Твори
Шрифт:
— Ви, тату, нічого не понімаєте. Звісно, ваше діло сторона, а моє ні! Бо як був я у пліну, в Германії, скажем, то говоріть мені...
Сів знову струнко:
— Ну, як для приміра содержа™ картошку в нашім селі? Га? От бачите, і не знаєте. А я цю прахтику пройшов. Скажемо так: вирили ви яму в піску...
Розказав, як збудувати дешевенький льох для бараболі на піщаному грунті.
А Панас утирав очі кулаками й хитав головою:
—
— Воно, звісно, так,— згодився Кажан.— Я сам думав, коли їхав з полону: батько чоловік плохенький, а з матір’ю треба було хатню революцію строїти. Конешно, мати з клевером пшениці не схоче сіяти. А це первое діло!
В хаті було душно й повно диму. Смерділо паленою ганчіркою і — від розлитого самогону. В розчинене вікно бігли струмки свіжого повітря і чути було крик перепела.
Кажан і Онисько ще наливали в чарки, але Нечипір давно вже не пив і, схилившись на підвіконня, думав про щось. Раптом він підхопивсь і запитав:
— Де Микита Гордійович?
Заспокоїли: щойно був на дворі, Онисько бачив його за ворітьми. Сидить, вартує, а то, мовляв, клятий хлопець утік, мабуть, додому.
Поки Кажан не розказував про «їхні діла», дячок почував себе спокійно. Тепер була напруженість, і кожне маленьке шамотіння змушувало серце стискатись. Не думав уже із зловтіхою про Кажана, навіть радісно було, що одурив його: Кажан безумовно втік би куди-небудь далі, якби знав, що Нечипір тільки тому й залишається тут, що має на це наказ від Бурися. Удосвіта хтось тихесенько підійшов до вікна, біля якого сидів дячок, і постукав.
Нечипір від несподіванки аж відкинувся. Підхопився і Кажан, одріз узяв. Але за вікном було тихо, а через хвилину увійшла сліпа Килина з проводарем Марькою.
— Це ви стукали?
Стукала, звісно, не вона, а Марька. Побачили, що в хаті майже всі сплять, діло ж таке, що треба Нечипора й Кажана побачити.
Дячок, як почув це,— до дверей, а в Кажана знову чуб настовбурчився.
Виявилося: сліпа хоче дізнатися в них, чи не одберуть у неї корову, що комнезам подарував. А як ступила, перехрестилась:
— Хай вас мати Божа спасе й помилує!
Кажан одразу зрозумів, у чому справа:
— Не підходь, стара,— сказав він,— за сто верстов. Кажи просто: чи дозволимо держати її чи ні?
— Отож, отож, мої дітоньки,— закланялась у пояс сліпа.
— Ну, то ще подивимось! — кинув Кажан.
Так і пішла Килина, не заспокоївши свого серця. Аж поки сонце зійшло, ходила все коло хліва й прислухалась до шамотіння корови.
...А
— Тікайте, хлопці, їдуть!
Як убачив Кажан лице Микити Гордійовича — одразу зійшов і хміль, і сон.
— Куди ж ховатись? — забігав він по кімнаті й раптом став як стовп. Очі витріщив, з місця не рушить і так жалібно до дячка звернувся:
— Що ти наробив, Нечипоре? Було б же зарання сховатись куди-небудь.
— Було б,— перекривив Нечипір і сплюнув
...Як кішка стоїть він біля дверей: от-от плигне кудись. Шию витягнув, нібито вищий став. Обличчя червоними плямами взялось.
Прокинувся й Онисько, розпух весь, і каже таким насмішкуватим голосом:
— Оце — атльоти, вже й полякались!
— Тікайте в мій очерет,— сказав Микита Гордійович.
Кулею вискочив з хати. Кажан по дорозі згадав, що рушниці забули. Микита Гордійович махнув рукою:
— Та що там про одрізи думати, як «вони» вже цепом ідуть по селу!
Бігли через городи на луки. Зупинились біля розбитої блискавкою верби, перевели дух.
Микита Гордійович указав те місце, де безпечніш було, і вони побігли в болото. Через дві хвилини зникли в очереті.
На селі гавкали собаки — завзято, погрозливо.
Постріл один, другий. І знову тихо. До села вступав загін червоноармійців.
IV
Кажан присів навшпиньки й ледве чутно, спроквола, промовив:
— Ді-іла!
Нечипір, як і раніш, стояв нерухомо, мовчки устромивши погляд кудись у даль.
На корчах було дуже незручно. Перш за все ніяк було присісти, бо пришилось би ввесь час держати ноги в воді, по-друге, призвичаїтись босоніж до гостряків — теж не легка справа.
А жити тут невідомо скільки прийдеться. Принаймні доки не виїде з Грушівки отряд, покинути це місце небезпечно. Куди там,— мабуть, усе село облазили, в кожну хату заходили. Вийди тільки — так тебе й підхоплять.
— Люди ж які,— каже Кажан,— сьогодні одному богові вклоняються, а завтра другому. Не встигнеш із очерету вилізти, як уже вкажуть, де ти є...
«Так!.. Різні люди бувають,— продовжує далі думати Нечипір.— Інший так і розпинається перед тобою, а за очі готовісінький у спину ніж устромити».
Особливо хвилює дячка Онисько: це ж такий мізерний чоловік. Що він надумав? Чи не викаже? І пробігають по спині холодні колючки. Сидіти ж треба. Нічого не вдієш. Тепер уже тікати нікуди.