Твори
Шрифт:
— Ти гадаєш, що між нами й Францією можна провести паралель? — спитала вона.
— Так!
— В якому сенсі? — і вона чомусь зло подивилась на мене.
Я сказала. Я говорила, що Велика Французька революція
страшенно нагадує нашу, що... і т. д.
— Ти говориш, як Ціцерон! — іронічно сказала вона.
— При чому тут Ціцерон? — спитала я.
— А при тому,— раптом занервувалась вона,— що не
— Припустім, я помиляюсь,— спокійно сказала я.— Але хіба я не маю права думати?
Сіроока журналістка мовчки подивилась на мене й пішла вбік. В цей момент нашу групу зупинили: ми вже підійшли до іподрому.
Було море квітів на величезному майдані, і стояв грохот десятка оркестрів. На головному плаці піонери й комсомольці робили фізичні вправи. На кількох трибунах оратори виступали з доповідями. Ревли сирени, метушились автомобілі. За півгодини великі групи почали розбиватись на невеличкі гуртки, потім уже блукали й одиночки. Тоді передвижні трупи розкинули передвижні сцени, і на майдані виросло кілька мініатюрних театрів.
Я покинула своїх і пішла блукати. Десь тут я мусила зустріти Чаргара, бо я не припускала, щоб він не вийшов сюди.
Пам’ятаю, зупинилась біля ларка № 4. Взяла пляшку квасу й пожадливо випила. Потім пішла до екрану малярів. Там художники за п’ять хвилин малювали карикатури діячів революції. Там я й зустрілась із Чаргаром.
Він був веселий і весело стиснув мені руку.
— Сьогодні надзвичайно чудовий ранок! — сказав він.
Я притиснулась до нього, і ми пішли. З годину ми блукали
по іподрому, потім рушили в степ. Мені прийшла мисль пожартувати.
— Ти знаєш,— кинула я,— сьогодні ти йдеш зовсім не з дівчиною, а з молодичкою!
— Що ти цим хочеш сказати? — спитав він.
Я зареготала й сказала йому, що я вже вийшла заміж. Він почервонів чомусь і, галантно вклонившись, поцікавився:
— Дозвольте ж тепер запитати, хто ваш чоловік?
— Діловод Кук,— сказала я.— Ти, мабуть, знаєш його?
— Так, я його знаю. Здається... прекрасна людина!
Я певна була, що він не вірить мені й жартує, і тому, перейшла на іншу тему, не думаючи робити спростування.
Ми йшли в морі безсмертників. Праворуч нас летів у небо величезний спис радіо. Пам’ятаю, мені раптом здалося чомусь, що Чаргар під невеличким «градусом».
— Ти сьогодні наче трохи підвипивши? — спитала я.
— Я сьогодні трохи відвипивши,— усміхнувся він.
Я спитала, чому так рано. Він сказав, що він уже кілька тижнів починає дні горілкою. Він горілку не дуже любить, але не може не визнати, що «горілчані» дні безтурботніші й веселіші. «Невже
— Чому тобі такий безнадійний погляд на життя?
— Відкіля це ти взяла? — усміхнувся Чаргар.
Потім запевняв мене, що він на життя дивиться дуже весело. Він у той день багато реготав, реготала й я. В такому безтурботному реготі і в таких розмовах ми проблукали до вечора. Нарешті Чаргар сказав:
— Ну, пора вже й додому... Ти не думаєш зайти до мене?
Я погодилась, і ми пішли до нього. З півгодини ми блукали
по переулках, поки нарешті не вийшли на майдан Трьох комунарів. Біля Чаргарової квартири ми були, коли вже почало темніти. Раптом до нас підійшла циганка. Я погодилась, щоб вона погадала мені. Чаргар занервувався й сказав, що це некультурно фанфаронствувати своєю некультурністю.
— Це — резонерство! — сказала я.
Потім говорила, що він теж деколи впадає в містику, натякаючи на історію в лісі. Чаргар занервувався. Але я вперто стояла на своєму. Тоді він порадив мені відійти вбік, щоб мене хоч не бачили в клубі радторгслужбовців. Я нарешті зрозуміла його й сказала циганці, що гадати не буду. Коли ми сходили на ганок, я звернулась до Чаргара:
— Скажи мені, коли б циганка підійшла до нас десь у безлюдному місці... ти дозволив би їй гадати?
Чаргар мовчав. Але я вже без нього знала, як би він зробив у цьому випадку, і негарне почуття знову прокинулось у мені до художника.
В кімнаті ми сіли на ліжко.Я взяла в руки якусь книгу. Чаргар теж. Так — мовчки — ми просиділи кілька хвилин. Тоді на небо налетіла темна хмара, і в кімнаті майже зовсім стемніло. Десь замирали Першотравневі оркестри. Город стихав. Потім за вікном закрапало, і пішов дрібний дощ. Легенький вітер увірвався в кімнату, і запахло якимись польовими квітами.
Хоч Чаргар і зіпсував мені трохи настрій, але я ще переповнена була враженнями дня, і тому, коли він положив свою руку мені на коліно, я із вдячністю подивилась йому в обличчя: в очах йому стояв тихий блиск і нагадував мені нашу першу зустріч. Очі його знову вабили мене своєю неясністю. Що далі, то більше мене хвилювало тіло художника. Нарешті він узяв мене за руку й промовив:
— Б’янко. Ти й сьогодні скажеш, що говорила колись?
— Що саме? — спитала я й здригнула.
Чаргар зам’явся й мовчав. Тоді я впевнено підійшла до електрики й погасила її. Потім я знову сіла на ліжко.
— Ти, може, маєш на увазі циганку? — спитала я, свідомо відтягуючи рішучий момент.
Чаргар мовчав і ласкав мої руки. Потім він цілував мені пальці.
— Ну, в чому ж справа? — знову спитала я.