Твори: оповідання, романи, листи, щоденники
Шрифт:
Найдужче йому хотілося покласти трубку. Від цієї розмови він уже не сподівався ніякого пуття. І тільки тому, що мусив щось відповісти, швидко сказав:
— Коли моєму господареві можна прийти в замок?
— Ніколи, — відповів голос.
— Добре, — сказав К. й повісив трубку.
Селяни, що стояли ззаду, вже насідали на нього. Помічники, раз по раз скоса позираючи на K., намагалися не підпускати їх надто близько. Але вочевидь тільки вдавали, що не підпускають їх, та й самі селяни, задоволені наслідками розмови, почали повільно відступати. Зненацька крізь гурт селян, розділивши його на дві половини, швидким кроком пройшов якийсь чоловік, вклонився К. й передав йому листа. Тримаючи листа в руці, К. оглянув посланця — йому здавалося, що тієї миті посланець був для нього важливіший за самого листа. Він дуже скидався на його помічників, був такий самий стрункий, як вони, одягнений у такий самий одяг, що щільно прилягав до тіла, був такий самий меткий і спритний, але й цілком інакший. Хай би краще він був його помічником! Він чимось нагадував йому жінку з немовлям, яку він бачив у чинбаря. Одягнений він був майже в усе біле, і хоч вбрання було, мабуть, не шовкове — зимове вбрання, як у всіх, — проте легеньке й ошатне, як шовкове. Обличчя в нього було ясне й відверте, а усмішка — на диво підбадьорлива; він провів рукою по
— Хто ти такий? — спитав К.
— Мене звати Варнава, — відповів той. — Я посланець.
Уста його, вимовляючи слова, розтулялися і стулялися мужньо, а проте ніжно.
— Тобі тут подобається? — спитав К. й показав на селян, що й досі ще цікавилися ним, на їхні просто-таки спотворені обличчя — наче хтось товк їм зверху голови, аж поки вони стали пласкі, і риси обличчя в них склалися під впливом болю від тих тортур, — на селян, що тепер, розтуливши товсті губи, то дивилися на нього, то відводили погляд і втуплювались у щось зовсім випадкове, то знов позирали на нього; потім показав також на своїх помічників, які стояли обнявшись, щока до щоки, і всміхалися, чи то соромливо, чи то глузливо, показав на всіх них, ніби відрекомендовував свій почет, нав’язаний йому особливими обставинами, і сподіваючись — у цьому й полягала довірливість, якій К. надавав великого значення, — що Варнава раз і назавжди побачить різницю між ними й самим К. Проте Варнава — через свою простодушність, це було зразу видно — зовсім не зрозумів, що від нього хотів K., навіть не відповів на його запитання, вважаючи, як вважає добре вихований служник, що воно лише про людське око звернене до нього, тому тільки слухняно озирнувся довкола, помахав рукою знайомим селянам та перекинувся кількома словами з Артуром і Єремією, і все це вільно й невимушено, але не приєднуючись до них. K., що хоч і не отримав відповіді, не почував себе присоромленим, згадав про листа, якого тримав у руці, й розпечатав його. Там було написано: «Вельмишановний пане! Як вам відомо, вас узято на роботу до володаря замку. Ваш безпосередній начальник — сільський староста, який і розповість вам докладніше про вашу працю та про умови оплати, перед ним же ви будете й звітуватися. А проте я також не спускатиму вас з ока. Варнава, що передасть вам цього листа, час від часу питатиме вас про ваші побажання й доповідатиме про них мені. Я завжди буду готовий, наскільки це можливо, стати вам у пригоді. Я зацікавлений, щоб мої робітники були задоволені». Далі стояв нерозбірливий підпис, а поряд було надруковано: «Начальник Н-ської канцелярії».
