Тяжкі часи

Диккенс Чарльз

Луїза, видно, хотіла щось відповісти, але так і не спромоглася.

— Як уже признаватися щиро в усьому, що мені спадало на думку, — провадив Джеймс Гартгаус, знову видимо силуючи себе до недбалішого тону, — то признаюся вам, що мене бере сумнів, чи в дуже сприятливих умовах ваш брат зростав. І, даруйте мені таку відвертість, чи могли скластися дуже щирі взаємини між ним і його вельмишановним татусем.

— Я теж цього не думаю, — відповіла Луїза, аж почервонівши на згадку про своє власне життя в батьківському домі.

— Або між ним і — я певен, що ви не зрозумієте мене хибно — між ним і його високоповажним швагром?

Луїза

червоніла дужче й дужче і вже горіла як жар, коли відповідала тихим голосом:

— І цього я не думаю…

— Пані Горлодербі, — помовчавши трохи, сказав Гартгаус, — а чи не могло б бути щирішої довіри між вами і мною? Багато напозичав у вас Том?

— Зрозумійте, пане Гартгаусе, — повагавшись хвильку, відповіла Луїза, що від самого початку розмови почувалася трохи збентежено чи навіть розгублено, і все ж зберегла завсідну свою стриманість, — зрозумійте: як я вам скажу те, про що ви допитуєтесь, це не означає, що я скаржуся чи за чимось шкодую. Я ніколи й ні на що не скаржилась і ні за чим не шкодую анітрохи. «О, та вона ще й з перцем!» — подумав Гартгаус.

— Вийшовши заміж, я дізналася, що мій брат уже й тоді мав великі борги. Цебто великі, як на нього. Досить великі, щоби я мусила продати деякі свої оздоби. То не була жертва, я продала їх без найменшого жалю. Я ними зовсім не дорожила, вони не мали для мене ніякої ціни.

Чи то побачивши з його обличчя, що він здогадується, які то оздоби, чи просто злякавшися, що він може здогадатись про те, Луїза почервоніла знову. І якби він не збагнув зразу, що йшлося за чоловікові подарунки, то мусив би збагнути тепер, хоч би навіть був куди дурніший.

— Відтоді я кілька разів віддавала братові все, що могла, — цебто все, що мала. Коли вже я вам звірилась і коли вас справді цікавить його доля, то я буду відверта до кінця. Нещодавно, вже як ви стали бувати в нас, він попросив у мене сто фунтів відразу. Такої суми я йому дати не змогла. Мене весь час дуже тривожило, що він так заплутався, але досі я нікому нічого не казала, аж тепер оце звіряюсь на вашу честь. Я нікому не могла відкритися, бо… та ви самі вже здогадалися, чому… — І Луїза урвала мову.

Бистрий на розум Гартгаус і тут не прогавив нагоди з якнайкращого боку показати їй себе, ледь прикрившися її братом.

— Пані Горлодербі, хоч яка зіпсута й зашкарубла моя душа, однак, запевняю вас, мене вкрай зворушило те, що ви розповіли. Я не можу дуже суворо засуджувати вашого брата. Я розумію й поділяю вашу мудру поблажливість до його витівок. Попри всю мою повагу і до пана Товкматча, і до пана Горлодербі, я не можу не думати, що виховувалося його не дуже вдало. Погано підготований до звичаїв того суспільства, де він мав грати свою роль, він з одних крайнощів, що до них його — безперечно, з найкращими намірами — так довго силувано, наосліп удався в інші крайнощі. А щиро англійська, трохи шорсткувата простота пана Горлодербі, хоч сама собою й вельми приваблива риса, одначе, як ми вже з вами погодилися, мало заохочує до звірень. Я б сказав, коли дозволите, що його вдачі цілковито бракує тієї чуйності, в якій могла б шукати розради й напуття молода людина, що її душі, її прагнень, її нахилів доти не розуміли й спрямовували їх у зовсім хибний бік.

