Твори в 4-х томах. Том 4

Хемингуэй Эрнест Миллер

— Це не ваші полонені, — пояснив я. — їх взяла в полон армія.

Дощ перейшов у мряку, а згодом і зовсім випогодилось. Полонених відправили до Рамбуйє у великому німецькому ваговозі, що його високий керівник підпілля цілком справедливо хотів на якийсь час забрати з колони. На перехресті ми пояснили військовому поліцейському, де ваговоз зможе приєднатися до нас знову, і поїхали вслід за колоною.

Ми догнали танки на путівці з того ж самого боку автостради Версаль — Париж і разом з ними проїхали порослу густим лісом долину, а потім

вибралися на зелені поля, серед яких височів старовинний замок. Ми бачили, як танки знову розвернулися в бойові порядки, наче вівчарки, що ведуть отару овець. Поки ми їздили назад, щоб з'ясувати, чи вільна дорога через Ле-Кріст-де-Сакле, вони встигли дати ще один бій, і ми поминули спалений танк і трьох убитих німців. Одного було так розчавлено, що ні в кого не лишилося сумнівів щодо могутності танків, коли їх використовують як належить.

На шосе Версаль — Віллакубле колона просунулась за розбитий аеродром до перехрестя поблизу Порт-Кламара. Тут під час зупинки колони прибіг француз і повідомив, що на дорозі до лісу він бачив невеликий німецький танк. Я подивився на дорогу в бінокль, але нічого не помітив. Тим часом німецька машина, що виявилася не танком, а броньованим джипом з кулеметом і 20-міліметровою гарматою, розвернулась у лісі й рвонула в наш бік, обстрілюючи перехрестя.

Всі почали стріляти по джипу, але він знов розвернувся і зник у лісі. Арчі Пелкі, мій шофер, вистрілив двічі, але не був упевнений, що поцілив. Двоє наших були поранені; їх віднесли за будинок, що стояв на розі, щоб надати першу допомогу. Знову почалась стрілянина, і партизани повеселішали.

— Ми ще матимемо добру роботу. Добра робота попереду, — сказав партизан з гострим обличчям і ясними голубими очима. — Щастя, що хоч трохи тієї наволочі тут залишилось.

— Гадаєте, у нас ще буде нагода повоювати? — запитав партизан К.

— Звичайно, — відповів я. — Хтось із них обов'язково залишиться в місті.

В ту хвилину особисто моїм бойовим завданням було дійти до Парижа живим. Ми вже достатньо підставляли свої голови під кулі. Париж і так візьмуть. Тепер, під час вуличних боїв, я завжди шукав якнадійніше укриття, водночас дбаючи, щоб хтось прикривав позад мене сходи, щоразу як ми заходили в особняки або в під'їзди великих будинків.

Тепер на наступ колони варто було подивитись. Ось перед нами барикада з повалених дерев. Танки обходять їх або розкидають, як слони розкидають колоди. Ось танки врізаються в барикаду з старих машин і трощать її на ходу, а за ними, зачепившись розбитим бампером за гусениці, волочиться якийсь драндулет. Танки, безпомічні і вразливі в чагарниках, де вони — легка здобич протитанкових гармат, гранатометів і, зрештою, кожного, хто їх не боїться, тепер трощили усе довкола, наче п'яні слони в туземному селі.

Попереду ліворуч від нас горів німецький склад боєприпасів. Вибухали кольорові зенітні снаряди, безперервно тріщали й бахкали 20-міліметрівки. А коли полум'я розгорілося, почали вибухати більші снаряди, і це

стало схоже на справжнє бомбардування. Арчі Пелкі кудись запропастився, але згодом виявилося, що він поїхав до складу з боєприпасами, вирішивши, що там зав'язався бій.

— Там нікого не було, Папа, — пояснив він. — Просто горіла купа боєприпасів.

— Нікуди більше не відлучайся, — сказав я. — А раптом нам треба буде їхати?

— О'кей, Папа, Вибач, Папа. Я розумію, Папа. Але ж, містер Хемінгуей, я поїхав туди з «fr`ere», моїм братом, бо він, здається, сказав, що там іде бій.

— Хай йому біс! — відповів я. — Партизани тебе геть зіпсували.

Поки ми проїжджали повз склад, де рвалися боєприпаси, Арчі — яскраво-руде волосся, шість років служби в армії, вибитий передній зуб і чотири французьких слова в запасі, — який уже мав побратима в партизанському загоні, реготав, коли величезний снаряд з виттям злітав у повітря.

— Ото бахкає, Пап'a, — вигукував він. Його рябе обличчя сяяло щастям. — Кажуть, цей Париж гарне місто, Пап'a. Ти в ньому бував?

— Еге ж.

Тепер ми спускалися з гори. Я знав дорогу і знав, що ми побачимо за наступним поворотом.

— «Fr`ere» розповідав мені трохи про нього, поки колона стояла, та я нічого не розібрав, — вів далі Арчі. — Розібрав лише, що це, певно, з біса гарне місто. І що він їде в «Paname». Але Париж не має нічого спільного з Панамою, правда?

— Так, Арч, — відповів я. — Французи називають його «Paname», коли хочуть показати, як вони його люблять.

— Розумію, — сказав Арчі. — «Compris». Так можна назвати дівчину, але не по імені. Правильно?

— Правильно.

— Я не міг розібрати, що в біса плів «fr`ere», — провадив далі Арчі. — Але, гадаю, це все одно, що вони звуть мене Джімом. Всі в загоні звуть мене Джімом, а моє ім'я Арчі.

— Може, вони тебе люблять, — сказав я.

— Вони добрі хлопці, — сказав Арчі. — Найкращий загін з тих, що я знаю. Ніякої дисципліни — це правда. П'ють без кінця — теж правда. Але воюють здорово. І їм один чорт — уб'ють їх чи. ні. «Compris»?

— Авжеж, — відповів я. В ту хвилину я більше нічого не міг сказати, бо до горла підкотився якийсь клубок і я мусив протерти бінокль: там, унизу, розкинулось сіре і, як завжди, прекрасне місто, яке я люблю більше від усіх міст на світі.

Промова з нагоди вручення Нобелівської премії

Шановні члени Шведської Академії! Леді і джентльмени!

Не маючи хисту до виголошення промов, не знаючи риторики і не володіючи ораторським мистецтвом, я хотів би просто подякувати розпорядникам спадщини Альфреда Нобеля за цю премію.

Жоден письменник, знайомий з творчістю визначних митців, не відзначених цією нагородою, не може прийняти її інакше як з належною скромністю. Називати імена таких авторів немає потреби. Кожен з присутніх може сам назвати їх, виходячи з своїх переконань та обізнаності.