Твори в п'яти томах. Том V
Шрифт:
— Стій! — пролунав знов голос Бінча. — Стій!..
Різко тріснули постріли. Один, другий… Охасі впав мов підтятий. З його скроні стікала тоненьким струмочком кров.
Професор похитнувся.
— Ви вбили його, Бінче?
Але Бінч махнув професорові рукою — неуважно, як людині, що заважає.
— Стривайте, професоре. Грехеме, подивіться, чи справді він мертвий? Від нього можна всього сподіватися…
Грехем схилився над тілом.
— Так. Він мертвий.
— А що то за папери? — спитав Бінч. — Дайте
— Але… чому ви наказуєте? — здивовано поглянув на Бінча Грехем.
— Прошу без заперечень. Дивіться сюди. Бачите?
Голос Бінча лунав владно. Грехем дивився туди, куди Бінч показував рукою. Туди ж дивився й Тарп. Бінч відгорнув борт свого піджака: під ним був невеличкий значок агента таємної поліції. Тарп не витримав:
— Ви… ви агент таємної поліції?.. Бінче?..
Бінч спокійно відповів:
— Але вам від цього, професоре, тільки краще. Отже… Ага. Слухайте цей рапорт. Триклятий японець був шпигуном. Слухайте.
Він голосно прочитав:
“Директорові IV відділу департаменту зовнішньої розвідки панові Мірусаві. Зважаючи на те, що відома вам людина відмовилася од переговорів з приводу продажу для наших потреб розрахунків і креслень її нового апарата, мені довелося вжити рішучих заходів. Сьогодні вночі внаслідок нещасного випадку професор Тарп загинув, випадково випивши замість звичайної води мертву…”
Тарп вигукнув:
— Що?.. Я загинув?.. Ах, так… розумію… Негідник! Це його робота — смерть бідного Тома… І так байдуже писати заздалегідь про це рапорта…
— Одну хвилинку, професоре, — спинив його Бінч. — треба дочитати… “Отже, разом із цим надсилаю до вас, пане директор, креслення апарата та його розрахунки, які мені пощастило скопіювати самому під час роботи в лабораторії. Одночасно маю повідомити, що робота навколо добування креслення відомого вам важкого танка в штабі…”
— Стоп, Бінче! — владно пролунав голос Грехема.
— Що таке? — здивовано підвів голову Бінч
Грехем ступив крок до нього:
— Папери сюди. Ось вам невеличка картка. Бачите? Бінч поглянув на маленьку зелену картку, яку вийняв з бокової кишені Грехем, і відразу випростався, подаючи папери Грехемові:
— Пробачте, містере Грехем… Я ж не знав, що ви агент генерального штабу… Пробачте… ось, прошу… ось папери.
Професор Тарп розгублено опустився в крісло, безпорадно поглядаючи то на Грехема, то на Бінча:
— Як?.. І ви, Грехеме?.. Ви — агент генерального штабу?.. Ні, цього не може бути… Ви ж мій помічник…
Холодний, ввічливий Грехем, новий Грехем, відповів йому:
— Так, я ваш помічник. І разом з тим маю деякі доручення від нашого генерального штабу. Хіба це вам завадило в чомусь, пане професор?
— Який жах, — простогнав Тарп, — який жах… Охасі — агент японської розвідки, він шпигун, він хотів убити мене. Бінч — агент таємної поліції… Грехем — агент генерального
Грехем підняв руку.
— Нема чого хвилюватися, пане професор. Все гаразд. Ми оберігали вас від небезпеки. Ось вам доказ — цей мертвий шпигун. Дозвольте провести вас до кабінету. Вам треба трохи відпочити.
— Ні! Це неможливо! Я, старий дурень, базікав, мріяв про свою незалежність, про чисту науку… а праворуч від мене була таємна поліція, ліворуч — генеральний штаб… І ще цей шпигун — японець…
Грехем зсунув брови, незадоволено скрививши обличчя:
— Містере Бінч, будь ласка, проведіть професора до його кабінету. Пан професор надто хвилюється. Викличте лікаря.
— Єсть, містере Грехем, — вигукнув Бінч. — Прошу, пане професор, дайте вашу руку. Отак. Спокійніше!
Професор Тарп повільно йшов, скоряючись енергійним рухам Бінча. Він чув, як Грехем зняв телефонну трубку і сказав:
— Алло! 18-44-63. Так. Восьмий відділ штабу? Так. Кабінет полковника Джонсона? Так. Це я, агент Грехем. Так. Пробачте, що турбую вас. Пане полковник, трапилися несподівані події. Охасі справді був шпигун, він зробив замах на життя…
Далі професор Тарп не чув нічого. Він похитнувся і впав непритомний на руки агента таємної поліції Бінча, що вів його до кабінету.
РАКЕТОПЛАН С-218
Щоранку вона розкидала по небу свій сяючий широкий хвіст, і він, мов велетенська мітла, змітав за собою мерехтливі зірки; хвіст торкався їх — і вони одразу затухали, тьмяніли, зникали в його широкому сяйві.
Люди забули, що таке присмерк. Ледве червона куля сонця ховалася за далеким обрієм, як з другого краю неба вже розквітало загадкове зеленкувате сяйво. Спочатку в зеніті показувалося блискуче зелене ядро: воно більшало, здавалося, щоночі. І люди звикли говорити, згадуючи про щось: “Це було ще тоді, коли Комета була не більша за Місяць”. Або: “Це трапилося тоді, коли диск Комети був не більший за два Місяці”.
Потім від велетенського ядра в усі боки, наче дивна холодна заграва, починало розходитися сяйво; воно тяглося через усе небо і зникало за обрієм. Здавалося, цей фантастичний хвіст оповив усю Землю.
Тепер на небі не було ні Чумацького Шляху, ні зірок та сузір’їв — їх, немов дрібний порох, стерла Комета. Тільки іноді на заході чи сході можна було помітити окремі найяскравіші зірки. Але навіть найбільші з них, що їх раніше, ще кілька років тому, люди звикли бачити блискучими іскрами на чорному небесному оксамиті, тепер видавалися тьмяними, ледве помітними світними цятками.