У безодні

Уэллс Герберт Джордж

— О, тепер бачу! — вигукнув гість. — А загалом дивитися тут особливо й немає на що. Якісь манюсінькі рожеві палички та цятки. І оці крихітні часточки, оці, по суті, атоми здатні розплоджуватись і спустошити ціле місто?! Неймовірно!

Він випростався, дістав з-під мікроскопа скло й подивився крізь нього на вікно.

— їх майже не видно, — проказав він, уважно розглядаючи препарат. Потім, помовчавши, додав: — А вони що — живі? Невже вони зараз небезпечні?

— Ні, ці підфарбовані й убиті, — відповів бактеріолог. — Щодо мене, то я б не проти, якби нам пощастило пофарбувати й убити всі холерні мікроби

в світі.

— Гадаю, — з ледь помітною усмішкою озвався блідий чоловік, — ви навряд чи триматимете в себе ці бацили в живому, активному стані?

— Навпаки, ми змушені тримати їх живими, — сказав господар. — Ось, наприклад… — Він підійшов до стіни й узяв одну з кількох заткнутих пробірок. — Тут вони живі. Так ми культивуємо справжні, хвороботворні бактерії. — Він помовчав, — Так би мовити, розводимо холеру в пляшках.

На обличчі блідого чоловіка промайнуло ледве помітне задоволення.

— Ви тримаєте в себе смертельну штуку, — зауважив він, поїдаючи оком невеличку пробірку.

Погляду бактеріолога не уникло хворобливе задоволення на обличчі гостя. Цей чоловік прийшов сьогодні до нього з рекомендаційним листом від одного давнього його товариша й привернув до себе увагу тим, що являв собою цілковиту йому, бактеріологу, протилежність. Гладенький чорний чуб, глибоко посаджені сірі очі, виснажене лице, нервові рухи, спалахи зацікавленості в гостя різко відрізняли його від звичайних науковців — флегматичних, розважливих людей, з якими переважно спілкувався бактеріолог. А тому, певно, цілком природно було розповісти цьому чоловікові, на якого справляли таке враження бактерії, про їхню смертоносну силу, про найголовніші аспекти проблеми.

Бактеріолог замислено тримав у руці невеличку пробірку.

— Так, тут замкнена ціла епідемія. Досить лише розбити отаку невеличку пробірку, вилити її в питну воду, сказати цим крихітним живим часточкам, яких можна побачити, тільки підфарбувавши й поклавши їх під потужний мікроскоп, і яких не розпізнати ні на запах, ні на смак: “Ідіть, ростіть і розплоджуйтесь, наповнюйте водоймище”, — і смерть, таємнича, швидка й жахлива, страдницька й принизлива, непомітно підкрадеться, накинеться на місто й піде косити свої жертви на всі боки. Тут вона забере в жінки чоловіка, там — у матері дитину, тут — державного діяча від його обов’язків, там — трударя від його клопотів. Вона потече водогінними трубами, потягнеться крадькома вулицями, вибираючи то той, то цей будинок і караючи його мешканців, що п’ють непереварену воду, проникне в мінеральні джерела, потрапить у салат з водою, якою його мили, причаїться в морозиві. