Твори
Шрифт:
— Покинь, стара, виводити, бо мені ніколи зараз, і до того ж ямушу за твоєю допомогою пролізти до братового штабу.
Та не встиг Андрій вимовити своїх останніх слів, як у дворі зашуміло» Він кинувся до вікна і в присмерках місячної ночі побачив вершників» І зрозумів Андрій, що зграя ворогів оточує його, і сказав він матері:
— Ховай мене, мамусю, і якомога скоріш! Ховай мене від мого брата Остапа!
Мати кинулась» Мати кинулась ховати свого любого сина Андрія» І сховала вона своґо любого сина Андрія на глухому горищі і повернулась до кімнати» Тоді з шумом розчинилися двері, і зупинився на порозі
— Ну, так де ти, стара, сховала мого брата Андрія? — грізним голосомі спитав він»— Чи не думаєш ти, що мої дозорні прозівали його?!
— Не бачила я твого брата Андрія! — рішуче сказала мати і, зблідла, сіла на своє ліжко.— Не бачила!..
— Не бреши, стара! — скрикнув Остап і взявся рукою за свою блискучу шаблюку.— Чи не думаєш ти, що я помилую свого найлютішого ворога?
І, сказавши це, Остап подивився на вершників» Вершники від задоволення крякнули. Мовляв: наш пан-отамаи не знає рідні і для нього в боротьбі нема братів!
— Ярадий, що ви так думаєте про мене! — сказав Остап»— Отже, хочу я довести вам, що для мене в боротьбі нема і матері.
І георгіївський кавалер всіх чотирьох хрестів, що поважно виблискували на його груді, сів біля своєї матусі. І наказав він своїм вершникам обшукати двір і горище. І запалив він цигарку і звів свої суворі брови біля перенісся.
Мати сиділа бліда і мовчки дивилась на сина» Духом алкоголю так пашило від нього, що вона мимоволі повернула своє обличчя до вікна» Вона раз у раз позирала на двері і прислухалась до шуму: невже ж таки знайдуть її рідного сина? І тільки коли вершники повернулися до кімнати і доложили Остапові, що Андрія ніде нема, вона з полегшенням зітхнула й сказала:
— Хіба я вам не говорила?! Чого ж ви прийшли до мене?
— Так ти, я бачу, хочеш хитрувати? — скрикнув Остап.— Так знай же, відьмо: нема тобі пощади від мене! Коли до ранку ти не цидаси мого брата, то»»»
Остап схопився за клинок і показав його матері» Тоді переповнилась чаша терпіння, і сказала мати:
— Що ти говориш, Остапе? Побійся Бога! Невже ти, мій п’яний сину, забув своє дитинство й «солодкі цукерки»?!
'— Ха-ха! — зареготав Остап.— Чуєте, хлопці? Моя мати згадала солодкі цукерки! Моя мати хоче мене розжалобити! Чуєте, хлопці?!
П'яні вершники теж зареготали. Зареготали й шаблі дзвоном якогось страшного розпачу» Тоді знову сказав Остап:
— Нє, матуську, цукерки тебе не спасуть! Спасибі тобі, що тй мене породила й виховала, але не пишайся цим! Бо породити — то зовсім не важка штука... і навіть деяке задоволення... Ха-ха! А виховати — це твій природний обов'язок... Ну, словом, я хочу жити і во ім’я якихось там шляхетних поривань зовсім не думаю підставляти свою голову своєму братові Андрієві!
Мати з жахом дивилась на свого сина і нічого не розуміла. Вона все втішала себе надією, що це — ніщо інше, як п’яний бред п’яної людини, і вже не могла втішати себе такою надією.— «Це пекельний сон сниться мені»,— уперто думала вона і раз у раз клала на своє печальне чоло свою схудлу руку. Вона клала руку, аж поки підвівся Остап.
І підвівся Остап і сказав матері, щоб вона влаштувала йому ліжко на ганку; мовляв, він там буде до ранку чекати відповіді і її останнього слова. Вона мусить сказати, де сховала Андрія. І, похитуючись, пішов він на ганок, а за ним пішли і його вершники.
Стінний годинник одбивав секунди. Час ішов дуже поволі, і якась година
І раптом прийшла матері думка, що ніякого кошмару нема і що все, що діється зараз, є звичайне й природне явище. І коли вона не може зрозуміти цього, то вона, значить, оджила вже свій час, і значить, на її земне місце прийшли нові люди, з новими думками й з новими, далекими їй бажаннями. І тоді захотілось матері вмерти.
^ -' Шка підійшла до сінешніх дверей і приложила до них своє уХОо 4 ' ' :ч
Остап хропів, хропіли й його п’яні вершники»
Тоді полізла мати на горище до свого сина Андрія й сказала йому:
— Твої вороги, синку, сплять. Отже, тікай якомога скоріш!
— Мені здається, що я від тверезих уже не втік би,— сказав Андрій.— Чи не п’яні вони, матусю?
— П’яні, синку, ти легко вискочиш у вікно..о Тікай, синку!
— А де ж мій братік Остап спочиває? — спитав раптом якимсь занадто тремтячим голосом Андрій.
Мати подивилась на сина і в присмерках місячної ночі, що проточились на горище, побачила в Андрієвих очах підозрілий блиск. І вона одразу зрозуміла його: Андрій задумав убити свого п’яного брата Остапа.
І, зрозумівши це, вона, недовго думаючи, сказала:
— Спить твій брат Остап на моїй кроваті,— сказала вона.
— Ну, то й добре! Значить, і я ще можу трохи відпочити.
І ще сказав Андрій своїй матері, щоб вона злазила з горища
і не перешкоджала йому. І послухала мати сина і, ступивши на долівку, пішла в кімнату та лягла на своєму ліжку.
І лежить мати під легкою ковдрою і ніяк не може вгадати, скільки часу пройшло. Давно вже чує вона, як Андрій шелестить всінях сторожкими носками і думає: «Мабуть, сокиру шукає».
І хоче вона йому сказати, щоб він не шукав сокири, і чомусь не може цього зробити. Місяць починає вже поночіти і, мабуть, десь далеко на землю сходить світанок. Стінний годинник одноманітно тукає, і летять у вічність бистрокрилі секунди. їх навздоганяють хвилини і — ще повільніш — години. І не чують вони цих пострілів, що тривожать порожнє містечко. Організовано, в шахматному порядку, але й байдуже, поважно ступає його королівська величність сам король-час.
Мати вже бачить, як скрадається до її затіненої кроваті її молодший любий син. Вона хоче попередити його й сказати йому, що не Остап, а вона, його мати, лежить на ліжку, і чомусь не може цього зробити. Та й навіщо попереджати, коли так приємно мріяти. І вона продовжує мріяти. І мріє вона про щасливе життя, і мріє, аж поки до неї підходить Андрій, аж поки трапилось те, чого й треба було чекати...