Твори: оповідання, романи, листи, щоденники

Кафка Франц

Минула добра хвилина; Ґреґор лежав на столі, виснажений лазінням; навколо панувала тиша — певне, це була добра ознака. Аж ось пролунав дзвінок. Служниця, звичайно, сиділа замкнена в кухні, і відчиняти довелося Ґреті. Це прийшов батько.

— Що сталося? — були його перші слова.

З Ґретиного вигляду він здогадався, що мало щось статися.

Ґрета відповіла приглушеним голосом, мабуть, уткнувшись обличчям батькові в груди:

— Мати зомліла, але їй уже краще. Ґреґор виліз із кімнати.

— Я так і знав, — мовив батько. — Завжди казав, що так буде, але ж хіба ви, жінки, послухаєте?

Ґреґор збагнув, що батько не так зрозумів надто коротку Ґретину відповідь і подумав, що Ґреґор силоміць удерся до вітальні. Тому треба було якось уласкавити батька, бо ж пояснювати що й до чого Ґреґор не мав ані часу, ані можливості. І він кинувся до дверей своєї кімнати й притулився до них: хай батько, коли зайде з передпокою, відразу побачить, що Ґреґор хоче якнайшвидше вернутися до своєї кімнати і що його не треба туди заганяти; досить тільки відчинити йому двері, і він миттю зникне.

Проте батько був не в тому настрої, щоб помічати такі тонкощі.

— О, — вигукнув він люто, але наче й радісно, як тільки зайшов до вітальні. Ґреґор обернув голову від дверей і глянув угору на батька.

Таким він його аж ніяк не уявляв собі; щоправда, Ґреґор останнім часом через те лазіння по стінах уже не так пильно стежив за всім, що відбувалося в домі, то ж, власне, мав би й сподіватися, що якісь зміни могли зайти. Але все-таки, все-таки, невже це батько? Той самий чоловік, що колись кволий лежав у перинах, як Ґреґор вирушав у свої подорожі, а коли він повертався вечорами додому, сидів у кріслі, загорнений у халат, неспроможний навіть підвестися, і тільки радісно простягав назустріч йому руки? Той самий, що під час рідкісних родинних прогулянок кілька разів на рік, у найбільші свята, закутавшись у старе пальто й обережно виставляючи наперед ковіньку, плентався між Ґреґором і матір’ю, які й так повільно йшли, а з батьком мусили ще й стримувати крок, а як хотів щось сказати, то майже завжди зупинявся і збирав усіх навколо себе? Тепер батько був дуже показний: одягнений у щільний голубий мундир з позолоченими ґудзиками, який носять банкові службовці; над високим стоячим коміром звисало подвійне підборіддя; карі очі з-під кущуватих брів дивилися бадьоро й уважно. Сиве, завжди розпатлане волосся тепер було надзвичайно дбайливо зачесане на прямий блискучий проділ. Свого кашкета з золотою монограмою, мабуть, якогось банку, він шпурнув через усю кімнату на канапу в другий куток і, закинувши назад поли сурдута та заклавши руки в кишені штанів, люто скрививши обличчя, попростував до Ґреґора. Батько, мабуть, і сам добре не знав, що він зробить, але ступав, вище, ніж звичайно, підіймаючи ноги, і Ґреґор здивувався, які величезні в нього підошви на черевиках. Ґреґор побоявся чекати його на місці; він бо з перших днів свого нового життя знав, що батько поклав собі бути до нього якнайсуворішим. І він почав тікати від батька, ставав, коли той зупинявся, й знову біг, як тільки той рушав з місця. І так вони помалу кружляли по кімнаті, наче батько грався з Ґреґором, а не гнався за ним. Тому Ґреґор бігав поки що тільки по підлозі; до того ж він боявся, що батько сприйняв би це як особливо лиху витівку, якби він виліз на стіну чи на стелю. А втім, Ґреґор бачив, що й такої повільної біганини довго не витримає, бо коли батько робив один крок, йому доводилось за цей час багато разів переступати своїми лапками. Він почав уже задихатися, бо здавна мав не дуже здорові легені, очі в нього заплющувалися з утоми. І коли він, хитаючись, такий запаморочений, що вже не думав про якийсь інший порятунок, окрім утечі, зовсім забувши, що є ще стіни, щоправда, заставлені різьбленими меблями із визубнями та шпичками, напружував усю силу, щоб бігти далі, — несподівано щось пролетіло перед ним, легенько впало й покотилося по підлозі. Це було яблуко; відразу за ним полетіло друге. Ґреґор перелякано зупинився: годі було тікати далі, бо ж батько надумав жбурляти в нього яблуками. Він напхав їх повні кишені з миски, що стояла на буфеті, і тепер кидав одне за одним, поки що не дуже прицілюючись. Невеликі червоні яблука, ніби наелектризовані, розкочувались по підлозі, натикаючись одне на одне. Та ось одне легенько кинуте яблуко влучило в Ґреґора, але скотилося, не завдавши йому шкоди. Зразу ж за ним полетіло друге і просто-таки вгрузло йому в спину. Ґреґор хотів лізти далі, ніби сподівався, що коли він зрушить з місця, минеться страшний біль, та дарма: тіло його було наче пришпилене до підлоги, і він зомлів. В останню мить він ще побачив, як двері з його кімнати відчинилися і звідти вибігла мати в самій сорочці, бо сестра, щоб легше було дихати, роздягла її, коли вона лежала непритомна. За матір’ю бігла Ґрета і щось кричала. Мати кинулась навперейми батькові, спідниці одна за одною спадали з неї, вона, спотикаючись, переступала через них, врешті добігла до батька, обняла його за шию і — цю мить Ґреґорові зрадив зір — почала його просити не вбивати Ґреґора.

