Твори
Шрифт:
З того часу я кожного дня світила лампадку й кожного дня ставала на коліна перед образом Спасителя.
Іноді я молилась за товаришку Уляну, за сірооку журналістку і навіть за Кука. Чаргара я не згадувала, і не тому, що мені була злоба до нього, а просто тому, що він якось вилетів мені з голови. Він уже не існував для мене, його місце на моєму серці запосів образ Спасителя. Пройшла весна, прийшло знову гаряче літо. Я працювала в установі так акуратно, як раніш. Більше того, комуністи вважали мене за зразкового робітника. Тільки тепер я
Колись я прийшла з роботи страшенно стомлена й рано лягла спати. Уночі до мене хтось постукав. Я запалила електрику й тільки-но хотіла піти до дверей і одчинити, як двері знову загриміли ще з більшою силою. Я ніколи, здається, нічого не боялась. Але на цей раз я просто обурилась. Мене здивувало нахабство. Така пізня ніч — і так стукати до одинокої дівчини.
Я знову погасила електрику й лягла спати. В мої двері стукали ще з півгодини, але я не звертала уваги й засинала* Місячна пляма впала на спинку мого ліжка, і я згадувала молоді роки й пригадала сусіда-візника. Він теж так уперто стукав на свою жінку, як той невідомий, що стоїть за моїми дверима.
Нарешті я заснула. І сниться мені химерний сон. Ніби я напередодні якоїсь подорожі й чогось чекаю. Завтра ніби буде якийсь карнавал і буде мандоліна. Завтра біля степового вогнища під вечірнім небом — Декамерон . І тоді мій край, як ідилія узамітної Ніцци 14. Раптом дон Квізадо виносить на прилюдний диспут (і думає захищати) магістерську дисертацію на тему «душа матерії». Маестро Дантон 15усміхнувся.
— О, маестро! — скрикнув дон Квізадо.— І на моїй мові каламар звучить надто прозаїчно, бо він асоціюється з паламарем. Але от я беру це слово і, як індійський факір, зачаровую ним ваше притуплене ухо. Тоді твій мужній голос у мемуарах твоєї доби — як тигр серед чвирі. Бери перо,, наливай у свій каламар атраменту й пиши.
Тоді маестро Дантон пише. І його древній каламар, що з нього падають ножі дві сотні літ, зачаровує таким незначним деталем, як спогад, коли він уперше взяв у руки перо й з тривогою вивів першу літеру. Це була «М». Мисль? Милість? М’я-теж? — не знає, але він думає, чи не була то Марія.
— Я тебе заклинаю, як індійський факір! — кричить дон Квізадо.— Я хочу пізнати твою душу, о матеріє! Невже ти, як панцерник, і сила моєї художньої інтуїції не найде дороги до твоєї темної душі?
Маестро Дантон усміхнувся й кинув царственно похабний жест. Дон Квізадо змовк. Балаганчик заревів, загримів, зарокотав. Вискочив циган, метнувся перед публікою і пропав за тиром...
— ...Фу, чорт! Яка нерозбериха! — скрикнула я й прокинулась.
За вікном стояла мертва ніч. Але я, очевидно, недовго спала, бо в двері мені знову настирливо стукали. «Стукаєш?» Ну і стукай! — подумала я, і знову почала засинати. Тоді сниться мені другий сон.
На краю оселі, де праворуч порожній майдан і старовинна
– Угу!
В хатці я, аферистка, провокаторка, убивця, і моя сестра — проститутка. Сестра допіру прийшла з тайного публічного дому й сидить на печі біля сибірського кота. Кіт таємно муркотить своє одвічне муркотіння.
— ...Але як мені обмити руки,— з тоскою думаю я,— коли вони в людській крові? Кому розповісти свою муку — я, аферистка, провокаторка, убивця? Вчора я зарізала на великій дорозі, що ховається за мигдальними кучугурами, що пересікає тракт Карла XII,— вчора я зарізала жінку з дитиною. Три дні позад я спровокувала цілу країну.
— Б’янко,— раптом звертається до мене сестра, і в її очах стоїть невимовна скорбота.— Яка тоска!
Тоді я повертаюсь і бачу в первіснім степу над вітром тирси гострі списи. Іде ватага, і стоїть степ, як марево в пожарах. Тисяча й одна ніч, забута країна, медові ландшафти, екзотика круторогих волів...
— Чи не це понесе Чаргар на олтар світового мистецтва,— думаю я.
Тоді мене знову зажурено перебиває сестра:
— Б’янко, ти чуєш?
— Що чуєш? — скрикнула я.— Сволоч! Замовчи, потаскухо!
Сестра уткнула обличчя у вовну сибірського кота й тихенько заплакала.
— Сестро! — говорю я далі.— Ти не знаєш, хто буде цезарем 17майбутньої імперії — світовий мільярдер чи світовий чиновник?
І каже сестра крізь сльози:
— Яка ти чудна, Б’янко, хіба ця мисль і тебе тривожить?
Тоді починає колихатись хатка на курячих ніжкйх. Мене
хилить. Я безумовно хочу заснути. Сестра пестить мою голову. В кімнаті — домовина — така змертвіла тиша, і... раптом очі мої зупинились: вони найшли крапку.
— Морітурі те салютант! 35 — скрикнула я, як римські гладіатори, що йдуть повз імператора на бій.
Але це було тільки передчуття. Навколо мовчазно, і лише цвіркун, як дячок над мертвим, одбиває речитативом. Тоді я підходжу до вікна й бачу: на темно-синьому фоні бездонного неба, над порожнім майданом, над козацькою церквою, що одиноко стоїть на краю оселі, в повітряних просторах маячить велетенський чорний силует. Це була така божевільна фантастика, що я мимоволі відкинулась від вікна. Але — даремно: дика кішка тривоги вже торкнула мене своєю ласкавою лапкою. Ще раз торкнула і так м’яко, і так енергійно. І впало моє серце, і розсипалось ледве чутним тривожним дзвоном. Я напружую мислі, де я бачила цей велетенський силует в кепі?