Твори том 2
Шрифт:
Олів’є, знявши капелюха, сяючи очима, дихав на повні груди і, відповідаючи на погляд графині, мовив:
— Ось де щастя.
— Воно минуще, — зауважила вона, підійшовши до нього.
— Берімо його, поки воно є.
Тоді вона сказала, усміхаючись:
— Досі ви не любили села.
— А тепер люблю його, бо ви тут. Не сила вже жити там, де вас немає. Замолоду можна кохати здалеку, в листах, у мріях, у чистому пориві,— може, тому, що попереду життя, чи, либонь, тому, що людина живе тоді не стільки потребами серця, скільки пристрастю; в мої ж літа кохання стає хворобливою звичкою, цілющою пов'язкою на ранах душі, що б'є вже тільки одним крилом і менше поривається
— Ой, старий! — мовила графиня, беручи його за руку.
— Авжеж, авжеж, — повторив він. — Я старий. З усього це видно — волосся сиве, вдача міняється, сум налягає. А суму, хай йому чорт, я досі не знав! Якби мені в тридцять років сказали, що я колись без причини сумуватиму, турбуватимусь, буду невдоволений усім, то не повірив би. Виходить, серце моє теж постарішало.
Вона відповіла з глибокою впевненістю:
— А в мене серце зовсім молоде! Воно не змінилося. А може, й помолодшало. Йому було двадцять років, а тепер тільки шістнадцять.
Вони довго так розмовляли, стоячи коло відчиненого вікна, проймаючись настроєм цього вечора, близькі одне одному, ближчі, ніж будь-коли, в цю годину ніжності, такої присмеркової, як і ця година дня.
Слуга, увійшовши, оповістив:
— Обід на столі.
— А дочку покликали? — спитала графиня.
— Панна вже в їдальні.
Вони сіли втрьох до столу. Віконниці були зачинені, і світло двадцяти свічок у двох великих канделябрах, падаючи на голову Аннети, мовби присипало її волосся золотим пилом. Бертен не зводив з неї очей, усміхаючись.
— Боже, яка вона гарна в чорному! — приказував він.
І, милуючись дочкою, звертався до матері, немов дякуючи за втіху, яку вона йому дала.
Коли вони повернулись до вітальні, вже зійшов місяць. Темна маса парку нагадувала острів, а поле за ним здавалося морем, прихованим під легким туманом, що слався понад рівнинами.
— О, мамо, ходімо погуляємо! — сказала Аннета.
Графиня погодилась.
— Я візьму Джуліо.
— Бери, якщо хочеш.
Вони вийшли. Дівчина простувала попереду, бавлячись із собакою. Ідучи вздовж лугу, вони почули дихання корів, що, прокинувшись і вгадавши свого ворога, підводили голови й озирались. Вдалечині місяць пронизував гілки дерев тонкими променями, і вони, линучи до землі, зрошували листя й розсипалися по стежці дрібними бризками жовтого світла.
Аннета й Джуліо бігали, однаково радісні й безтурботні цього ясного вечора, і їхнє захоплення знаходило вихід у пустощах.
По галявинах, де місячна хвиля спадає, мов у колодязь, дівчина проходила, наче привид, і Бертен гукав її, зачарований цим чорним видінням з ясним обличчям. Потім, коли вона знову відбігала, він брав і стискував руку графині, часто шукаючи її уст у густих затінках, немов щоразу вигляд Аннети відживляв нетерплячість його серця.
Нарешті вони дісталися рівнини, звідки ледве видно було вдалині купи дерев по фермах. Крізь молочну імлу, що лилась на поля, обрій здавався безмежним, і легка, жива тиша, тиша цього великого й теплого простору була повита незбагненною надією, невиразним чеканням, які надають такої чарівності літній ночі. Високо-високо в небі линуло кілька довгих і тонких хмаринок, ніби витканих із срібної луски. Коли постояти якусь хвилину нерухомо, в цьому нічному спокої можна почути невпинний шелест життя, безліч таких звуків, гармонія яких здавалась спочатку мовчанням.
