Твори
Шрифт:
— На дачний? — чомусь здивовано спитав Сердюк.
— Ну да, на дачний! — і жінка знову зареготала: — Ой, який ви чудний, товаришу!
Інженер підвівся, подивився на Криленка і, підкинувши плече, кинув несподівано:
— Тільки ви, будь ласка, не кажіть панні їраїді, що зустріли мене тут.
— Чому ж це?
— Та, бачите... словом, я не хочу! — і, помовчавши трохи, додав: — Я все-таки певний, що ніхто не догадається, яку роль зіграє комета із сузір’я Рака.
— Ви вже про комету? — сказала Брук, очевидно, зовсім не дивуючись різкому переходові на іншу тему.— Ну, добре, яку ж роль?
Вона зложила свої руки і так уважно, з такою легкою теплою іронією подивилась
Мене цікавить, головним чином,— сказав інженер, постоявши хвилину серед купе,— так звана «червона комета», що пройшла по еліпсі ще в 1811 році. Появитись вона мусить тільки через 3000 років. Припускаючи, що цей термін для істоти, яка живе на Землі і зветься людиною, являється терміном поза всяким виміром, я не можу погодитись з вами, що цей же термін для свідомості істот іншої планети являється ірраціональною величиною... Але ви, будь ласка, не шукайте тут якогось символу: ця комета в астрономії так і зветься «червоною».
. — Товаришу Сердюче, ви ж допіру говорили про комету в сузір’ї Рака,— заперечила Брук.
Інженер по-дитячому зареготав.
— Так, я говорив про комету із сузір’я Рака, і ви, будь ласка, не звертайте на мене уваги.
Криленко не витримав і, повернувшись, зустрівся з очима Сердюка. Той уважно подивився на нього і з легкою усмішкою перевів погляд на жінку. Все це Криленка збивало з тями. В чому справа: ненормальність чи дешевенька інтрига? Це питання його так зацікавило, що він забув навіть основне: потяг наближався до останньої станції, і йому надходив час збиратися. Він знову ув’язався в розмову.
— Скажіть, будь ласка, товаришко,— звернувся він до жінки,— на якій ви фабриці працюєте?
— На'шостій тютюновій.
— Ну... а живете де? — підбирав слова Криленко.
Жінка раптом почервоніла: вона згадала, очевидно, поводження Шаркове з нею.
— А вам яке діло?
Криленко теж почервонів: він і справді кинув нетактовне запитання.
— Будь ласка, пробачте мені,— сказав він.— Я погано знаю город, і мене цікавили деякі дані про розположення вулиць.
Брук заспокоїлась.
— Вулиць?.. Хіба вам це потрібно?.. Щодо мене, то -живу я в провулку Вільної Академії, будинок професора Полоза. Не знаю тільки, як ви скористаєтесь з цієї інформації.
— Професора Полоза? — повторив запитанням Криленко: це прізвище по асоціації знову перенесло його в Берлін.
— Так, професора Полоза.
— Тоді скажіть, коли ласка ваша: сам професор чи не був недавно в еміграції?
— Ви саме про нього й говорите: професор декілька місяців як повернувся з-за кордону. Хіба ви знаєте його?
— Так, знаю. Мені приходилося з ним зустрічатись у Берліні.
— Дуже приємно,— кинула Брук,— виявляється, ми маємо спільних знайомих.
Сказавши це, жінка повернулась до Сердюка й повела з ним колишню розмову. Що ж до Криленка, то він, дивуючись випадкові, пригадував останню зустріч з професором.
Це було ще в посольстві.. До нього в кабінет увійшов (він акуратно приходив кожного тижня) низенький вчений з довгою, як у схимника, бородою. Він і на цей раз тихо, вкрадливо говорив, що він хоче повернутися знову на Україну і працювати в Радянській Республіці, що він буде корисний новому суспільству і т. д. Криленко і на цей раз дивувався, як солодко говорить цей низенький професор, як тонко обходить небезпечні місця розмови. Навіть на пряме запитання, як він дивиться на диктатуру молодого класу і чи не думає він публічно одмовитись від своєї колишньої політичної позиції, яка привела його до еміграції, професор так відповів, що, з одного боку, можна було розуміти одне, а з другого — зовсім протилежне.
Тепер, перекинувшись кількома фразами з Темою Брук, він знову пригадав професорову карточку, і щось приємне лягло йому на душу.
— А скажіть, товаришко: нема у професора Полоза дочки? — спитав Криленко, провіряючи, чи дійсно про знайомого йому вченого йшла допіру розмова»
— Яку вам треба? У нього не одна. Вас, очевидно, цікавить Іраїда?
– — Можливо, я про неї й чув. Вона комуністка?
— Одразу видно, що ви не тутешній,— усміхнулась Брук.— Але як ви про неї чули?
Криленко розказав про зустріч з професором, про розмову в посольстві і, нарешті, про портрет.
— І що ж: подобалась вона вам? — спитала Брук і в перший раз із зацікавленням зміряла Криленка»
— Я її не знаю,— заперечив той.— Я тільки бачив її портрет.
— Хіба вам не досить цього? — ядовито сказала жінка.— Це ж ще з самого Адама ведеться: женщину судять по фізії» Це, такби мовити, формула... партійна... Ви, здається, теж партійний?
— Так»
— Дуже приємно. Я завжди почуваю себе страшенно зворушеною, коли зустрічаюся з партійним. Так і хочеться кинутись в обійми: як же, такі близькі родичі — я теж належу до тієї ж партії — і така безодня в нас спільних інтересів... Але я ухиляюсь. Добре, я вас можу познайомити"'з Іраїдош. Завітайте до професора.
— Можливо, завітаю,— сказав Криленко»— Передайте, будь ласка, професорові мій щирий привіт»
Тема Брук ще раз подивилась на свого співбесідника й кинула:
. — Як же! Не сумнівайтесь. Найщиріший! Я завжди люблю прислужитися там, де спостерігаю зворушливе єднання комунара з безпартійним вченим»
Потяг підходив до перону, і жінка, не слухаючи Криленка й не дивлячись на Сердюка, вискочила за двері» Через хвилину вбіг журналіст. За той час, коли Криленко збирав свої речі* вікгвстиг наговорити йому ще одну книгу сенсацій» Розлучились вони добрими знайомими з надією (так говорив Шарко) зустрітися в городі» Сердюк після розмови з жінкою не сказав жодного слова і, тільки виходячи з купе, несподівано повернувся до Криленка й кинув:
— Ну, а я з вами зустрінусь обов’язково.
Приїхали до матері та три сини: Той сини вояки, да не ’днакі, Що ’дин за бідних, Другий за багатих...
п. ТИЧИНА
Батько цих бойових хлопців помер дуже давно — так давно, що й не скажеш. Поховали його на осінньому кладовищі в тому ж таки дореволюційному містечку і саме тоді, коли Остап та Андрій тільки-но розпочинали свою життєву путь» Як пам’ятають старожили, з батька був звичайний собі кравець і — можна сказати — надзвичайна людина. Ну, хто б, скажімо, наважився назвати його Тарасом Бульбою 2?"Хто б ризикнув з цього сморчка зробити хоч би поганенького вояку? А от глядіть же: тільки й думок у нього було, що про тую неспокійну козацьку старовину. Зігнувшись над якимись штанцями, скажімо, та перегортаючи сторінки раннього Гоголя, кравець (розповідають старожили) завжди тяжко зітхав і з такими словами звертався до своєї молодої дружини: