Твори
Шрифт:
Аглая зареготала. Товариш Вовчик почервонів і став запевняти, що «нічого подібного». Він просто не чекав такої симпатичної поінформованості в справах дому Карамазових.
— Тоді, може, ви знаєте,— сказала тьотя Клава,— як думає провести Дімі (вона так і сказала «Дімі») ці два місяці? Цебто — біля Ганниної спідниці чи біля Аглаї?
Це питання переходило вже всякі можливі межі, але товариш Вовчик на цей раз не збентежився. Він рішив, що коли тьотя Клава так фамільярничає з домом Карамазових, то вона, очевидно, одержала відповідне право на це від самого Дмитрія. Він сказав, що
— Так би й давно! — з полегшенням зітхнувши, сказала тьотя Клава.— Хіба ви не бачите, що нас двоє, а ви один... Тільки глядіть, не приведіть сюди й Ганни.
— Ви хочете, щоб я зараз... негайно привів Дмитрія? — спитав недогадливий лінгвіст.
— Ах, Боже мій,— сказала Аглая.—Сезі ип §гапй таШеиг (1е п’аоіг раз еїе Ьіеп ёіее*.
— Воістину! Велике нещастя не бути гарно вихованим,— підтвердила і тьотя Клава.
Тоді товариш Вовчик кинувся з усіх ніг до хвіртки, і дами самі залишились під провінціальними акаціями.
— От що,— сказала тьотя Клава,— Вовчика я беру собі, твоїм тепер назавжди лишиться Дмитрій.
— Я не заперечую,— кинула Аглая й розкусила своїми прекрасними зубами листок з акації.
Вже майже зовсім стемніло. Витикались зорі. З недалекого моря пішов теплий вітер. Аглая виводила на піску своєю голубою парасолькою якісь ієрогліфи, тьотя Клава дивилась у ридикюль, власне, в дзеркало, що було в ридикюлі, і пудрилась мініатюрною пуховкою.
— Дозвольте взнати, скільки вам років? — усміхнулась сама собі тьотя Клава.
— Очевидно, не більше двадцяти семи,— сказала Аглая.
— Ти вгадала, мені двадцять сім. І як пікантно, що я вже тьотя і що в мене така доросла племінниця... Тобі, здається, двадцять три?
' — І ти вгадала!
Тьотя Клава поправила спеціальним олівцем брову й засвистіла арію з «Баядерки» 7. Потім дами ще перекидались легкими фразами і раз у раз позирали в той бік, куди пішов Вовчик.
Були вони в рожевих серпанкових платтях, стягнутих у талії поясками, і мали в руках голубі парасольки. Тьотя Клава виглядала багато безтурботніш, в її світло-сірому погляді зовсім нема того ледве вловимого зайчика впертості й рішучості, що зрідка плигає в мигдалевих очах Аглаї, але зате станом тьотя Клава трохи солідніша.
Аглая вийняла з ридикюля маленьку папіроску, запалила її й спитала:
— Ти сказала Жені (справа йшла про чоловіка тьоті Клани), що ми раніш першої не прийдемо?
— Звичайно, сказала... Я від нього взагалі нічого не ховаю.
— І все-таки не ревнує? — усміхнулась Аглая.
— 1 все-таки... не знаю. Чорт їх розбере цих мужчин: на обличчі одне, а на серці, може, щось інше.
Потім тьотя Клава зробила рухом парасольки диск, піймала поглядом срібно-синій слід метеора й промовила:
— Ти, Аго, не думай, що Женя взагалі нездібний переживати душевних драм. У каш вік, кажуть, навіть корова вміє зітхати.
— Ти, тьотю Клаво, не помиляєшся. Мій Дмитрій
Аглая так упевнено й безапеляційно сказала «мій Дмитрій», що навіть тьотя Клава всміхнулась.
— А ти, Аго, рішуча людина,— відзначила вона,— ще не встигла як слід познайомитись із ним, але вже рекомендуєш його, як власного чоловіка-. Як же з Ганною? Ти багато взнала про неї?
— Ти, тьотю Клаво, надзвичайно наївничаєш!.. У наш вік за два тижні не тільки сходяться, але й розходяться. А втім, досить! — і Аглая махнула парасолькою в той бік, де вже вирисовувалась фігура Карамазова.
Вовчик лише за якусь хвилину вискочив на вулицю і наздогнав свого друга. Спершу дами бачили тільки Дмитрія. Він ішов до них своїми нервовими кроками, і постать його то вибігала, .то знову ховалась за стовбуром молодого клена, що стояв на дорозі. Тоді десь ударила гармошка, й зорі висипали на куці бульвари заштатного городка. Десь гоготала республіканська молодь. Тоді і на протилежних кварталах ударила гармошка.
Товариш Вовчик уже наздогнав Дмитрія, і вони підходили до веселих (так принаймні одразу ж визначив лінгвіст) і симпатичних дам.
— Ну...— зупиняючись, почав лінгвіст і розвів руками.
Тьотя Клава давно вже схарактеризувала собі Вовчика як
трохи мамулувату людину, тому, недовго думаючи, взяла його під руку. Вона сказала, що рекомендувати Карамазова не треба, бо вони мають задоволення вже багато вечорів шпаціру-вати з аним... І потім, вона дуже зрадіє, коли Вовчик для неї буде таким цікавим співбесідником, яким став для її племінниці Дмитрій. За кілька хвилин процесія (так сказала Аглая) йшла в такому порядку: попереду тьотя Клава з Вовчиком, позаду Аглая з Дмитрієм. Дистанція між першою і другою парою була приблизно на півтори кроки. Тьотя Клава закинула на шию Вовчика свою голубу парасольку й розпитувала, хто він, що він, як він. Словом, вимагала, щоб лінгвіст у деталях розповів їй про своє минуле, сучасне й майбутнє. Аглая цього не потребувала від свого кавалера: такі розмови з ним були два тижні тому. Вона відколола з своєї груді останню троянду і держала її на обличчі Дмитрія. Вона питала його, як пахне троянда, чи подобається йому цей запах, чи не краще пахне резеда. Коли вони перерізали провінціальний ринок і увійшли в коло піднавісних огників, Аглая запевняла Дмитрія, що тут їй пахне Флобером і навіть старофранцузьким життям... Карамазов, звичайно, знає поета Війона 8... І потім він не може не любити гоголівську фантастику. Аглая певна, що можна геніально стилізувати нашу сучасність.
Дмитрій говорив щось невпопад. Тоді Аглая поклала на його рот свою запашну долоню і сказала:
— Який ти чудак, Дімі! Справжній провінціал!
— Ти вже з Дмитрієм на «ти»? — повертаючись, кинула тьОтя Клава.— 3 тебе, Аго, вийшов би прекрасний кавалерист.
Тьотя так дзвінко зареготала, що провінціальна парочка (здається, колишній столоначальник і пристаркувата дочка місцевого кавалера червоного прапора), що йшла їм назустріч, поспішно одлетіла вбік і дала дорогу веселій компанії.