На сусідньому лузі перепел кинув свій крик, — дві флейтові
— Ах, — мовила графиня, лишившись віч-на-віч з Бер-теном, — чому такі хвилини швидко минають? Нічого не можна затримати, нічого не можна зберегти. Навіть часу немає, щоб відчути насолоду чогось гарного. І вже настає кінець.
Олів’є поцілував їй руку й відповів, усміхаючись:
— О, цього вечора мені не до філософії! Я весь у теперішньому.
— Ви не любите мене так, як я вас, — шепнула вона.
— Ну, що ви…
— Ні,— урвала вона, — ви любите в мені, як ви дуже добре сказали перед обідом, жінку, яка задовольняє потре — би вашого серця, жінку, яка ніколи вас не скривдила й вплела трохи щастя у ваше життя. Я це знаю, почуваю. Так, я усвідомлюю і невимовно рада, що була до вас добра, що була вам корисна й допомагала вам. Ви любили й тепер любите в мені все, що вбачаєте для себе приємним: мою увагу до вас, захоплення, бажання вам подобатись, мою пристрасть, те, що я принесла вам у дар усе своє внутрішнє життя. Але не мене ви любите, зрозумійте це! О, я почуваю це, як почувають холодний протяг. Ви любите в мені багато дечого: красу, що марніє, мою відданість, розум, який у мені визнають, думку світу про мене й мою думку про вас. Та це ж не я, зовсім не я, розумієте?
Він лагідно всміхнувся:
— Ні, не розумію до пуття. Ви робите мені дуже несподівано сцену. До чого ці докори?
— О Боже мій! — вигукнула вона. — Я хочу, щоб ви зрозуміли, як я вас люблю! Бачите, я хочу висловити це й не мажу. Кали думаю про вас, — а я завжди про вас думаю, — то розкошую всім своїм тілом і душею, через те, що належу вам, і повсякчас, повсякмить мені хочеться віддавати вам себе більше й більше. Якби-то я могла присвятити себе вам цілком — адже коли любиш, немає нічого кращого, як давати, давати без угаву все, все: своє життя, думки, тіло, — все, що маєш, — і почувати, що даєш, і бути готовою на все, аби дати ще більше. Я так вас люблю, що навіть люблю страждати заради вас, люблю свій неспокій, свою тугу, свої муки, свої ревнощі,— все, чим катуюся, коли ваша прихильність слабне. Люблю у вас того, якого тільки я відкрила, — не того, що належить світові, ким захоплюються, кого знають, а того, що належить мені, що не маже вже ні змінитись, ні постарішати, — і я його не можу вже не любити, бо дивлюсь на нього тими очима, що нікого, крім нього, не бачать. Та цього не можна висловити. Немає таких слів…
Олів’є тихо повторив кілька разів підряд:
— Люба, люба, люба Ані…
Джуліо вистрибом вертався назад, не знайшовши перепела, що притих, зачувши його, і Аннета підбігла за мить, ледве переводячи дух.
— Не можу далі! — сказала вона. — Я триматимусь за вас, пане художнику.
Вона сперлась Олів’є на вільну руку, і вони вернулись додому, простуючи втрьох, — Бертен посередині,— під чорними деревами. Всі мовчали. Він ішов мовби в полоні у своїх супутниць, і його наче пронизував якийсь струмінь, що линув од них. Він не хотів їх бачити, бо вони були поруч нього, навіть заплющував очі, щоб краще їх почувати. Вони вели його, а він ішов просто закоханий у них — і в ту, що ліворуч, і в ту, що праворуч, у матір і в дочсу. Він з несвідомою й витонченою чуттєвістю охоче піддавався цьому. Навіть хотів поплутати їх у серці, не розрізняти їх думкою, і колисав своє бажання принадністю цієї невиразності. Хіба ж це не одна жінка — мати й дочка, що так схожі між собою? І хіба не для того з’явилася на землі дочка, щоб відродити його колишнє кохання до матері?