Твори в п'яти томах. Том II
Шрифт:
Іван Семенович звернувся до Дмитра Борисовича:
— З бронзою все гаразд, Дмитре Борисовичу. Мою цікавість задоволено. Проте виникає питання…
— Яке? — поцікавився археолог.
— Скільки мені відомо, хоч я тільки геолог і не маю відношення до археології, стародавні скіфи жили вже не в бронзовому віці, а в залізному, чи не так?
— Звичайно, Іване Семеновичу. За їхніх часів залізо вже широко увійшло в побут, скіфська культура сформувалася в період цілковитої перемоги заліза над бронзою.
— Отак думав і я. А ми з вами бачимо у нашого племені явну
Дмитро Борисович нерішуче покрутив свою борідку. Він не міг знайти відповіді на це запитання,
— А й справді, чому? — задумливо повторив він питання Івана Семеновича. — Звичайно, і тоді, коли бронза поступилася місцем залізу, цьому металові бога війни Ареса, існували ще й бронзові наконечники стріл, і бронзові оздоби, і мідні казани, шоломи й інше. Але ж не це визначало епоху, ви маєте цілковиту рацію, дорогий Іване Семеновичу. А тут — наявне саме виробництво бронзи…
— І ніяких ознак заліза, занотуйте, — додав геолог?
— Так, дивно… Послухайте, Іване Семеновичу! — Очі Дмитра Борисовича раптом спалахнули здогадкою. — А що коли наші скіфи, які в свій час уже жили в залізному віці, потім, опинившись у відрізаній од світу печері, змушені були повернутися до бронзового віку? Що ви скажете?
— Тобто як повернутися? За щучим ведінням, чи що? Поки що не розумію вашої думки, Дмитре Борисовичу.
— А, та це ж цілком можливо, Іване Семеновичу! Наші скіфи опинилися в печері, так?
— Погоджуюся, і що з того?
— І коли вони намагалися знайти в цій ізольованій від оточення печері залізну руду, — її не було. Розумієте? А мідна — була. І вони, ці відірвані від світу скіфи, почали знову користатися нею, а не залізом. Отже, повернулися до бронзового віку. А що їм лишалося робити?
Тепер замислився й Іван Семенович. Що ж, думка Дмитра Борисовича хоч і була досить спірною, але відмовити йому в логічності було не можна.
— Гаразд, доведеться прийняти вашу здогадку як певну гіпотезу, — нарешті відповів він.
— А мені здається, що це вже не гіпотеза, а досить важливе відкриття. В усякому разі, за даних обставин, — вже запально заявив Дмитро Борисович, який, як і слід було чекати, остаточно захопився своєю ідеєю.
Іван Семенович обережно промовив:
— Гаразд, ми ще встигнемо перевірити все до…
— Тільки чи пощастить нам розказати комусь про всі наші важливі відкриття? — тихо зауважив Артем. Похмурий вигляд високих кам’янистих урвищ нагадав йому особливо відчутно про незвичність всієї обстановки, про те, що вони перебувають у дивному, відрізаному від людства світі, глибоко під землею… ах, як глибоко і далеко!..
— Що за песимізм, Артемчику? — з лагідним докором мовила йому Ліда. — Ти що ж, гадаєш, що ми не повернемося звідси на поверхню землі, до своїх?
Артем промовчав. Йому було трохи ніяково: справді, що відповісти? Ця фраза вихопилася в нього мимоволі. Втім, увагу Ліди вже привернуло інше.
Почувся тупіт кінських копит. Всі озирнулися.
Зодягнений у напівгрецький-напівскіфський одяг, чорнявий, безбородий і тому дуже відмінний від бородатих скіфів, керівник робіт на схилах урвища справляв незвичайне враження. Мандрівники вже знали, що Роніс — такий самий нащадок полонених колись греків, як і всі інші. Але цього не відчувалося ні в його манерах, ні в розмові. Він поводився спокійно, його розумні великі чорні очі дивилися на співбесідника сміливо. На чисто виголеному обличчі грала ввічлива усмішка, яка наче підкреслювала, що цей нащадок полонених, цей майже невільник, — знає собі ціну і не звик турбуватися про свою долю.
Роніс поважно вклонився чужинцям, щиро й дружньо привітався з Варканом, який зразу почав жваво розмовляти з ним. Видно було, що обидва вони — давні друзі, які розуміють один одного на півслові, цілком довіряють один одному. Роніс слухав Варкана, трохи схиливши голову і поглядаючи на чужинців. Його уважні очі перебігали з однієї постаті на другу. Ось він на хвилинку з цікавістю спинив погляд на Ліді. Тільки на хвилинку, бо майже одразу по тому вже дивився на Дмитра Борисовича. Але Ліда встигла помітити уважний дружній погляд і запам’ятала його.
Варкан закінчив, Роніс відповів йому дуже коротко і звернувся безпосередньо до Дмитра Борисовича. Але очі його так само безупинно перебігали а одного чужинця на іншого, наче він хотів тим підкреслити, що його слова стосуються всіх. Він говорив жваво, невимушено, як рівний з рівними. Мова його текла плавно, він не підшукував слів. Дмитро Борисович іноді навіть забував про потребу перекладати товаришам зміст того, що казав Роніс, — з такою приємністю слухав він округлі фрази грека; здавалося, що вони й без перекладу зрозумілі всім.
— Мені дуже приємно, — говорив Роніс, — розповісти про мою роботу мудрим і освіченим чужинцям. Я готовий до послуг і намагатимуся задовольнити всі вимоги моїх шановних співбесідників. Їм, мабуть, цікаво подивитися на видобування руди в цілому? Тоді я попросив би їх рушити за мною, і я дам усі необхідні пояснення.
Огляд цей тривав недовго. Він цікавив найбільше, хоч це й могло здатися дивним, не Івана Семеновича, а Дмитра Борисовича. Втім, і справді, що могло серйозно цікавити досвідченого інженера-геолога в тих застарілих з його погляду, цілком кустарних способах добування руди? Іван Семенович цікавився тільки напрямами та потужністю жил…
Інтерес Дмитра Борисовича був незрівнянно ширший. Він звертав увагу на кожен молоток, кожну лопату, деталі одягу робітників — на все, все. Ніщо не лишалося поза його увагою. І вже не вперше Артем чув. його зажурене зітхання — весь час однакове й езнадійне.
— Коли б мені фотоапарат… коли б фотоапарат!.. І як це я загубив його в тій проклятій газовій печері!..
Але апарата не було — і Дмитро Борисович ладен був безконечно затримуватися біля кожної речі, щоб старанно змалювати її у свій нотатничок.