III

І Тяжка Ґреґорова рана, від якої він страждав понад місяць, — яблуко так і залишилось у нього в спині, як видима пам’ятка про ту пригоду, бо ніхто не зважувався виколупати його звідти, — навіть батькові, здавалось, нагадувала, що Грегор, незважаючи на свій теперішній жалюгідний і бридкий вигляд, все ж таки член родини і його не можна трактувати як ворога, а навпаки, закони родини вимагають проковтнути огиду й терпіти, тільки терпіти.

І хоча Ґреґор через свою рану, мабуть, назавжди втратив рухливість і поки що навіть, щоб перейти кімнату, гаяв, мов старий каліка, дуже багато часу — про лазіння по стінах уже годі було й думати, — та за погіршення свого стану він одержав цілком достатню, на його думку, винагороду: тепер щовечора двері до вітальні, з яких Ґреґор дві години перед тим не зводив уже очей, відчинялися, і він, невидимий у темряві, лежав собі і бачив усю родину біля освітленого столу, слухав її розмову, так би мовити, з загального дозволу, не те, що раніше.

Щоправда, це були вже не колишні жваві розмови, про які Ґреґор завжди з тугою згадував у маленьких кімнатках по готелях, коли стомлено кидався ввечері на вологу постіль. Тепер у вітальні здебільшого стояла глибока тиша. Батько після вечері швидко засинав у своєму кріслі, а мати й сестра зацитькували одна одну; мати, згорбившись біля світла, шила тонку білизну для крамниці мод, а сестра, що знайшла собі місце продавця, вчила вечорами стенографію і французьку мову, щоб, може, хоч згодом дістати якусь кращу роботу. Часом батько прокидався і, ніби зовсім не знав, що спав, казав матері: «Як ти сьогодні вже довго шиєш!» Й одразу засинав знову, а мати й сестра втомлено усміхалися одна до одної.

Із своєрідної впертості батько відмовлявся навіть удома скидати мундир: його халат даром висів на вішалці, а батько дрімав у кріслі цілком одягнений, немов завжди був готовий до служби і навіть тут чекав наказів свого начальника. Через це мундир, що вже з самого початку батькової роботи був не новий, швидко втратив свою охайність, хоч як пильнували його мати й сестра. Ґреґор часто цілі вечори дивився на той засмальцьований сурдут із завжди начищеними ґудзиками, що дедалі більше вкривався плямами і що в ньому батько, хоч і дуже незручно, але міцно собі спав.

