Тяжкі часи
Шрифт:
Тоді вона знов відвернулась до ліжка і, переконавшися, що там усе, як було, промовила тихим, спокійним, ласкавим голосом:
— От і добре, що ти нарешті прийшов, Стівене. Вже ж так пізно!
— Та я все тинявся по вулицях.
— Я так і думала. Але ж надворі негода он яка! Дощ періщить, і вітер здійнявся.
Вітер? А справді. Вітрюга, а не вітер. Он як свистить за вікном, як завиває в комині! А він ходив по надвір’ю на такому вітрищі й навіть не помічав його.
— Я вже й удень раз приходила сюди, Стівене. Твоя господиня до мене в обіди забігла. Каже, там щось за одна лежить, треба наглянути за нею. І таки правда:
Стівен повільно підійшов до стільця й сів навпроти неї, похнюпивши голову.
— Отож я й прийшла зробити бодай те, що змога. Ми ж таки працювали з нею разом, ще як молоді були, і подругували тоді, як ти до неї залицявся та оженився з нею.
Стівен схилив скорботно наморщене чоло на руки й тихо застогнав.
— А потім, Стівене, — я ж знаю твоє серце жалісливе, хіба ж ти зміг би дати їй отак помирати чи й просто мучитися без жадної помочі. Ти ж знаєш, хто це сказав: «Хто з вас без гріха — нехай перший на неї той каменем кине». Таких, що кидають, багато знайдеться. Але ти не такий, Стівене, щоб її останнім каменем добивати, коли вже вона впала.
— Ох, Рейчел, Рейчел!
— Ти тяжко страждаєш, хай тобі на тім світі за це віддасться! — співчутливо промовила вона. — А я твій бідний друг цілим серцем і душею.
Ті рани, що про них згадувала Рейчел, були, видно, на шиї у нещасної п’яниці. Рейчел заходилася їх наново перев’язувати, не відслонявши запинала. Налила в миску якоїсь рідини з пляшки, намочила в ній чисту шматинку й приклала її обережно до рани. Триногий стіл було присунено до ліжка, і на ньому стояли дві пляшки. Ото одну з них і взяла Рейчел.
Стівен, що сидів досить близько і стежив за її руками, розібрав надруковане великими літерами на паличці — і раптом збілів, наче його опав смертельний ляк.
— Я побуду тут до третьої години, — сказала Рейчел, тихо сідаючи на своє місце. — Оце-о треба ще раз перемінити о третій, а тоді вже до ранку можна лишити.
— Але ж тобі завтра на роботу, серце моє, коли ж ти виспишся!
— Та я вчора добре спала. Я можу багато ночей не спавши, коли треба. Це тобі спочити слід — он який ти виморений, аж жовтий. Спробуй хоч сидячи заснути, поки я тут. Ти ж і вчора очей не склепив, хіба я не знаю? Тобі завтра куди тяжче буде працювати, ніж мені.
Надворі завивав та гримотів вітер, і Стівенові здавалося, наче то поривається вдертись у хату, вернутись до нього недавня його злість. Рейчел її вже прогнала, не пустить і тепер. Стівен вірив, що вона зуміє захистити його від самого себе.
— Вона мене не пізнає, Стівене, тільки дивиться безтямно та щось мурмоче. Я до неї вже скільки разів забалакувала, а вона мов не чує. Та воно й ліпше так. Коли вернеться до тями, я вже зроблю все, що можна, й піду, і вона нічого не знатиме.
— А скільки може вона отак пролежати?
— Лікар сказав, що, мабуть, завтра вже й очуняє.
Погляд Стівенів упав знову на пляшку, і він аж затрусився весь. Рейчел, побачивши те, спитала, чи не промерз він, змокнувши під дощем.
— Ну, ні, — відповів він. — Це мене страх пройняв.
— Страх?
— Еге ж. Як я сюди зайшов… І як ходив вулицями. І як думав. І як… — Його знову схопили дрижаки, він підвівся, держачись за верх коминка, і пригладив мокрого чуба рукою, що трусилась, мов у спаралізованого.
— Стівене!
Рейчел підвелася й ступила до нього, але він спинив її, простягши руку.
— Ні,
Його знов затіпало, мов у пропасниці, і він упав на стілець. За хвильку він опанував себе і, спершись ліктем на коліно, а рукою підперши голову, звів очі на Рейчел. На столі між ними тьмяно горіла свічка, і крізь сльози, що набігли йому на очі, Стівенові ввижалось сяйво довкола її голови. Він ладен був повірити, що то не мана, і справді майже вірив, чуючи, як вітер надворі шарпає вікно, торгає дверима внизу і летить далі, скиглячи та завиваючи.
— Як вона оклигає, Стівене, то, треба гадати, знов піде від тебе й більш тебе не мучитиме. Сподіваймося, що так буде. Ну, я вже мовчатиму, щоб ти заснув.
Стівен заплющив очі — радше на догоду їй, ніж задля спочинку. Та помалу завивання вітру надворі ніби стихло у нього в вухах чи відмінилося в стукіт його верстата й навіть у людські голоси (поміж них і його власний), що гомоніли про направду чуте вдень. Та врешті й ця невиразна свідомість згасла, і він поринув у довгий, тривожний сон.
Йому снилось, неначе він із якоюсь жінкою, що її дав не кохав — але то була не Рейчел, і це дивувало його навіть у ту хвилину примареного щастя, — вінчаються в церкві. Поміж присутніх він упізнавав декого з іще живих і багатьох уже померлих. Нараз, саме серед вінчання, впала темрява, а потім спалахнуло сліпуче світло. Воно струміло зі слів одної з десяти заповідей, вирізьблених на дошці над вівтарем, і ті слова осявали всю церкву. Вони й лунали по всій церкві, немов вогнисті літери мали голос. І Стівен побачив, що й усе довкола зовсім відмінилось і з того, що було, не зосталося нічого, — тільки він та священик. Вони стояли вдвох, у білий день, перед натовпом таким величезним, що Стівен подумав: якби й з усього світу люди зійшлися в одне місце, то їх не було б більше. І ввесь той люд дивився на нього з відразою й ненавистю — серед мільйонів очей, прикипілих до нього, не було ані одного приязного чи співчутливого ока. А він стояв на високому помості, під своїм власним верстатом; глянувши вгору, він побачив, на що враз обернувся той верстат, і почув виразно проказувані слова заупокійної молитви, і зрозумів, що його мають стратити. А за мить поміст під ним запався, і все щезло.
Як він знову повернувся у своє звичайне життя, в знайомі місця, він не міг збагнути; але якимсь побитом він туди повернувся, і над ним тяжів присуд, що він ніколи, ні в цьому світі, ні в тому, довіку й до правіку вже не побачить Рейчелиного обличчя й не почує її голосу. Блукаючи без упину, без надії, шукаючи не знати чого (він тільки знав, що приречений його шукати) він увесь час терпів незбагненний, невимовний, смертельний страх перед однією річчю, що її подоби набирало все довкола нього. Хоч би на що він поглянув, воно починало набирати тієї подоби. У всьому його жалюгідному житті була одна лише мета: не дати, щоб хто з людей добачив ту страхітливу річ. Та шкода! Коли він виводив усіх з кімнат, де вона була, й замикав шафи та шухляди, де вона стояла, і проганяв цікавих звідти, де, як він знав, ту річ заховано, випихав їх на вулицю, то й самі фабричні комини набирали подоби тієї речі, і на них чорнів великими друкованими літерами страшний напис.