Твори
Шрифт:
— Ти мені не наливай! — сказав він.— Панас — батько Кажанів, а Кажан у Бурисевій сотні. Ти мені сам кажи.
— Що казати?
— Те, що я спитав.
— А що ти спитав?
— Не хитруй, Микито, не хитруй!
А Микита Гордійович до людей спрожога:
— Людоньки добрі! Чого він присікався до мене? Чим я винний перед ним? Увільніть, спасибі вам!
—
О дійшов Онисько вбік і похилив голову: мовляв, знає сорока, про що стрекоче.
Та тільки не встиг він це промовити, як усі — на ноги! Що там таке? Та що там таке?
Подивились на Ванька, а він ніби сказився. Голівку в плечі втяг, руками, як вітряк крилами...
— Та що там таке? — скрикнув нарешті хтось.
— Ку-урява! По вулиці... біжить! — закричав хлопчик.
Одразу трапилась надзвичайна метушня: хто куди. Той через тин, другий у двір, а дехто навіть під ганок заліз— тільки ноги видно.
Патріарх нІ5йс не влучить, куди йому бігти. На лиці жах. Та зиркнув у цей момент на Ванька. А той присів, аж за живіт береться та регочеться.
— Кажи ж, сукин сину, що там таке? Чого регочешся? — закричав голова.
— То, дядю,— кричить хлопчик,— Мар’янчина дівка біжить. Мабуть, до Палажки Христиної.
— Ах ти, байстря незаконне!..— сказав патріарх.— Чуєте, хлопці?
Знову зійшлися. Не дивляться один на одного — соромно. І кожному хочеться над Ваньком помститись, та не знають, як зробити це.
Перший заговорив дід Кудря. До Петренячош звернувся:
— І коли це ти вилупив такого?
— Це ти про Ванька?
— Авжеж!
Мовчить Петренячий — ніяково і йому. А Микита Гордійович стоїть біля дверей і обтрушується. Шкода: нову жилетку уболотив.
— Та ви б його хоч за вухо посмикали,— порадив хтось патріархові.
— Звісно, що слід,— нерішуче додав другий.
Голова одкашлявся і сказав «несміло»:
— Ванько, ану-бо йди сюди!
— Чого, дядю?
— Іди, я тебе за вухо...
Крутить голівкою хлопчик: мовляв, що це ви надумали?
— Як ти кажеш? — спитав патріарх.
— Нє!
— Як це «нє»?
— Не хочу.
Шипить
— Порядки нові! — «Не хочу!» Теж у товариші приписалось. Сказав би мені це літ п’ять позад. Я б тебе «не захотів».
І витер чоло хусткою.
...А сонце вже зовсім сховалось за Котелевським лісом. Дмухав суховій. Заговорили про врожай. Скаржились, що озиме нікуди. Ванько хотів додому бігти — не пустили.
Проте вийшло зовсім несподівано. Гості хоч і явились у Грушівку, та не з того боку. Вискочили з Гордійового городу — і вже біля збірні. Дехто не встиг навіть підвестись. Були це ніхто інший, як дячокЛечипір із Троїцької церкви, що торік пішов у партизани, та Кажан.
...«Тюхтії!» — думав дячок і нахабно дивився на селян. Очі бігали йому, як у миші, зовнішньо вів себе спокійно й почував, що викликає своєю маленькою постаттю повагу.
Кажан, порішивши, що вороги сюди не прийдуть, одразу ж закричав на людей і замахав одрізом. Був на півтори голови виший за Нечипора, а селяни все ж таки дивились на дячка.
Стояли, похиливши голови. Кажан нахвалявся:
— Ви думаєте, що це нас так і розбили? Чорта з два! Хай спробують узяти Бурися.
А коли хтось кашлянув несміливо, Кажан майже проверещав:
— Може, хто зачепити нас хоче? Ану, спробуй. За селом цілий отряд стоїть.
Подивились у той бік, куди Кажан головою мотнув,— нічого нема.
— Так-то, люди...— усміхнувся єхидно дячок і думав про Кажана: «Дурень!»
— Недарма амнестію випустили,— казав далі той.— Миритись хочуть!.. Дзуськи! Хай повернуть тих і те, що в «чеку» забрали! Правда, Нечипоре? Не дозволимо цього!
Селяни з цікавістю дивилися на Нечипора, а він сидів на дровиняці й пахтів кільцями. Знали його раніш, чули про його діла, і чомусь не вірилось, що це є він. Хотілось підійти й полапати його. Це ж таки була права рука Бурися. А Бурися хто не знає? От уже цілий рік ловлять і нічого не вдіють — як в’юн крутиться.
Кажан ще казав про згоду, хоч його ніхто й не питав.
— Да! Доки не повернуть — миру нема.
— А що ж у тебе, голубчику, забрали? — спитав Кудря.
— Це вам звісно.
— Та я про те кажу, що в тебе нібито й не було нічого?
Засіпався Кажан, а дячок знову єхидно усміхається.
— Ось я тобі покажу, що в мене було,— і зняв одріза.