Твори
Шрифт:
— Ах, Боже мій, яка трагедія! — поглузував Дмитрій.
Тоді товариш Вовчик підбіг до свого приятеля й замахав
руками.
— Слухай, друже...— ледве вимовив він від хвилювання,— Я... я думаю, що ти не комуніст, а деспот! І я... таки донесу на тебе в... контрольну комісію.
Карамазов зареготав. Він так неприємно зареготав, що лінгвіст навіть розгубився і подивився навкруги себе здивованими очима.
— Ти думаєш на мене доносити в контрольну комісію? — спитав Дмитрій.— Прекрасно! Тільки будь,
— Дімі,— сказала Ганна,— ти себе не поважаєш і не поважаєш ту партію, до якої належиш. Не забувай, що товариш Вовчик все-таки позапартійний.
— Ти гадаєш, що такі питання треба ставити на ком’-ячейці?
— Саме це я й хочу сказати, Дімі. Тільки це.
Карамазов раптом втихомирився. Чи то спокійний тон
дружини вплинув на нього, чи щось інше.
— Я ще раз прошу у вас пробачення,— сказав він.— Я й справді трохи погарячився.
— Значить, ти визнаєш, що Ганна має раці*(; стримувати тебе?
Дмитрій нічого не відповів. Він несподівано застиг в одній позі серед кімнати й так стояв кілька хвилин. Ганні навіть
прийшла мисль, що він захворів. Вона підійшла до чоловіка і взяла його за руку.
— Дімі, чого ж ти мовчиш?.. Що з тобою, Дімі?
— Нічого особливого, Ганнусю,— спокійно й серйозно промовив Карамазов.— Я думаю зараз про наше фарисейство і думаю: чому? Чому ми не соромимось говорити про пюре й котлети? Чому ми нарешті не соромимось проїдати тут народні гроші... саме в той час, коли навкруги нас люди живуть у неможливих злиднях, у таких злиднях, що аж ридати хочеться... Чому ми нарешті боїмось виносити гірку правду на люди (хоч її люди й без нас знають) і ховаємо по своїх ком’ячейках?
— Ну, це вже сльоза й ця карамелька зовсім не до діла,— сказав лінгвіст.— У всякому разі вони не можуть тебе характеризувати.
— І я думаю,— кинула Ганна,— що ти сьогодні йдеш проти самого себе. Хіба це не ти так відстоюєш гасло: «сильному дорогу»?
Дмитрій хотів щось відповісти, але в цей момент у кімнату зайшла Одарка й зупинилась на порозі.
— Я слухаю! — сказала вона.— Ви мене кликали?
— Що ви слухаєте? — надзвичайно сумним голосом спитав Дмитрій.— Невже ви не вмієте говорити людською мовою.
Служка мовчки подивилась на свого хазяїна. Її кам’яні очі застигли в якійсь одній крапці, і вся вона була якась штучно дерев’яна, як статуя спеціального призначення. Навіть Ганна відчула це і, зірвавшись зі свого місця, поспішила випровадити Одарку за двері.
— Я на неї спокійно не можу дивитись,— промовив Карамазов, коли Одарчині підошви зашелестіли в сінях.— Вона мене своєю мовчазністю так іноді тривожить, що я, їй-богу, починаю боятись за свою голову: от-от збожеволію і кинусь кудись бігти скаженим бігом.
— Тобі,
— Лікуватись? Це не те! Не те, моя люба! — зітхнув Карамазов.— Справа от у чому: іноді біжиш — і зупиняєшся. Зупинився і стоїш. Навкруги так прекрасно — озеро, небо, димок синьої далини, а «в і н» стоїть і вилупив на тебе баньки... Я говорю, Ганнусько, про наше чорне піаніно... про те, що в Харкові. Це не піаніно, а якась жахлива примара. Заплющиш очі й лежиш. І от раптом щось штовхне тебе, і ти подивишся. І бачиш, як з піаніно лізе на тебе якась волохата істота. Підлізе і сяде навпроти тебе. Я довго мовчу й довго запевняю себе, що нічого немає, Тоді волохата істота лізе до мене на кровать. Саме тоді, Ганнусько, я кричу, щоб ти запалила електрику. Але ти ніколи не встигаєш запалити, бо волохата істота страшенно метка й хутко ховається в піаніно, а ти, Ганну сько, спросоння страшенно мамулувата.
— ї ти серйозно ві^иш, що ця істота живе в піаніно? — спитав товариш Вовчик.
— їй-богу, не знаю! — якось жалібно всміхаючись, сказав Карамазов.— Як комуніст, я їй не вірю, а як мешканець такої-то кімнати в місті Харкові, я не можу не вірити, бо майже кожного дня мені приходиться вночі тривожити дружину.
— Тобі й справді лікуватись треба,— сказав товариш Вовчик.
— І ти про ліки? Чудаки ви страшенні! їй-богу, чудаки! — Карамазов подивився на свого приятеля і несподівано зареготав.— Ой, які ж ви чудаки! Невже ти не помітив, що я ввесь час дурня валяю? Очевидно, з мене непоганий артист вийшов би.
— Ну тебе к чорту! — спалахнув лінгвіст і хутко вийшов з кімнати.
Цілий день, а потім цілу ніч Дмитрію не давав покою образ дівчини в рожевому платті й з голубою парасолькою, дівчини, що так скоро назвала його «милим», що так цікаво говорила про старофранцузьке життя («ти знаєш поета Війона?»), що відчула в наших нічних базарних завулках безсмертного Флобера, що нарешті в час його душевної кризи явилась до нього такою цікавою співбесідницею.
Заснув він, коли вже зовсім розвиднилось. Сон його був неспокійний і прокинувся він за якісь дві години. Сонце вже високо стояло в чистому небі й важким огнем палило його голову. Перший погляд упав на Ганну. Вона сиділа на канапі й держала в руках якогось листа. Дмитрій зробив гримасу незадоволення: це була записка від тьоті Клави. Ганна зиркнула на чоловіка і спитала його спокійним голосом:
— Відкіля цей лист, Дімі?
— Прочитай уважніш, і ти, мабуть, сама догадаєшся,— сказав він, повертаючись до стіни.
— Це від тих же дам?
— Мені здається, що тобі нема ніякого діла до моїх листів,— грубо кинув Карамазов.— Хто тебе просив лазити в мій паперовник?
Ганна здивовано подивилась на чоловіка.
— Я зовсім випадково натрапила на цю записку,— сказала вона.— Мені потрібні були гроші на цукор... і, значить, нічого хвилюватись. Хіба ти раніш не дозволяв мені розпоряджатись своїм майном без спеціальних на це інструкцій. Чи, може, ти тепер щось маєш ховати від мене? Так тобі треба сказати.