Твори в п'яти томах. Том V
Шрифт:
Академік Антохін зробив невеличку, але значну паузу, оглядаючи присутніх.
— Так, я запрошую всіх переїхати разом з цим чудовим генератором і установкою до нашого інститутського — радгоспу “Перемога”. Там уже є непогана лабораторія, там до їхніх послуг будуть кролі, худоба, птахи, велика кількість зерна. До речі, ми вже вирішили наступного року в нашому радгоспі посіяти виключно опромінене зерно. Програму й план дослідницької роботи бригади ми негайно виробимо на колегії інституту. Як ви гадаєте, товариші члени
Це запитання було цілком зайве: професори, звісно, не заперечували.
— А ви, молоді мої друзі? — звернувся Іван Петрович до Олд-Боя і його товаришів.
Петро подивився на своїх друзів. Люка була згодна, Богдан аж сяяв од радості. Навіть скептичний Сашко усміхався: такий простір для дослідів!
Шановний Іване Петровичу, ваша пропозиція… — почав Олд-Бой, але відразу ж облишив урочистий тон. — Та звісно, ми тільки радіємо з вашої похвали, радіємо з такої чудової думки! Хоч завтра їдемо! Правда ж, Хлопці?
— Їдемо! — одностайно відгукнулися всі.
— Дуже, дуже радий, — щиро відповів академік Антохін. — І вважаю, що погодженості досягнуто. А тепер я піду, з вашого дозволу, Петре Микитовичу, і все-таки змажу вухо вазеліном. Раджу і колезі Терещенку змазати палець, — уклонився він професорові.
А коли академік Антохін уже виходив з лабораторії, до нього, всупереч усім інститутським традиціям, несподівано підійшов Андрій Антонович. Несміливо спинився, цупко тримаючи свою незмінну швабру. Академік поглянув на сторожа.
— Що таке, Андрію Антоновичу? — спитав він здивовано. — Що трапилось?
Андрій Антонович благально подивився в очі академікові.
— У мене, Іване Петровичу, прохання до вас… велике прохання.
— Прошу, прошу, Андрію Антоновичу.
— От, хлопці поїдуть до радгоспу, працювати…
— Ну?
— Так от, і я з ними хотів би поїхати… у відпустку чи як там, все одно…
Академік здивовано поглянув на сторожа.
— Навіщо, Андрію Антоновичу? Чи не краще вам кудись у будинок відпочинку? Ви ж людина… гм, похилого віку. Ну, от ми можемо вас, наприклад, кудись на курорт послати. Скажімо, в Крим, га?
Андрій Антонович рішуче похитав головою:
— Ні, Іване Петровичу! Не хочу ні в який будинок відпочинку, хоч би і в якийсь палац. Таке в мене прохання до вас, таке прохання… дозвольте з хлопцями, разом з ними. Справа там у мене є… досить важлива…
— Яка саме, Андрію Антоновичу? — ще більше здивувався Іван Петрович.
Але старий сторож уже замовк. Така довга розмова була для нього незвичною й важкою. Академік поглянув на нього ще раз і махнув рукою:
— Гаразд, їдете до радгоспу разом з бригадою, Андрію Антоновичу!
6. КОРОВИ, ЧОРНООКА КРАСУНЯ І ПАЦЮКИ
Однієї вантажної машини вистачило на всіх і навіть на додаткову валізку Люки, яка, звісно, не могла вкластися в одну. Проте ніхто не заперечував.
А
— Ти тільки зрозумій, андерстенд ю, яка то складна й вередлива штука — мікрохвильовий генератор, — мурмотів Олд-Бой, розбираючи свою машину. — Ну от, я розібрав усе, гаразд. Тепер, коли приїду, складу. А якась дрібничка зміниться…
— Як зміниться? — спитав Богдан: він і тут був асистентом.
— От, наприклад, оцей стержень, — Олд-Бой вказав на мідний стержень, якого саме викрутив із шасі.
Богдан недовірливо знизав плечима.
— Щоб оця т-товста чортовина якось з-змінилася? — протягнув він голосом, сповненим сумніву. — Ну, знаєш, д-для того цей стержень т-треба, мабуть, м-молотом бити… і не раз, а довгенько.
Олд-Бой спалахнув:
— І коли ти вже, нещасний, зрозумієш такі делікатні питання, як мікрохвилі! Фуул, слово честі, фуул!
Богдан лише докірливо поглянув на нього: це слово він пам’ятав досить добре.
— Аніж л-лаятися, мій приятелю, ти краще б розтлумачив, — промовив він, хитаючи головою.
— Слухай, — полагіднішав Олд-Бой. — Можливо, ефект генератора частково залежить од того, що оцей стержень, який я тримаю в руках… ну, це я кажу, звісно, як приклад. Скажімо, цей стержень саме так, а не інакше вкритий тоненьким шаром зеленої іржі, оцього оксиду, бачиш? Ти ж уже добре знаєш, як ідуть струми високої частоти — уздовж найнепомітнішого зовнішнього шару проводу. Так?
— Т-ак, — погодився Богдан, хоч йому було зовсім незрозуміле це високонаукове пояснення.
— Це називається скін-ефект, як ти, мабуть, пам’ятаєш…
— Угу, — кивнув головою Богдан, хоч він нічого такого не пам’ятав.
— І от, можливо, для моєї частоти потрібен саме цей шар оксиду, хіба можна знати? А якщо він стане тоншим — під час перевозки, припустимо, — ефект буде інший. Бо все це — страшенно вередлива річ, якої по суті ніхто досконало не знає…
— Хотів би я знати, чого ти вимагаєш, Петре, коли й сам цього як слід не розумієш? — уїдливо запитав Сашко, що, раптово увійшовши, почув розмову.
— А, і ти тут, землерию, — роздратовано відгукнувся Олд-Бой. — Не чіпляйся, будь ласка, бо я так знервований, що можу й вилаятися.
— Прошу, прошу, ось до речі іще один слухач іде. Тільки ти поміцніше, як слід! — розсміявся Сашко, бачачи, як до кімнати зайшла Люка. Дівчина не помітила, як Олд-Бой стримав вигук незадоволення й зціпив зуби. Вона звернулася до Богдана:
— Ви не бачили, Богдане, мого кота?
— Та н-навіщо він вам, Люко? Ми ж зараз їдемо, — здивувався Богдан.
— А він поїде зі мною до радгоспу. Я за цей час так звикла до нього!..