Твори том 2
Шрифт:
— О пане Жане Варен, задорого. Де ж таки! Ця річ варта двох тисяч, правду кажу.
Літератор відповів сумно, все не зводячи очей з фігурки:
— Може, й так. Але для мене це дорого.
Тоді вона, порушена безумною відвагою, наблизилась і запитала:
— А мені за скільки б ви цю річ віддали?
Здивований крамар відповів:
— Півтори тисячі, пані.
— Гаразд. Я беру.
Літератор, що досі й не помічав її, повернувся раптом і уважно, поглядом спостережливим,
Вона була прегарна в цю хвилину, охоплена поривом, помолоділа під промінням збудженої пристрасті. Крім того, жінок, що купують оздобу для столу за півтори тисячі франків, зустрінеш не щодня.
Раптом, виявляючи чарівну делікатність, вона обернулась до нього і сказала тремтячим голосом:
— Пробачте, добродію, я, може, надто похопилась; ви ж іще не сказали свого останнього слова.
А він з поклоном:
— Я сказав його, пані.
Вона тоді знову схвильовано.
— В кожнім разі, тепер чи пізніше, аби ви лише надумались, ця річ може належати вам. Я тільки тому й купила її, що вона припала вам до смаку.
Він усміхнувся, видимо задоволений:
— Звідки ж ви мене знаєте?
Тоді вона заговорила про своє захоплення його творами, назвала їх, виявила в своїх похвалах велике красномовство.
Розмовляючи, він сперся ліктем на якийсь стіл і палко вдивлявся гострими, допитливими очима, намагаючись розгадати, що перед ним за особа.
Час від часу крамар, радий з цієї живої реклами, гукав, коли входили нові клієнти:
— Гляньте-но, пане Жане Вареи, правда, гарненька річ?
І всі голови поверталися в той бік, а вона тремтіла від радості, що розмовляє на людях запросто з чоловіком, який має таке славетне ім’я.
Сп’яніла нарешті з цього всього, повна тієї відваги, що буває у полководця, коли він наказує іти в рішучу атаку, вона сказала:
— Добродію, зробіть мені велику-велику приємність. Дозвольте вам подарувати цю річ на спогад про жінку, яка безмежно шанує вас і яку ви бачили всього десять хвилин.
Він відмовився. Вона наполягала. Він, проте, опирався, від щирого серця сміючись.
Тоді вона затято мовила:
— Гаразд. Я сама віднесу до вас статуетку! Де ви мешкаєте?
Він не хотів сказати своєї адреси, та вона спитала в крамаря, заплатила скільки треба було за свою покупку і метнулась наймати фіакр. Письменник кинувся їй навздогін. Він ніращо не хотів прийняти подарунок, не знаючи навіть, кому його можна повернути. Він догнав її, коли вона сідала вже в екіпаж, плигнув і собі і — ледве не впавши, бо коні саме рушили, сів поруч неї, роздратований уже цією пригодою.
Він
— Я погоджуюсь, — сказала вона, — не залишати вам цієї речі, якщо тільки ви пообіцяєте виконувати сьогодні всі мої бажання.
Пропозиція здалася йому такою забавною, що він погодився.
— Що ви звичайно робите о цій годині? — запитала вона.
— Виїжджаю на прогулянку, — відповів він після деякого вагання.
Тоді вона рішучим голосом звеліла візникові:
— До Булонського Лісу!
Візник рушив.
Він мусив називати їй імена всіх відомих жінок, особливо тих, що вславилися своєю розбещеністю, і втаємничувати її в найінтимніші дрібниці їхнього життя, їхніх звичок, домашньої обстановки та пороків.
Надійшов вечір.
— А що ви робите о цій годині? — було нове питання.
Він, сміючись, відказав:
— Перехиляю чарочку абсенту.
Тоді вона поважно:
— Що ж, пане, давайте пити абсент.
І вони ввійшли до його улюбленої великої кав'ярні на бульварі. Там він зустрів своїх товаришів письменників і познайомив їх усіх з нашою провінціалкою. Вона втратила тяму з радощів. «Нарешті, нарешті», — дзвеніло у неї в голові.
Час минав, і вона звернулась до Варена:
— Певне, тепер ви звичайно обідаєте?
— Так, пані,— відповів літератор.
— Ну, то рушаймо на обід.
По обіді у кафе Біньон пролунало нове запитання:
— А що ви робите вечорами?
Він пильно глянув на неї:
— Як коли. Іноді буваю в театрі.
— Гаразд, пане, їдьмо до театру!
У Водевілі, завдяки йому, їм дали безплатні місця, а вона
зажила вищої слави — сиділа з ним поруч на балконі так, що весь зал їх бачив.
Коли вистава скінчилась, він поцілував їй галантно руку і промовив:
— Мені зостається тепер, пані, подякувати вам за чарівний для мене день…
Вона перебила:
— А що ви робите вночі о цій годині, що робите ви ночами?
— Я… я вертаюсь додому.
Вона нервово засміялась:
— Ну… то… їдьмо до вас…
І вони замовкли. Вона тремтіла всім тілом, і в ній боролося бажання втекти з бажанням залишитись, але в глибині серця панувало тверде рішення дійти в цій пригоді до краю.
На сходах вона мусила спинитись, придержуючись за поручні, таке сильне хвилювання охопило її, а він пройшов уперед, важко дихаючи, з восковим сірником у руці.
Тільки-но зайшли до кімнати, вона хапливо роздяглась, мовчки заховалась під ковдру і притулилась у чеканні до стінки.