— Почекай! — сказав К. Варнаві, що схилився в поклоні, й покликав господаря, щоб той показав йому кімнату, бо хотів на самоті перечитати листа. І тоді згадав, що Варнава, хоч яку він викликав у нього симпатію, все-таки лише посланець, і звелів дати йому пива. Він простежив, як той сприйме це, проте Варнава дуже радо взяв пиво і зразу випив. Потім К. пішов за господарем. У цій хаті для К. не знайшлося нічого, крім маленької кімнатки під дахом, та й з нею був клопіт, бо довелося прилаштовувати десь-інде двох служниць, що досі там спали. Власне, там більше нічого й не зробили, тільки виселили служниць, а решта все лишилося так, як було: одне-однісіньке ліжко без постелі, на ньому дві подушки й попона, не прибрані після минулої ночі. На стіні — кілька образків і фотографій солдатів. Кімнатку навіть не провітрили, видно, сподіваючись, що пожилець довго тут не пробуде, і нічого не зробили, щоб його затримати. Та К. був згоден на все, він загорнувся в ковдру, сів до столу й почав до свічки перечитувати листа. Лист був не весь однаковий, в окремих місцях до нього зверталися як до вільної людини, особистий вибір якої визнають, — скажімо, у зверненні й там, де мовилося про його побажання. Але були й місця, де його приховано чи відверто трактували як дрібного, майже непомітного з висоти їхнього становища працівника, наче начальству доводилось робити зусилля, щоб «не спускати його з ока», його безпосереднім начальником виявився всього лише сільський староста, перед яким він навіть мав звітуватися, а єдиним його співробітником, либонь, стане сільський поліцай. Це були безперечні протиріччя, і такі очевидні, що їх могли допуститися тільки навмисне. К. зразу відкинув божевільну стосовно такої високої інституції думку, що в них були якісь вагання. Радше він добачав тут відверто запропонований йому вибір: виходячи з вказівок, що містилися в листі, він міг стати або працівником у селі з постійно наголошуваним, а насправді тільки вдаваним зв’язком із замком, або тільки вдаваним працівником села, а насправді всю свою роботу узгоджувати з замком, настанови якого передаватиме Варнава. К. не вагався ні хвилини: навіть якби він не мав того досвіду, що вже встиг набути, то, не замислюючись, зробив би той самий вибір. Лише працюючи в селі, якомога далі від урядовців із замку, він спроможеться чогось досягти в замку, та й ці люди в селі, які поки що ставились до нього так недовірливо, почнуть інакше розмовляти з ним, коли бачитимуть у ньому якщо не свого приятеля, то бодай співгромадянина, і як він колись перестане відрізнятися від Ґерштекера чи Лаземана — а це мало відбутися дуже швидко, від цього все залежало, — то перед ним напевне зразу простеляться всі шляхи, що були б для нього назавжди не тільки закриті, а й невидимі, якби він покладався тільки на тих панів нагорі та їхню ласку. Правда, тут існувала одна небезпека, і в листі з якоюсь зловтіхою на неї вказано, навіть наголошено на ній, наче уникнути її неможливо. Це становище робітника. «Робота», «начальник», «умови оплати», «звіт», «робітник» — цих слів було повно в листі, і навіть коли мовилося про щось інше, особистіше, то однаково з цього самого погляду. Якщо К. захоче стати робітником, він може ним стати, але вже остаточно, раз і назавжди, без будь-якої іншої перспективи. К. знав, що насправді ніхто його ні до чого не силуватиме, а надто тут, проте він боявся гніту несприятливих обставин, звички до розчарувань, руйнівного, хоч і непомітного впливу кожної прожитої тут хвилини, але мав зважитись на боротьбу з цією небезпекою. Лист і не замовчував того, що K., якщо цій боротьбі судилось відбутися, вже мав відвагу почати її; це було сказано дуже тонко, і тільки людина з неспокійним сумлінням — з неспокійним, а не з нечистим — могла помітити це в трьох словах, які стосувалися повідомлення, що його взято на роботу: «як вам відомо». К. заявив про себе, і відтоді, як мовилося в листі, його взято на роботу.
К. зняв зі стіни образок і повісив на цвяшок листа; якщо він житиме в цій кімнатці, то хай тут висить і лист.
Потім він спустився до зали. Варнава сидів з помічниками біля столика.
— Ага, ось де ти, — сказав К. без будь-якого приводу, лише тому, що зрадів, побачивши Варнаву.
Той відразу схопився. Селяни, тільки-но
— Чого ви весь час товчетесь коло мене? — крикнув К. Вони не образились і повільно вернулися на свої місця. Один, відходячи, замість пояснення мимохідь сказав з незрозумілою усмішкою, що перекинулась на обличчя кількох його товаришів:
— Зажди, почуєш якусь новину.
І облизався, наче новину можна було з’їсти. К. не сказав нічого, що означало б спробу замирення, — хай відчувають до нього якусь пошану, це добре. Та тільки-но він сів поряд із Варнавою, як відчув, що хтось із селян уже дихає йому в потилицю: мовляв, він прийшов по сільничку. Та К. сердито тупнув ногою, і селянин відійшов і без сільнички. Справді, К. легко було роздратувати, хоча б нацькувавши на нього цих селян: їхня вперта турбота здавалася йому гіршою, ніж замкненість інших, а крім того, й вони були замкнені, бо якби К. сів до їхнього столу, вони напевне б не лишилися сидіти там. Аби тут не було Варнави, він би зчинив бучу. Але й так грізно обернувся до них, і вони теж обернулися до нього. Та коли він побачив, як вони сиділи, кожен на своєму місці, не перемовляючись між собою жодним словом, наче їх ніщо не пов’язувало, крім того, що всі вони не зводили з нього очей, йому здалося, що вони не мають на думці нічого поганого, напосідаючи на нього, може, справді щось хочуть від нього, тільки не можуть сказати, що саме, а може,
[ На цій комі уривається переклад видатного Майстра українського перекладу — Євгена Поповича].
(Переклав Євген Попович)
Роман «Замок» (1922) — останній, незакінчений роман Ф. Кафки. Це була третя спроба Кафки написати справді епічний твір. Проте і цю спробу, як і дві попередні, письменник вважав невдалою, тому в заповіті попросив Макса Брода знищити рукописи.
