Твори у п'яти томах. Том 2

Шевченко Тарас Григорович

Поглянути на божий день,

На ясний світ животворящий!

Сліпа була єси, незряща,

Недвига серцем; спала день

І спала ніч. А кругом тебе

Творилося, росло, цвіло,

І процвітало, і на небо

Хвалу творителю несло.

А ти, кумасю, спала, спала,

Пишалася, та дівувала,

Та ждала, ждала жениха,

Та ціломудріє хранила,

Та страх боялася гріха

Прелюбодійного. А сила

Сатурнова іде та йде,

І гріх той праведний плете,

У сиві коси заплітає;

А ти ніби недобачаєш:

Дівуєш, молишся, та спиш,

Та матер божію гнівиш

Своїм смиренієм лукавим.

Прокинься, кумо, пробудись

Та

кругом себе подивись,

Начхай на ту дівочу славу

Та щирим серцем, нелукаво

Хоть раз, сердего, соблуди!

2 декабря [1860,

С.-Петербург]

«Зійшлись, побрались, поєднались…»

Зійшлись, побрались, поєднались,

Помолоділи, підросли.

Гайок, садочок розвели

Кругом хатини. І лишались,

Неначе князі. Діти грались,

Росли собі та виростали…

Дівчаток москалі украли,

А хлопців в москалі забрали,

А ми неначе розійшлись,

Неначе брались — не єднались.

5 декабря [1860,

С.-Петербург]

«Кума моя і я…»

Кума моя [226] і я

В Петрополіськім лабіринті [227]

Блукали ми — і тьма, і тьма…

«Ходімо, куме, в піраміду [228] ,

Засвітим світоч». І зайшли,

Єлей (і миро принесли.

І чепурненький жрець Ізіди [229] ,

Чорнявенький і кавалер,

Скромненько длань свою простер,

226

Кума моя — Надія Василівна Тарновська.

227

В Петрополіськім лабіринті…— тобто на вулицях Петербурга; Шевченко називає його Петрополісом.

228

Ходімо, куме в піраміду… — Тут йдеться, очевидно, про Петропавловський собор, в якому ховали російських імператорів.

229

Жрець Ізіди — єгипетський священик, служитель культу богині Ізіди.

І хор по манію лакея,

Чи то жреця: «Во Іудеї

Бисть цар Саул». Потім хор

Ревнув з Бортнянського [230] : «О скорбь,

О скорбь моя! О скорбь велика!»

[Друга половина вересня —

грудень 1860, С.-Петербург]

«Чи не покинуть нам, небого…» [231]

Чи не покинуть нам, небого,

Моя сусідонько убога,

230

Бортнянський, Дмитро Степанович (1751–1825) — відомий російський композитор, народився на Україні.

231

Це останній Шевченків твір, поет писав його тяжкохворим, ледве стримуючи біль у грудях. Перша половина

вірша написана 14 лютого, друга—15 лютого 1861 р. А 26 лютого (ст. ст.) вранці серце великого поета перестало битися.

Вірші нікчемні віршувать

Та заходиться риштувать

Вози в далекую дорогу,

На той світ, друже мій, до бога,

Почимчикуєм спочивать.

Втомилися, і підтоптались,

І розуму таки набрались,

То й буде з нас! — ходімо спать,

Ходімо в хату спочивать…

Весела хата, щоб ти знала!..

Ой не йдімо, не ходімо,

Рано, друже, рано —

Походимо, посидимо —

На сей світ поглянем…

Поглянемо, моя доле…

Бач, який широкий,

Та високий, та веселий,

Ясний та глибокий…

Походимо ж, моя зоре…

Зійдемо на гору,

Спочинемо, а тим часом

Твої сестри-зорі,

Безвічнії, попід небом

Попливуть, засяють.

Підождемо ж, моя сестро,

Дружино святая!

Та нескверними устами

Помолимось богу,

Та й рушимо тихесенько

В далеку дорогу —

Над Летою бездонною

Та каламутною.

Благослови мене, друже,

Славою святою.

А поки те, та се, та оне…

Ходімо просто — навпростець

До Ескулапа на ралець [232] —

Чи не одурить він Харона

І Парку-пряху?.. [233] І тойді,

Поки б химерив мудрий дід,

Творили б, лежа, епопею,

Парили б скрізь понад землею,

Та все б гекзаметри плели,

Та на горище б однесли

Мишам на снідання. А потім

Співали б прозу, та по нотах.

А не як-небудь… Друже мій,

О мій сопутниче святий!

232

До Ескулапа на ралець. — Ескулап (Асклепій), за античними віруваннями, — бог, який нібито повертав людям здоров’я. Пізніше — іронічна назва лікарів. Ходити «на ралець»— іти до когось з подарунком.

233

Xарон — міфічний перевізник душ померлих до підземного царства через річку Стікс.

Парка-пряха. — Парки, за античною міфологією, — богині людської долі, три сестри-бабусі, що пряли нитки людського життя; коли нитка обривалася, — людина вмирала. Звідси вислів: «На тонку пряде».

Поки огонь не захолонув,

Ходімо лучче до Харона —

Через Лету бездонную

Та каламутную

Перепливем, перенесем

І Славу святую —

Молодую, безвічную.

Або цур їй, друже,

І без неї обійдуся

Та як буду здужать,

То над самим Флегетоном [234]

Або над Стіксом, у раю,

Неначе над Дніпром широким,

В гаю — предвічному гаю,

Поставлю хаточку, садочок

Кругом хатини насажу;

234

Флегетон — річка, що нібито, як і Стікс, відділяє потойбічний світ, підземне царство від світу земного, сповненого людською суєтою.

Прилинеш ти у холодочок,

Тебе, мов кралю, посажу.

Дніпро, Україну згадаєм,

Веселі селища в гаях,

Могили-гори на степах —

І веселенько заспіваєм…

14–15 февраля [1861,

С.-Петербург]