Твори: оповідання, романи, листи, щоденники

Кафка Франц

Через це йому не можна повідомляти, якщо взагалі захотілося б листуватися з ним далі, про себе щось важливе, таке, про що не скажеш просто знайомому. Приятель уже понад три роки не був на батьківщині й дуже непереконливо пояснював це непевним політичним становищем у Росії, яке, мовляв, не дозволяло дрібному комерсантові залишати своє підприємство бодай на короткий термін, — а тим часом сотні тисяч росіян спокійно їздять собі по світі. А якраз за ці три роки в житті самого Ґеорґа відбулися великі зміни. Про смерть його матері, яка сталася близько двох років тому, і про те, що відтоді Георґ і його старий батько провадять разом господарство, приятель, правда, ще довідався

і висловив у листі своє співчуття, але дуже сухо, мабуть, тільки тому, що на чужині годі навіть уявити собі, яка це тяжка втрата. Та відтоді Ґеорґ із більшим запалом узявся до своїх комерційних справ, як і до всього іншого. Може, за життя матері батько відсував його від справжньої участі у діяльності підприємства, бо хотів, щоб там прислухалися тільки до його думки, може, після материної смерті батько, хоч і далі працював, став не таким діяльним, а може — навіть дуже схоже на це, — багато більшу роль відіграв щасливий збіг обставин, але, хоч би як там було, підприємство за ці два роки досягло небачених успіхів, довелося набрати вдвічі більше працівників, торговий обіг збільшився вп’ятеро, і не було сумніву, що поступ триватиме й далі.

Та приятель нічого не знав про ці зміни. Раніше, мабуть, востаннє, в листі зі співчуттям із приводу смерті матері він пробував намовити Ґеорґа виїхати до Росії і розводився про великі можливості в Петербурзі саме для його, Ґеорґової, галузі торгівлі. Цифри, які він називав, були мізерними, порівнюючи з тим обсягом, якого тепер набуло Ґеорґове підприємство. Та Ґеорґові не хотілося писати приятелеві про свої успіхи в торгівлі, і якби він написав про них аж тепер, це справді здалося б дивним.

Тож Ґеорґ обмежувався тим, що завжди писав йому тільки про всякі дрібниці, які зринають у пам’яті, коли в неділю отак спокійно сидиш і думаєш про все впереміш. Він хотів одного: не порушити того уявлення про рідне місто, яке в його приятеля, мабуть, склалося за довгі роки відсутності і яким той задовольнився. Тому й сталося так, що Ґеорґ у трьох листах, написаних із досить великими перервами, повідомляв приятелеві про заручини чоловіка, до якого їм було байдуже, з дівчиною, до якої їм так само було байдуже, аж поки приятель, хоч Ґеорґ зовсім не хотів цього, таки зацікавився тією подією.

Але Ґеорґові було приємніше писати йому про такі речі, ніж признатися, що він сам місяць тому заручився з панною Фрідою Бранденфельд, дівчиною із заможної родини. Він часто розмовляв із нареченою про ту особливу позицію, на яку він став у листуванні з ним.

— Отже, його не буде на нашому весіллі, — сказала вона. — А я ж маю право познайомитися з усіма твоїми приятелями.

— Я не хочу турбувати його, — відповів Ґеорґ. — Зрозумій мене як слід, він, мабуть, приїхав би, принаймні я так думаю, але почував би себе непотрібним і скривдженим, може, й позаздрив би мені і вже напевне був би невдоволений — і не міг би побороти свого невдоволення — тим, що повертається назад сам. Сам — ти розумієш, що це означає?

— Так, але ж він може дізнатися про наше одруження й від когось іншого?

— Я не здатен цьому запобігти, але в нього такий спосіб життя, що навряд.

— Якщо в тебе такі друзі, Ґеорґу, то тобі взагалі не треба було заручуватися.

— Ми обоє винні. Але я тепер і не хотів би, щоб було інакше.

І вона, уривчасто дихаючи під його поцілунками, ще сказала:

— Але ж це мене ображає.

