Твори
Шрифт:
Кирпань побіг уперед, за ним пішли в хату Кметь і жінка. В кімнаті було брудно. Через невеличкі вікна ледве проточувалось світло. На пічці й підлозі плазували маленькі діти. Старша, десятилітня дівчинка, прокачувала на столі скатертину. Від пічки йшов дух печеного тіста. В колисці лежало дитинча й хникало. Ще пахло пелюшками.
Кметь зняв капелюха й сів біля столу.
— От подивіться на нього,— говорила Кирпанева жінка.— Добрі люди роблять, стараються, як би сім’ю прогодувати, а він (і вона кивнула головою на Кирпаня) тільки й знає, що прогули
— Не всім же й робити,— невміло виправдувався Кирпань.— От і кум не працює сьогодні.
Жінка похитала головою:
— І совісті в тебе немає? Кум говіють, а ти самогонку жреш. Совість у тебе собача!
Кметь пересів на другий стілець, він почував себе ніяково.
— Ну, ви чесний, роботящий чоловік,— звернулась жінка до Кметя.— Ну, скажіть хоч ви мені, хіба ж то діло, що він мудрує? Я, каже, дурно не хочу робити, хай мені жалування дадуть, як слід. Та невже ж я від його гулянок більш дістаю? Я, каже, краще поспекулянчу. А де ж воно дівається те, чим похваляється він? Отак і вилітає, як приходить. Сьогодні з приятелями пропив, а завтра в карти прогуляє.
Кирпань вдавав Із себе байдужого, але жінка, очевидячки, його допікала, і він раз у раз підводився з місця»
— А я все-таки на тому стою, що нам не рощот покинути моє діло,— 1казав він тоном комерційної людини, яка й сама не певна того, що вона діло каже: — треба пожаліти дітей. Інакше всі передохнуть.
— Не рощот! — скипіла жінка.— Діти передохнуть! І вродиться ж така людина! Та ти ж дітям від своєї торгівлі й бублика не дав! Він дітей жаліє... Щоб тебе так «чека» пожаліла, як ти їх жалієш! Ви, прокляті супостати, все молоде покоління поморите. Нема у вас совісті, анцихристи!
Кметь слухав Кирпаневу жінку й відчував, як до його обличчя підступає гаряча кров. Він дивився на підлогу, і здавалось йому, що в нього встромлено тисячу допитливих очей.
Заплакала дитина.
— Манько, іди покачай! — сказала жінка.
Десятилітня дівчина повісила на гвіздок рушника й підійшла до колиски.
— Ая-я-я! Спи, моя дитиночко,— заспівала вона одноманітно тоненьким голоском.
На печі шаруділи діти і, мабуть, старший учив меншого:
— Та не так, не так. Ти от як... «ми на горе всім буржуям мировой пожар роздуєм».
Кирпанева жінка розкладала на столі біле шмаття, вибирала подерте й відкладало його. Кирпань стояв біля дверей і пускав дим у щілину. Кметеві хотілось виправдати Кирпаня, але він не знав, що сказати. Кирпань допоміг.
— Да,— сказав він,— тобі гарно говорити. А хіба в мене серце не болить? От як жили ми в льоху, так і живемо. А дехто й тепер у панських хоромах розкошує... І п’ю я, щоб ти знала, з горя. Ну да, з горя!
Кметь відчув у цих словах гнітючу правду і з полегкістю сказав:
— Правда! Це істинна правда!
— Та покачай її, щоб не вила,— крикнула жінка на дочку й додала, звертаючись до Кметя: — Я не знаю різних сволочів. І ніколи мені взнати про них.
Кметь знову хотів підсобити Кирпаневі, але й на цей раз не міг. Навіть дивно було — так багато мав сказати, так багато було на що нарікати,— і не міг промовити жодного слова, ніби язик присох. І знову почало нудити його.
А жінка казала далі:
— З серцем він своїм носиться! Самогоном його залляв,, стухло воно тобі* Якби горіло, не те б робив, що зараз!
Потім іще говорила довго, але Кметь уже не міг її слухати. Чув він тільки, як вона повернулась до нього й кинула:
— Ви чесний чоловік, роботящий. Ну скажіть, чи єсть у таких людей серце?
— Прощавайте,— раптом сказав Кметь і вийшов із кімнати»
До самого вечора він ходив по вулиці. Його весь час навертало подивитися на пакунок із порохом. Декілька раз він навіть поривався піти до паркану й перелізти на заводський двір. Але цього все-таки не зробив і, як тільки зазоріло небо, пішов додому. Біля дверей він почув голоси. Зупинивсь і слухав. Говорив син і ніби намовляв когось. Щось стукнуло Кметеві в голову. Він потихеньку, скрадаючись, підійшов до вікна й подививсь.
Біля столу стояв Митька, а на лаві сиділа Сонька. Син розмахував руками й щось доводив матері.
— Я кажу, вам треба так зробити...— почув Кметь. Далі нічого не можна було розібрати, бо в цей момент хтось проїхав біля двору, і стук коліс заглушив Митьчин голос.
Постоявши кілька хвилин біля вікна, Кметь пішов у хату. В сінях він зустрівся з сином.
— Куди ж це ти, Митю? — спитав він.
— У завод,— відповів той.
— Знову в завод? Завтра ж свято!
— От саме того й іду,— кинув син.— Треба до свят скінчити замовлення.
Кметь подумав: «куражиться»» Бачить, що батько в завод не ходить,— ну й «куражиться». Увійшовши в хату, Кметь зняв чоботи й поліз на піч. І в його хаті, як і в Кирпаня, пахло печеним тістом. На столі стояла паска, а на ній лежала свіча.
— Ти б, може, поїв чого-небудь? — ласкаво сказала Сонька.
— Не хочу,— сказав Кметь.
— Чого там не хочеш? Я тобі одріжу паски. І Сонька полізла в скриню, вийняла відтіля шматок білого хліба й подала його чоловікові.
— На, візьми.
Кметь машинально взяв хліб і положив його в рот. Проте проковтнути не міг; він раптом згадав, що йому вже треба йти туди. Зліз з печі й вийшов на ганок. Дві-три останні години він зовсім не думав про те, що йому треба зробити. Але зараз думки насіли на голову й не давали йому спокою.
Небо було чисте й прекрасне. На горі, де стояла церква, метушились люди. Дзвонили одноманітно: розмірено. ї знову пригадав Кметь молодечі літа: і далеку церкву, і старого
дячка, і дівочі жарти біля церковних воріт» Навкруги було тихо, і лише від заводу йшов глухий, здавлений гул. Десь угорі кричали гуси.