Луїза дивилася просто себе, через помережану тремтливими сонячними плямами галявину, в сутінь густого гаю, і на її обличчі Гартгаус читав, що ті дуже поважно вимовлені слова вона прикладає до себе.

— Отже,

його багато що виправдовує — провадив він. — І все ж є за Томом одна велика провина, що її я не зміг би пробачити, бо надто вона, на мій погляд, тяжка.

Луїза звернула погляд на нього й спитала, що ж це за провина.

— Може, я й так уже досить сказав, — відповів він. — Може, краще було б, якби цей натяк узагалі не вирвався в мене.

— Ви мене лякаєте, пане Гартгаусе. Прошу вас, скажіть, у чому річ.

— Ну що ж, аби звільнити вас від марної тривоги, та ще задля тієї довіри, яка постала між нами в тому, що стосується вашого брата, і яку я, запевняю вас, ціную над усе на світі, — я мушу послухатись. Я не можу йому пробачити того, що не помітно в кожному його слові, кожному погляді, кожному вчинкові дяки за сестрину любов, за її відданість, за її самозречення, за всі її жертви. Бо за все те, скільки я міг помітити, він відплачує їй аж надто скупо. Те, що вона задля нього зробила, заслуговує повсякчасної любові і вдячності, а не вередів та набурмосених мін. Хоч який я сам зіпсутий, пані Горлодербі, проте моє серце ще не затужавіло настільки, щоб мене не вражала оця вада у вашому браті чи щоб я міг її легко вибачити.

Гай поплив Луїзі перед очима, бо вони враз зайшли сльозами. Ті сльози підіймалися з глибокого, довго приховуваного джерела; та гострий біль, що краяв їй серце, не виливався з ними.

— Одно слово, пані Горлодербі, я повинен виправити цю хибу у вашому браті. Краще знаючи його клопіт та допомагаючи йому виплутатися своїми вказівками й порадами — тим вартнішими, гадаю, що походитимуть вони від куди досвідченішого гультяя й марнотрата, — я сподіваюся здобути певний вплив на нього, і весь той вилив я вживатиму для цієї мети. Ну, я вже набалакав аж забагато. Виходить, ніби я намагаюсь показати, який я, мовляв, добрий, а тим часом, слово честі, мені таке й не в голові: навпаки, я відверто заявляю, що нічого доброго в мені нема. А онде, за деревами, — додав Гартгаус, підвівши очі й озираючись, бо доти він не відривав погляду від її обличчя, — й сам ваш брат. Він, напевне, щойно приїхав. Здається, він простує в цей бік, то, може, й ми підемо та перестрінемо його? Щось він останніми днями мовчазний та зажурений. Може, в ньому заворушилося братнє сумління, коли такі речі, як сумління, існують на світі. Бо я, далебі, чую про них занадто часто, щоб у них вірити.

Він поміг їй підвестись, вона взяла його попід руку, і вони рушили назустріч щеняті. Том плентав гаєм, знічев’я б’ючи паличкою по гіллі, а часом нахиляючись до стовбурів та злостиво обдираючи мох. Він аж стрепенувся з несподіванки, коли вони застали його саме за цією забавкою, і почервонів.

— А, це ви! — промимрив він. — Я й не знав, що ви тут.

— Чиє це ймення, Томе, вирізьблювали ви на деревах? — спитав пан Гартгаус, поклавши йому руку на плече й завертаючи його до будинку, куди вони з Луїзою прямували.

— Чиє ймення? — сторопів Том. — А… це ви питаєте, ймення якої дівчини?

— Еге ж, у вас такий підозрілий вигляд, наче ви креслили на корі ім’я якоїсь красуні.

— Та ні, пане Гартгаусе, мені зараз не до того, хіба що в мене б закохалась яка-небудь красуня з добрячим посагом. Та нехай би вона була й не красуня, а справдешня почвара, аби лишень багата, то могла б не турбуватися, що я від неї втечу. Я б різьбив її ймення, де вона схоче і скільки схоче.

— Боюся, що ви корисливий, Томе.