Тоді Ґеорґ подумав, що справді нічого страшного не буде, як він напише про все приятелеві. «Я такий, як є, і хай він мене таким приймає, — подумав він. — Я ж не перероблю себе на такого, з ким би, може,

було б легше приятелювати».

І в довгому листі, який Ґеорґ написав того недільного ранку, він справді повідомив приятелеві про свої заручини такими словами: «Найкращу новину я лишив на кінець. Я заручився з панною Бранденфельд, дівчиною із заможної родини, що оселилася тут через кілька років після твого від’їзду, отже, ти навряд чи знаєш її. При нагоді я напишу тобі докладніше про свою наречену, а сьогодні досить буде сказати, що я дуже щасливий і що в наших із тобою стосунках сталася тільки одна зміна: досі ти мав просто приятеля, а тепер маєш щасливого приятеля. Крім того, в моїй нареченій, яка передає тобі сердечне вітання, а невдовзі напише сама, ти здобудеш щиру приятельку, а це для неодруженого чоловіка не така вже й дрібниця. Я знаю, багато що не дає тобі змоги відвідати нас, та хіба моє весілля не було б достатнім приводом махнути рукою на перешкоди? Але хоч би що там було, роби як сам знаєш і зважай тільки на себе».

Ґеорґ довго сидів за письмовим столом, дивлячись у вікно й тримаючи в руці листа. На вітання знайомого, що проходив вулицею, він відповів неуважною усмішкою.

Нарешті він засунув листа в кишеню, вийшов зі своєї кімнати й подався невеличким коридором до батькової, розташованої навпроти, куди не навідувався вже кілька місяців. Та в цьому й не було потреби, бо він постійно бачився з батьком у крамниці й вони одночасно обідали в ресторані, і хоч про вечерю собі кожен дбав сам як йому хотілося, потім вони, коли Ґеорґ не йшов, як це переважно бувало, до когось із приятелів, а тепер до нареченої, ще трохи сиділи разом у спільній вітальні, кожен утупивши очі у свою газету. Ґеорґ здивувався, що в батьковій кімнаті, яка виходила вікном на вузеньке подвір’я, було темно навіть такого сонячного ранку. Он як затіняє її висока стіна навпроти. Батько сидів біля вікна в кутку, повному всіляких речей, що нагадували про покійну матір, і читав газету, тримаючи її перед очима боком через якусь хворобу очей. На столі стояв недоїдений сніданок, власне, майже не початий.

— О, це ти, Ґеорґу, — сказав батько й відразу рушив йому назустріч.

Його важкий халат розхристався, поли метлялися, коли він ішов. «Батько й досі ще велетень», — подумав Ґеорґ.

— Тут страшенно темно, — сказав він.

— Авжеж, таки темно, — відповів батько.

— Ви ще й вікно зачинили?

— Мені так краще.

— Надворі зовсім тепло, — мовив Ґеорґ, ніби продовжуючи сказане раніше, і сів.

Батько прибрав посуд зі столу й поставив його на шафку.

— Я, власне, тільки хотів вам сказати, — повів далі Ґеорґ, неуважно стежачи за батьковими рухами, — що все-таки написав до Петербурга про свої заручини.

Він був витяг листа з кишені, але потім засунув його назад.

— До Петербурга? — перепитав батько.

— Ну, своєму приятелеві, — пояснив Ґеорґ, намагаючись глянути батькові у вічі, й подумав: «У крамниці він зовсім інакший. Як він тут розсівся, ще й схрестив руки на грудях».

— Ага. Своему приятелеві, — мовив батько, наголошуючи на останньому слові.

— Ви ж, тату, знаєте, що я спершу не хотів йому казати про свої заручини. Лише з тактовності, іншої причини не було. І самі знаєте, що він важка людина. Я подумав собі: хай він довідається від когось іншого про мої заручини, — цьому я не можу запобігти, хоч він живе таким самітником, що навряд чи знайшовся б хтось, що сказав би йому про це, — та тільки не від мене.

— А тепер ти передумав? — спитав батько, тоді поклав газету на підвіконня, а на неї окуляри й накрив їх долонею.