Як тільки дзиґарі били десяту, мати намагалася тихенько збудити батька і вмовити його перейти до ліжка, казала, що в кріслі не те спання,

а йому ж треба відпочити, бо о шостій іти на роботу. Але батько з упертості, яка з’явилась у нього, відколи він став на службу, завжди відмовлявся залишити своє місце біля столу, хоч щоразу засинав знову, а крім того, так розімлівав, що потім його ще важче було зрушити з місця. Матері й сестрі доводилось тоді цілі чверть години обережно, але настійливо упрошувати його, а він тільки хитав повільно головою, не розплющуючи очей, і не підводився з місця. Мати термосила його за рукав, шептала на вухо ласкаві слова, сестра залишала свої підручники й теж допомагала матері, та на батька це не впливало. Він ще глибше поринав у своє крісло. І тільки як мати й сестра брали його під руки, він розплющував очі, зиркав на одну й на другу і звичайно казав: «Отаке в мене життя. Отакий відпочинок на старість». Тоді, спершись на них, підводився і церемонно, ніби сам для себе був найбільшим тягарем, давав себе вести до дверей, на порозі кивав жінкам і далі вже йшов сам. Мати кидала своє шиття, сестра — ручку, і обидві бігли за ним у спальню, щоб допомогти ще йому лягти.

Хто в цій спрацьованій, виснаженій родині мав час зробити для Ґреґора щось більше, ніж було необхідно? Жили вони дедалі скромніше; служницю врешті відпустили; височенна кістлява робітниця з сивим розпатланим волоссям приходила вранці і ввечері і виконувала найтяжчу роботу; все інше робила мати, уриваючи годину від свого цілоденного шиття. Дійшло навіть до того, що продали родинні коштовності, в які раніше мати й сестра, не тямлячись від радощів, убиралися на забаву та на свято; Ґреґор довідався про це, коли ввечері батьки з сестрою підсумовували, що за скільки пощастило продати. Та найбільше вони бідкалися, що не могли піти з цього завеликого, як на теперішні їхні достатки, помешкання, бо не знали, як переселити Ґреґора. Однак Ґреґор добре розумів, що річ не тільки в тому, бо його, врешті, можна було б перевезти у якій-небудь скрині, прорізавши дірки для повітря; батьків більше втримували від переселення цілковита безнадія і сором: адже їх спіткало лихо, про яке їхні родичі та знайомі й гадки не мали. Все, що світ вимагає від бідноти, вони виконували до останку; батько носив дрібним банковим службовцям сніданки, мати страчувала себе над чужою білизною, сестра бігала за прилавком, вволяючи накази покупців, але на щось більше в них не ставало сили. І рана на спині немов починала боліти Ґреґорові наново, коли мати й сестра, поклавши батька в ліжко, поверталися до вітальні, сідали одна біля одної, кинувши роботу, і мати говорила, показуючи на Ґреґорову кімнату: «Зачини ті двері, Ґрето», — тоді Ґреґор лежав у темряві, а вони сиділи, обнявшись, і плакали або мовчки дивилися перед собою невидющими очима.

