Твори том 2
Шрифт:
А гора Мон-Валер’єн усе гримала та гримала.
Рибалки мовчали. Німець зробив якесь розпорядження рідною мовою. Потім відсунувся зі своїм стільцем, щоб не бути надто близько від полонених, і дванадцять солдатів стали від них за двадцять кроків із рушницями коло ноги.
— Даю вам одну хвилину, — провадив далі офіцер, — ані секунди більше.
Аж ось він рвучко підвівся, підійшов до французів, узяв Моріссо під руку і, відвівши трохи вбік, пошепки сказав йому*.
— Ну, то який пароль? Ваш товариш не знатиме нічого, я удам, ніби пожалів вас.
Моріссо мовчав.
Тоді
Пан Соваж мовчав.
Вони знов опинилися поруч.
Офіцер скомандував. Солдати звели рушниці.
Тим часом Моріссо випадково скинув очима на повну пічкурів сіточку, що лежала в траві, за кілька кроків од нього.
Сонячний промінь вигравав на купі рибин, які й досі тріпоталися. І Моріссо занепав духом. Незважаючи на всі зусилля, очі*його налилися слізьми.
— Прощавайте, пане Соваж, — прошепотів він.
— Прощавайте, пане Моріссо, — відповів пан Соваж.
І вони стиснули один одному руки, стрясаючись з голови до п’ят якимсь нестримним дрожем.
— Плі! — крикнув офіцер.
Дванадцять пострілів розітнулись, як один.
Пан Соваж одразу ж упав ницьма. Моріссо, вищий на зріст, захитався, закрутився й повалився впоперек свого товариша горілиць, і цівка крові бігла з його роздертого на грудях мундира.
Німець зробив якісь нові розпорядження.
Солдати кудись розбіглися, а потім, повернувшись із мотузками та камінням, прив’язали його до ніг забитих і віднесли трупи до берега.
А Мон-Валер’єн не переставав гримати, весь укрившись тепер величезною шапкою диму.
Два солдати взяли Моріссо за голову й за ноги; два інші так само підхопили пана Соважа. Щосили розмахнувшись, вони кинули їх далеко в річку, і мертві тіла, описавши дугу, стійма поринули в воду, бо каміння тягло ноги вниз.
Злетіли бризки, вода завирувала, затремтіла й врешті заспокоїлась, тільки дрібненькі хвильки набігали ще на берег.
Зверху плавало трохи крові.
— Тепер хай уже попрацюють риби, — півголосом промовив офіцер, що весь час залишався спокійним.
І він подався до будинку.
Аж ось він помітив у траві сіточку з пічкурами. Він підняв її, оглянув і, посміхнувшись, гукнув:
— Вільгельме!
Підбіг солдат у білому фартусі. Пруссак кинув йому вилов двох розстріляних і наказав:
— Спечи-но мені оцих рибок, поки вони ще живі. Це буде розкішна страва.
І знову запахкав своєю люлькою.
Ця свиня Морен
П. Удіно
І
— От ізнову, друже мій, — мовив я до Лабарба, — ти сказав ці слова: «Ця свиня Морен». Чому,до лиха, ніколи я не чув, щоб говорили про Морена, не називаючи його свинею!
Лабарб — тепер він депутат — глянув на мене здивовано.
— Як, ти сам з Ла-Рошелі — і не знаєш Моренової історії?
Я відповів, що таки не знаю Моренової історії. Лабарб потер руки і почав оповідати:
—
— Звичайно, аякже.
— Ну от, знай же, що тисяча вісімсот шістдесят другого чи тисяча вісімсот шістдесят третього року Морен поїхав на два тижні до Парижа — для розваги чи там для розваг, як хочеш, але вдаючи про людське око, ніби їде купити деякого краму. Ти розумієш, що воно значить для провінційного крамаря — пожити два тижні в Парижі! Тут у нього просто кров загорається! Щовечора звабливі видовища, легкі жіночі приторки, ненастанне солодке хвилювання. Від цього людина, сказати, божеволіє. Напівроздягнені танцюристки, декольтовані акторки, округлі ніжки, повні плечі,— і все це близько, рукою дістати, а разом з тим не можна чи не смієш і доторкнутись. Добре, коли раз чи два пощастить скуштувати чогось там солодкого… Потім чоловік їде додому, а серце ще тремтить і б’ється, душа грає, жага поцілунків лоскоче уста.
У такому стані перебував Морен, беручи квитка до Ла-Рошелі на експрес, що відходить о восьмій сороквечора. Він походжав, ревно жалкуючи за всіма тими принадами, по великому вокзальному вестибюлі Орлеанської залізниці — і раптом зупинився й остовпів перед молодою жінкою, що обіймала якусь стару даму. Вона підняла вуаль, і Морен у захваті промовив сам до себе: «Оце-то красуня!»
Попрощавшись із старою, вона перейшла до зали чекання. Морен за нею. Потім вона вийшла на перон — Морен і собі; вона в порожній вагон — він теж.
Поїздом тим їхало мало народу. Локомотив свиснув, рушили. Вони були самі в вагоні.
Морен як не їв свою сусідку очима. їй було, може, дев’ятнадцять-двадцять років; вона була білява, високого зросту, смілива, бачилось, на вдачу. Загорнувши собі ноги в подорожню ковдру, вона лягла на лавці.
Морен іштав сам себе: «Хто вона така?» І тисяча різних гад (ж та планів мінилося йому в голові. Він думав: «Стільки розповідають люди про пригоди на залізниці. Може, оце якраз одна з таких пригод сама іде мені в руки? Мабуть, досить виявити сміливість… Чи не Дантон сказав колись: «Сміливість, сміливість і ще раз сміливість!» Ну, коли не Дантон, то Мірабо. Байдуже хто, зрештою. Але мені бракує сміливості, то-то й біда. О, якби можна було читати в людській душі! Я певен, що людина щодня, сама про те й не догадуючись, минає чудесні нагоди й можливості. Проте… Коли б вона хоч знак який подала, що не від того…*
І він почав роздумувати про різні випадки, які могли б стати йому в пригоді і повести до тріумфу. Йому малювалось, як він по-лицарському, гречно заговорює з нею, услуговує їй в якихось там дрібницях, провадить жваву та галантну розмову, що кінчається освідченням, а воно знову кінчається тим… тим, про що ти думаєш.
Та, на лихо, не було з чого саме почати. І він чекав принагідного випадку; серце билося шалено, голова йшла обертом.
А тим часом ніч ішла собі, і, поки Морен обмірковував справу, дівчина спокійно спала. Зайнявся день. Довгий, ясний вранішній промінь, виникнувши далеко на обрії, впав на гоже личко заснулої і освітив його.