірви, кам’яних мас. На обвіяних шаленими вихорами плоскогір’ях з вулканічних лав виднілися тріщини й провалля, з яких виливалась розжарена магма і які здавалися жилами кривавого вогню.
Високо здіймалися густі хмари попелу, сліпучо-голубі на освітленому боці, непроникно чорні на тіньовому. Велетенські — на тисячі кілометрів — блискавки били в усіх напрямках, що свідчило про електричну наснаженість мертвої атмосфери.
Грізна фіолетова примара величезного сонця, чорне небо, наполовину заховане блискотливою короною перлистого сяйва, а внизу, на планеті, — червоні контрастні тіні на дикому хаосі скель, палаючі борозни, звивини й кола, безперервні спалахи зелених блискавок…
Стереотелескопи передали, а електронні фільми записали це з безпристрасною, нелюдською точністю.
Але за приладами стояло живе чуття мандрівників — протест розуму проти безглуздих сил руйнування і нагромадження мертвої матерії, усвідомлення ворожості цього світу шаленого космічного вогню. І, загіпнотизовані видовищем, четверо людей обмінялися схвальними поглядами, коли голос повідомив, що “Парус” іде на четверту планету.
Кілька обертів запису, і під кільовими телескопами корабля вже виростала остання крайня планета Веги, завбільшки майже така, як Земля. “Парус” стрімко знижувався. Очевидно, мандрівники вирішили за всяку ціну дослідити останню планету, останню надію на відкриття світу, хай не прекрасного, але хоча б придатного для життя.
Ерг Ноор піймав себе на тому, що в думці вимовив оце слово “хоча б”. Мабуть, такими ж були думки і тих, хто керував “Парусом” і оглядав поверхню планети в потужні телескопи.
“Хоча б”! У цих двох словах крилося прощання з мрією про прекрасні світи Веги, про знаходження перлин-планет на дні просторів всесвіту, заради чого люди Землі пішли на добровільне сорокап’ятирічне ув’язнення в зорельоті і більш ніж на шістдесят років покинули рідну планету.
Але, захоплений видовищем, Ерг Ноор не відразу подумав про це. В глибині напівсферичного екрана він мчав над поверхнею безмежно далекої планети. На справжнє лихо мандрівників, тих — загиблих, і цих — живих, планета виявилася схожою на найближчого сусіда в Сонячній системі — Марс Така сама тонка прозора газова оболонка з червонувато-зеленим, завжди безхмарним небом, така сама рівна поверхня пустельних материків з пасмами зруйнованих гір. Тільки на Марсі панував пекельний холод ночі і різка зміна денних температур. Там були мілкі, схожі на велетенські калюжі болота, які майже зовсім випаровувались, коли-не-коли випадав дрібний дощик або іній, спостерігалося жалюгідне життя омертвілих рослин і дивних, млявих тварин, що заривалися в землю.
Тут шалене полум’я блакитного сонця нагрівало планету так, що вона вся пашіла жаром найбільш палючих пустель Землі. Водяні випари в мізерній кількості здіймались у верхні шари повітряної оболонки, а величезні рівнини затінювалися лише вихорами теплових струменів, що безперервно збурювали атмосферу. Планета оберталася швидко, як і всі інші. Нічне охолодження розсипало гірські породи в море піску. Пісок — оранжевий, фіолетовий, зелений, блакитнуватий
Світлі піщані рівнини, здавалось, випромінювали саме тільки полум’я. Ерг Ноор пригадав, що в старовину, коли вченими була не більшість населення Землі, а лише мізерна група людей, серед письменників і художників поширювалися мрії про людей інших планет, що пристосовувалися до життя в підвищеній температурі. Це було поетично й красиво, підносило віру в могутність людини. Люди у вогневому диханні планет блакитних сонць зустрічають своїх земних братів!.. Велике враження на багатьох, у тому числі й на Ерга Ноора, справила картина в музеї східного центра південного жилого пояса: затуманена на обрії рівнина вогненного піску, сіре палаюче небо, а під ним — безликі людські постаті в теплових скафандрах і незвичайно різкі чорно-сині тіні від них. Люди застигли в дуже динамічних, повних здивування позах перед рогом якоїсь металевої споруди, розпеченої мало не до білого жару. Поруч — гола жінка з розпущеним червоним волоссям. Світла шкіра сяє в сліпучому світлі ще дужче, ніж піски, лілові й малинові тіні підкреслюють кожну лінію високої і стрункої постаті, що стояла, як прапор перемоги життя над силами космосу.
Смілива, але зовсім нереальна мрія, що суперечить усім законам біологічного розвитку.
Ерг Ноор здригнувся, коли поверхня планети на екрані ринула назустріч. Пілот повів “Парус” на зниження. Зовсім близько попливли піщані конуси, чорні скелі, розсипища якихось блискучих зелених кристалів. Зореліт методично спіраллю облітав планету від одного полюса до другого. Жодних ознак води і хоча б найпримітивнішого рослинного життя. Знову “хоча б”!
З’явилась туга самотності, загубленості корабля в мертвій далечині, під владою полум’яної синьої зірки… Ерг Ноор дуже чітко уявляв собі надію тих, хто знімав фільм, спостерігаючи планету і шукаючи на ній бодай ознаки минулого життя. Які знайомі для кожного, хто літав на пустельні, мертві планети, без води й атмосфери, ці напружені шукання уявлюваних руїн, решток міст і будов у випадкових формах тріщин і позбавлених життя скель, в урвищах мертвих гір, які ніколи не знали життя!
Швидко миготіла на екрані спалена, обвіяна буйними вихорами, позбавлена будь-яких слідів тіні земля далекого світу. Ерг Ноор, усвідомивши крах давньої мрії, намагався зрозуміти, як могло народитися неправильне уявлення про спалені світи синьої зірки.
— Наші земні брати будуть розчаровані, коли дізнаються, — тихо сказав біолог, близько присунувшись до начальника. — Багато тисячоліть мільйони людей Землі дивилися на Вегу. Літніми ночами на Півночі всі молоді, що кохали й мріяли, звертали погляди на небо. Влітку Вега, яскрава й синя, стоїть майже в зеніті — хіба можна було не милуватися нею? Ще тисячі років тому люди знали досить багато про зорі. За дивним напрямком думки вони і в гадці не мали, що планети утворювались майже навколо кожної зірки з повільним обертанням і сильним магнітним полем, так само, як майже кожна планета має своїх супутників. Вони не знали про цей закон, але мріяли про братів на інших світах і насамперед на Везі — синьому сонці. Я пам’ятаю переклади чудових віршів про напівбожественних людей з синьої зірки з якоїсь із стародавніх мов.
— Я мріяв про Вегу після повідомлення “Паруса”, — обернувся до Еона Тала начальник. — Тепер ясно, що тисячолітній потяг до далеких і чудових світів затулив очі і мені й багатьом мудрим та серйозним людям.
— Як ви тепер розшифруєте повідомлення “Паруса”?
— Просто. “Чотири планети Веги зовсім позбавлені життя. Нічого немає прекраснішого за нашу Землю. Яке щастя повернутися до неї!”
— Ви маєте рацію! — вигукнув біолог. — Чому раніше
це не спало на думку?..
— Може, й спадало, але не нам, астрольотчикам, та, мабуть, і не Раді. Але це робить нам честь — смілива мрія, а не скептичне розчарування перемагає в житті!