Твори
Шрифт:
Пароплав поспішно повертався на північ. Розсікаючи тихі води дніпрові, він ритмічно клекотав своїми колесами. Місяць уже давно зійшов і остаточно задіамантив поверхню ріки. Даль була напівтемна, зрідка вискакував огник якогось маяка і булькав своїм привабливим світлом. Берегів не видно було —
вони посунулись в сторони, і тільки коли пароплав підходив до якогось із них, на око падали неясні силуети темних дерев.
Топченко скоро повернувся і, обіймаючи Лесю, сказав, що Валентин міцно спить.
— Ви певні, що він міцно спить? — спитала тремтячим
— Так. Ми можемо бути цілком спокійними.
Залишалося йти до ревізорової каюти, але жінка ще вагалася і тому, підвівши Топченка до бильця, сказала:
— Ви розумієте, що ми хочемо робити?
— Розумію.
— І вам не страшно? — Леся в цей момент тремтіла в нервовій зимниці.— Вам не страшно? А я — скажу вам одверто — я дуже боюсь!
— Ну що ти, Лесічко! — сказав ревізор, обіймаючи і пригортаючи до себе жінку.— Це ж, Лесічко, міщанство.
— Ви цілком переконані, що це і справді міщанство?
— Цілком.
— Ну, а як я себе буду почувати після того, як це трапиться? Ви над цим подумали?
Топченкові Лесина поведінка не зовсім подобалась. Будучи нетерплячою людиною, він далі не міг чекати і тому схитрував:
— Коли ви боїтесь чи то не хочете віддатись мені, то... не треба.
— Ні,— тихо сказала жінка,— я хочу, і я вже не боюся.
Ревізор обняв Лесю і, взявши її під руку, обережно потяг
її до своєї каюти.
Та не пройшли вони і трьох кроків, як їм назустріч хтось пішов. Вони зупинились. І Леся, і ревізор подумали, що іде Валентин, і, зупинившись, ревізор приготовився щось говорити, а Леся, спалахнувши огнем чистоти, вирішила сказати чоловікові всю правду і сказати йому, що вона вже не любить його, розповісти йому, який він нікчемний, і що вона уже далі не може з ним жити. Вона вирішила навіть запропонувати йому не перешкоджати їй віддатись Топченкові. Ці мислі, метнувшись у жінчиній голові з хуткістю блискавиці, навіть заспокоїли Лесю. Але, коли з ними порівнялась людина, вони побачили, що це — не Валентин: хоч обличчя пасажира й не видно було, але він був досить високого зросту і в цьому сенсі нічого спільного не мав з репортером. Проте зустріч все-таки мала свої наслідки. Пасажир, порівнявшись з Лесею і ревізором, несподівано кинув:
— Це ви, Топченку?
— Я! — відповів ревізор і раптом, кинувши Лесину руку,
побіг до пасажира.— Семене Петровичу? От не сподівався вас бачити! ,
— А ви ж це як попали сюди? — суворо сказав той, що його ревізор назвав Семеном Петровичем.— Мені здається, ви вже давно мусили бути в Харкові?
Ревізор заюлив. Видно було, що перед ним стоїть його начальник. Він став вибріхуватись. Вибріхувався він якось мамуловато, а юлив саме так, як удень перед ним юлив репортер і почасти Сірко. Навіть гірше за них. Він навіть не попрохав у Лесі пробачення і пішов зі своїм Семеном Петровичем, ніби з ним, з ревізором, ніколи й не було жінки.
— Семене Петровичу! — говорив десь ревізор,— даю вам чесне слово, що я їздив у справах. Я...
Але
«І це я йому допіру хотіла віддатися?» — зло усміхнувшись, подумала Леся.
І побачила вона раптом життя в його звичайних, неггідроб-лених фарбах і побачила, що люди цього життя всюди, завжди до смішного однакові. Леся схилилась на бильце і подивилась у даль. Даль була напівтемна. Тільки десь дуже далеко, мало не біля Кічкаса, блимав річний маяк. Леся замислилась. За п’ять хвилин прибіг ревізор і, положивши свою руку на плече жінки, сказав:
— Пробач мене, Лесічко. Я... зустрів свого бурбона і примушений був... ну, словом, я вже вільний. Ходім.
Леся обережно зняла зі свого плеча ревізорову руку, мовчки подивилась в обличчя свого кавалера і, схилившись на бильце, тихо заплакала.
Письменник вирішив написати роман. Письменник був не зовсім бездарний (так принаймні авторитетна критика заявляла) і, безперечно, близький пролетаріатові.
— Але про що писати? — подумав письменник.— Про старі часи? Ні в якому разі! Про буденні, непомітні дрібниці? Ні за що! Треба писати про великі події наших днів.
Хто робить події — письменникові відомо: їх робить робітничо-селянська маса! Відомо йому, і за чиїм проводом: за проводом комуністичної партії.
Отже, в його романі головними дійовими особами будуть виступати партійці. Це по-перше. По-друге, треба вирішити, яку подію він візьметься описувати. Тут письменник замислився.
— Ага! — раптом сказав він.— Я опишу початок реконструктивної доби.
Ця ідея (описати початок реконструктивної доби) йому дуже сподобалася: вона давала йому можливість показати не тільки сильних людей нашого часу, але й без великої затрати енергії показати опозиціонерів (головними ж героями мусять виступати партійці), без великої затрати енергії тому, що тоді ж, на початку реконструктивної доби, опозиціонери виступали зі своїми самовпевненими заявами одверто, нахабно й неприховано.
Словом, ідея єсть, і ідея не погана. Залишається ще розв’язати таке питання: в якому плані писати — сатиричному чи в психологічному? Була потрібна сатира (були ж негативні типи) , але й без психології письменник ніяк не міг обійтися. Як він, скажім, покаже такого опозиціонера, який з душевними болями й стражданнями находить правильну лінію? Тоді письменник вирішив поєднати два плани. І вирішивши так, він став, як-то кажуть, роман «виношувати». «Виношував» він приблизно рік. На кінець року він мав цілковите уявлення про героїв свого оповідання, мав зав’язку й загальний план, нарешті, мав зошитів з 5 різних заміток для своєї роботи.