Твори в 4-х томах. Том 4

Хемингуэй Эрнест Миллер

— Не виводьте мене з себе, сер. Тут нема ніякої картини. Коли б тут була картина, вона висіла б за стойкою, там, де й має висіти картина, і на ній була б зображена гола жінка, лежачи на повен зріст, усе як годиться.

— Я кажу про оцю ось картину.

— Яку картину? Де?

— Та ось же.

— Я б залюбки подав вам зельтерської з бромом, сер. Або викликав рикшу, — сказав Боббі.

— Рикшу?

— Еге ж. Рикшу, коли вже вам так хочеться знати. Ви і є той бісів рикша. І з вас уже досить.

— Містере Боббі, —

дуже чемно спитав Енді, — як, по-вашому, з мене теж досить?

— Ні, мій любий хлопче. Звісно, що ні. Наливай собі.

— Дякую вам, містере Боббі, — мовив Енді. — Це четверта.

— А нехай би й сота, — сказав Боббі. — Ти моя гордість і втіха.

— Чи не піти нам звідси, Хеле? — мовив один з приїжджих до того, що хотів купити картину.

— Я все ж хотів би придбати цю картину, — відказав той. — Якщо ціна буде помірна.

— А я хотів би піти звідси, — наполягав перший. — Розвага є розвага, але дивитись, як діти пиячать, це вже трохи занадто.

— Ви справді наливаєте цьому хлопчикові джин? — спитала Боббі гарненька блондинка, що сиділа біля стойки з боку дверей. Вона була висока на зріст, мала дуже світле волосся й приємні веснянки на обличчі. Не такі, як у рудих, а як у білявих, у котрих шкіра не обпікається, а береться гарною засмагою.

— Авжеж, мем.

— По-моєму, це ганьба, — сказала дівчина. — Це гидота, ганьба, злочин.

Роджер уникав дивитись на дівчину, і Томас Хадсон теж ховав очі.

— А що б ви порадили йому пити, мем? — спитав Боббі.

— Нічого. Йому не треба нічого пити.

— Навряд чи це справедливо, — сказав Боббі.

— А що, по-вашому, справедливо?Отруювати дитину алкоголем — цесправедливо?

— Бачиш, тату? — мовив Том-молодший. — Я ж завжди казав, що Енді не можна пити.

— З трьох братів він один питущий, мем. Відтоді як оцей спортсмен покинув. — Боббі намагався переконати її. — Невже ви вважаєте, що буде справедливо позбавити єдиного з трьох братів цієї невеличкої втіхи?

— Справедливо! — вигукнула дівчина. — Я вважаю, що ви страховисько. І ви таке саме страховисько, — звернулась вона до Роджера. — І ви теж страховисько, — до Томаса Хадсона. — Всі ви гидотні, і я вас ненавиджу. — В її очах блищали сльози. Вона одвернулася від хлопців і містера Боббі й сказала своїм супутникам: — Невже жоден з вас нічого не вдіє?

— Мені здається, все це жарти, — відповів їй один з них. — Як ото грубіян-офіціант на вечірці, що його наймають для сміху. Або як перекручена мова.

— Ні, це не жарти. Той мерзенний чоловік дає йому джин. Це жах, це трагедія.

— Містере Боббі, — озвався Енді. — А більш як п'ять мені не можна?

— Сьогодні не можна, — відповів Боббі. — Я не хочу, щоб ти завдавав прикрощів дамі.

— Ой, заберіть мене звідси, — сказала дівчина. — Не хочу я цього бачити.

Вона

заплакала, і двоє з її супутників вийшли разом з нею. Томас Хадсон, Роджер і хлопці спохмурніли.

До них підійшла друга дівчина, ота справжня красуня. Вона мала дуже гарне обличчя з гладенькою смаглявою шкірою й рудувате волосся. Її статуру трохи приховували широкі штани, але, скільки міг судити Томас Хадсон, збудована вона була чудово, а її довге шовковисте волосся гойдалося в такт ходи. Він був певен, що колись уже бачив її.

— Це ж не джин, правда? — спитала вона Роджера.

— Ні. Звичайно, не джин.

— Піду скажу їй, — мовила дівчина. — А то вона справді дуже засмутилась.

Виходячи, вона обернулася й усміхнулась до них. Вона була таки навдивовижу гарна.

— От і все, тату, — мовив Енді. — Можна нам тепер кока-коли?

— А я випив би пива, тату. Якщо це не засмутить ту даму, — сказав Том-молодший.

— Гадаю, що пиво її не засмутить, — відказав Томас Хадсон. — Ви не відмовитесь випити зі мною скляночку? — обернувся він до чоловіка, що хотів купити картину. — І пробачте нам наші дурні жарти.

— Та ні, ні, — сказав той. — Навпаки. Мені було дуже цікаво. Надзвичайно цікаво. Мене завжди тягло до письменників і художників. Усе це була імпровізація?

— Так, — відповів Томас Хадсон.

— Ну, а щодо тієї картини…

— Вона належить містерові Сондерсу, — пояснив Томас Хадсон. — Я намалював її для нього як дарунок. Не думаю, що він захоче її продати. Але це його власність, і він може робити з нею, що хоче.

— Хочу залишити її в себе, — сказав Боббі. — І не пропонуйте мені за неї великих грошей, а то я почну каратися.

— Я справді хотів її придбати.

— Я теж, чорт мене бери, — сказав Боббі. — І придбав.

— Але ж, містере Сондерс, це дорога картина, і їй не місце в такому закладі.

Боббі почав дратуватися.

— Дайте мені спокій, чуєте? — відрубав він тому чоловікові. — Ми собі приємно розважалися, всім нам було добре, як ніколи, аж раптом жінки починають рюмсати, і все йде під три чорти. Я розумію, вона має добрі наміри. Та нема нічого гіршого за ці добрі наміри. Моя стара теж має добрі наміри й чинить добре, а мені від того не життя, а справжнісіньке пекло. Хай їм чорт, тим добрим намірам! А тепер ось і ви — прийшли сюди і вважаєте, що можете забрати мою картину тільки тому, що вам так хочеться.

— Але ж, містере Сондерс, ви самі казали, що картина вам не потрібна і що вона продається.

— То все базікання, — сказав Боббі. — Ми собі просто жартували.

— Отже, картина не продається?

— Ні. Картина не продається, не здається в оренду і недається напрокат.

— Гаразд, — сказав чоловік з яхта. — Але якщо ви надумаєте продати її, ось моя картка.

— Дуже добре, — мовив Боббі. — А може, Том має вдома щось на продаж. Як, Томе?