Твори у п'яти томах. Том 2
Шрифт:
Минули літа, а село
Не перемінилось.
Тілько пустка на край села
Набік похилилась.
Коло пустки на милиці
Москаль шкандибає.
На садочок позирає,
В пустку заглядає.
Марне, брате, не вигляне
Чорнобрива з хати.
Не покличе стара мати
Вечеряти в хату.
А колись… Давно колись-то!
Рушники вже ткались,
І хустина мережалась,
Шовком вишивалась,
Думав жити, любитися
Та бога хвалити!
А
В світі прихилитись.
Сидить собі коло пустки,
Надворі смеркає,
А в вікно, неначе баба,
Сова виглядає.
[Між 19 і З0 травня 1847,
С.-Петербург]
X. «В неволі тяжко, хоча й волі…»
В неволі тяжко, хоча й волі,
Сказать по правді, не було.
Та все-таки якось жилось,
Хоть на чужому, та на полі…
Тепер же злої тії долі,
Як бога, ждати довелось.
І жду її і виглядаю,
Дурний свій розум проклинаю,
Що дався дурням одурить,
В калюжі волю утопить.
Холоне серце, як згадаю,
Що не в Украйні поховають,
Що не в Украйні буду жить,
Людей і господа любить.
[Між 19 і З0 травня 1847,
С.-Петербург]
XI. КОСАР
Понад полем іде,
Не покоси кладе,
Не покоси кладе — гори.
Стогне земля, стогне море,
Стогне та гуде!
Косаря уночі
Зустрічають сичі.
Тне косар, не спочиває
Й ні на кого не вважає,
Хоч і не проси.
Не благай, не проси,
Не клепає коси;
Чи то пригород, чи город,
Мов бритвою, старий голить
Усе, що даси.
Мужика, й шинкаря,
Й сироту-кобзаря.
Приспівує старий, косить,
Кладе горами покоси,
Не мина й царя.
І мене не мине,
На чужині зотне,
За решоткою задавить,
Хреста ніхто не поставить
І не пом’яне.
[30 травня-1847,
С.-Петербург]
XII. «Чи ми ще зійдемося знову…»
Чи ми ще зійдемося знову?
Чи вже навіки розійшлись?
І слово правди і любові
В степи і дебрі рознесли!
Нехай і так. Не наша мати,
А довелося поважати.
То воля господа. Годіть!
Смирітеся, молітесь богу
І згадуйте один другого.
Свою Україну любіть.
Любіть її… Во время люте,
В остатню тяжкую минуту
За неї господа моліть.
[Між 19 і 30 травня 1847,
С.-Петербург]
Не
Не спалося, — а ніч, як море.
(Хоч діялось не восени,
Так у неволі). До стіни
Не заговориш ні про горе,
Ни про младенческие сны.
Верчуся, світу дожидаю,
А за дверима про своє
Солдатськеє нежитіє
Два часовії розмовляють.
Така ухабиста собой,
И меньше белой не дарила [2]
А барин бедненькой такой.
Меня-то, слышь, и подсмотрили,
Свезли в Калугу и забрили.
Так вот-те случай-то какой!
А я… Аж страшно, як згадаю.
Я сам пішов у москалі;
Таки ж у нашому селі
2
Йдеться про тодішні асигнації, паперові гроші Російської імперії від 25 крб. і вище. У 1820–1843 рр. їх друкували на білому папері. Звідси і «белая» стосовно до звичайних паперових грошей. Пізніше назву «белая», «беленькая» вживали і для означення звичайних паперових грошей сумою в 25 крб.
Назнав я дівчину… Вчащаю
І матір удову єднаю.
Так пан заклятий не дає:
Мала, каже, — нехай дождуся.
І, знай, вчащаю до Ганнусі.
На той рік знову за своє;
Пішов я з матір’ю просити.
«Шкода, — каже, — і не проси.
П’ятсот, — каже, — коли даси,
Бери хоч зараз…» Що робити?
Головко бідна! Позичать?
Та хто таку позичить силу!
Пішов я, брате, зароблять.
І де вже ноги не носили!
Поки ті гроші заробив,
Я годів зо два проходив
По Чорноморії, по Дону…
І подарунків накупив
Найдорогіших… От вертаюсь
В село до дівчини вночі,
Аж тілько мати на печі,
Та й та, сердешна, умирає.
А хата пусткою гниє.
Я викресав огню, до неї…
Од неї пахне вже землею,
Уже й мене не пізнає!
Я до попа та до сусіди.
Привів попа, та не застав,—
Вона вже вмерла. Нема й сліду
Моєї Ганни. Я спитав
Таки сусіду про Ганнусю.
«Хіба ти й досі ще не знаєш?
Ганнуся на Сибір пішла.
До панича, бачиш, ходила,
Поки дитину привела
Та у криниці й затопила».
Неначе згага запекла.
Я ледве-ледве вийшов з хати.
Ще не світало. Я в палати
Пішов з ножем, не чув землі…
Аж панича вже одвезли
У школу в Київ. От як, брате!
Осталися і батько, й мати,
А я пішов у москалі.
І досі страшно, як згадаю.
Хотів палати запалить
Або себе занапастить,