Ґреґор дні і ночі майже не спав. Часом він покладав собі, тільки-но ще раз відчиняться двері, знову взяти всі турботи про сім’ю на себе, в його пам’яті зринали по довгій перерві шеф і повірений, конторники й учні, і такий невторопний двірник, два-три приятелі з інших фірм, покоївка з одного готелю у провінції, любий скороминущий спогад, касирка з крамниці головних уборів, до якої він залицявся, але надто несміливо, і яку хотів сватати, — всі вони поставали перед його очима упереміж із чужими або забутими вже людьми, але, замість допомоги йому і його родині, всі були якісь неприступні, і Ґреґор радів, коли вони зникали. Та потім він знову втрачав бажання піклуватися про сім’ю, його охоплювала лють за поганий догляд, і він, хоч сам не знав, чого б хотів попоїсти, снував плани, як би залізти до комори і взяти те, що йому все ж таки належить, хай навіть він і не голодний. Тепер уже сестра не розмірковувала, що б Ґреґорові найбільше посмакувало, а вранці і вдень, коли бігла на роботу, ногою швидко заштовхувала до його кімнати будь-яку їжу, а ввечері, байдуже, чи він ту їжу тільки покуштував, чи — таке тепер траплялося найчастіше — навіть не торкався до неї, вимітала одним помахом мітли геть. Прибирала вона кімнату тепер завжди ввечері і робила цю роботу так швидко, що далі нікуди. На стінах утворилися брудні смуги, подекуди зібралися цілі клубки куряви і сміття. Спочатку Ґреґор, коли заходила сестра, ставав на те місце, де було найбільше бруду, щоб таким чином якось дорікнути їй. Та, мабуть, якби він стояв там і тижнями, сестрі було б байдуже; вона бачила сміття не гірше за Ґреґора, але й не думала його замітати. А проте сестра із цілком новою для неї вразливістю — останнім часом уся родина стала ображатися на кожну дрібницю — пильно стежила, щоб ніхто, крім неї, не прибирав у Ґреґора. Якось мати надумала прибрати у Ґреґоровій кімнаті як слід і добре вимила її, зуживши не одне відро води, — щоправда, від надмірної вологи Ґреґорові теж було погано, і він нерухомо лежав, слабий і засмучений, на канапі, — та це їй так не минулося. Бо тільки-но сестра ввечері помітила зміну в Ґреґоровій кімнаті, як, смертельно ображена, влетіла до вітальні і, хоч мати благала її заспокоїтися, зайшлася плачем. Батьки спочатку вражено й безпорадно дивилися на неї — батько навіть з ляку схопився з крісла, — потім зчинився гармидер: батько обертався ліворуч і дорікав матері, що та втручається в сестрине діло, потім обертався праворуч і, навпаки, кричав на сестру, що вона ніколи більше не буде прибирати в Ґреґоровій кімнаті; мати тим часом намагалася затягнути батька, який аж не тямився від хвилювання, до спальні; сестра, хлипаючи, стукала по столу кулачками, а Ґреґор сичав з люті, що нікому не спаде на думку зачинити двері, щоб він не бачив і не чув цієї веремії.

Але навіть якщо сестрі, стомленій роботою в крамниці, і набридло дбати про Ґреґора, як колись, то все ж не конче було саме матері заміняти її і не конче так занехаювати кімнату Ґреґора. Бо в домі була ще й робітниця. Ця стара вдова, що на її кощаві плечі за довге життя лягав, мабуть, ще й не такий клопіт, не відчувала до Ґреґора ніякої огиди. Вона не була надто цікава, проте якось випадково відчинила двері до Ґреґорової кімнати і, склавши руки на животі, довго дивилася па нього. А він розгублено метушився по кімнаті, хоч за ним ніхто й не ганявся. Відтоді вона завжди вранці і ввечері відхиляла на хвильку двері й заглядала до Ґреґора. Спочатку вона прикликувала його ближче словами, що їх, певно, вважала за ласкаві, як-от: «Ходи, ходи, кузько!» або «Ти глянь на цю кузьку!». На таке звернення Ґреґор не відповідав, а стояв на місці, ніби й не чув її слів. Хай би краще батьки звеліли цій старій прибирати вранці в його кімнаті, замість отак зазирати без діла й бентежити його! Якось рано-вранці — у шибки періщив дощ, певне, ознака того, що настає весна, — коли робітниця знову почала кликати його, Ґреґор так розізлився, що рушив на неї, ніби хотів напасти, щоправда, повільно й кволо. Проте робітниця, замість злякатися, схопила стільця, який стояв біля дверей, і підняла вгору, роззявивши рота: видно було, що вона стулить його аж тоді, як торохне Ґреґора стільцем по спині.