Роботі над романом передувала тривала пауза в писанні, тому настрій Кафки під час написання «Замку» був надзвичайно схвильований — він коливався між екстазом і повною зневірою (спершу Кафка навіть приховував від друзів написане). У цьому підсумковому романі присутні всі основні теми й конфлікти, які непокоїли письменника протягом життя.
Листи, заповіти, щоденники
Лист до батька
Любий батьку, недавно ти спитав мене, чому я кажу, що боюся тебе. Як завжди, я не зміг нічого тобі відповісти — почасти саме зі страху перед тобою, а почасти через те, що пояснити цей страх неможливо, не вдаючись у численні подробиці, навести які в розмові було б досить важко. І коли тут я й пробую дати тобі відповідь на письмі, то вона однаково буде дуже неповна, позаяк навіть цієї хвилини, коли я пишу, на заваді мені стоїть страх перед тобою та його наслідки й позаяк сказати треба так багато, що це значно перевершує можливості моєї пам’яті й мого глузду.
На всю цю історію ти завжди дивився дуже просто, принаймні сам так казав і мені, й, не перебираючи, багатьом іншим людям. Ти це уявляв собі приблизно так: ціле життя ти працював у поті чола, віддаючи все дітям і насамперед мені, завдяки чому я «жив розкошуючи», мав цілковиту свободу вивчати, що мені заманеться, у мене не боліла голова про шматок хліба, а отже, й узагалі ні про що; за це ти вимагав не вдячності, ні — ціну «вдячності дітей» ти добре знаєш, — але принаймні хоч якого-небудь натяку на розуміння й співчуття; натомість я, скільки себе й пам'ятаю, втікав від тебе — до своєї кімнати, до книжок, до безглуздих ідей, до навіжених друзів; я ніколи не розмовляв з тобою відверто, у храм до тебе не ходив, у Франценбаді жодного разу тебе не навідував і взагалі ніколи не виявляв родинних почуттів, не цікавився крамницею й рештою твоїх справ, накинув тобі фабрику, а потім тебе облишив, підтримував Отлу в її впертості, задля друзів я роблю все, а задля тебе ніколи й пальцем не поворухнув (навіть жодного разу не приніс тобі квитка до театру). Якщо ти узагальниш свої міркування про мене, то виявиться, що докоряєш ти мені не за непорядність чи зло (крім, хіба що, мого останнього наміру одружитись), а за мою холодність, відчуженість, невдячність. До того ж докоряєш так, немовби в усьому цьому винен я, немовби одним поворотом керма я міг би спрямувати все іншим шляхом, тоді як твоєї провини тут нема жодної, хіба лиш та, що ти був до мене надто добрий.
Цю твою звичайну думку я вважаю слушною тільки через те, що й сам гадаю: в нашому відчуженні жодної твоєї провини нема. Але так само нема в ньому й жодної моєї провини. Якби мені пощастило тебе в цьому переконати, тоді постала б можливість — ні, не почати життя спочатку, для цього обидва ми вже застарі — можливість бодай якої-небудь злагоди, і навіть якби твої безнастанні докори не припинилися, то вони стали б не такими жорстокими.
Дивно, але ти якоюсь мірою передчуваєш, що я хочу тобі сказати. Так, наприклад, нещодавно ти мені сказав: «Я завжди тебе любив, хоч напоказ поводився з тобою не так, як поводиться решта батьків, але це лише тому, що я не вмію прикидатись, як прикидається решта». Що ж, батьку, загалом я ніколи не мав сумніву в твоєму доброму ставленні до мене, але це твоє твердження, здається мені, хибне. Прикидатися ти не вмієш, це правда, але тільки на цій підставі стверджувати, нібито решта батьків прикидаються, — це означає або виявляти глуху до будь-яких доказів нетерпимість, або (і це, на мою думку, відповідає дійсності) непрямо визнати, що між нами щось негаразд і винен у цьому не лише я, а й ти, хоч і несамохіть. Якщо ти й справді так гадаєш, то наші думки збігаються.
Я, звісно, не кажу, що став таким, який є, лише під твоїм впливом. Це було б велике перебільшення (і я навіть схильний до такого перебільшення). Цілком можливо, що навіть якби я ріс зовсім незалежно від твого впливу, то все ж таки не став би людиною, яка була б тобі до серця. Я, мабуть, однаково вдався б слабким, несміливим, нерішучим, неспокійним, не схожим ні на Роберта Кафку [1] , ні на Карла Германа [2] , але все ж таки іншим, не таким, який є, і ми могли б чудово ладнати один з одним. Я був би щасливий мати тебе за свого товариша, шефа, дядька, діда, навіть тестя (хоч щодо цього я вже трохи вагаюся). Але саме як батько ти виявився для мене натурою надто сильною, надто через те, що мої брати повмирали ще малими, сестри народилися вже багато пізніше після мене, й тому перший натиск мені довелося витримувати самому, а для цього я виявився натурою надто слабкою.
1
Брат у других Ф. Кафки.
2
Шваґер Ф. Кафки, чоловік його сестри Еллі.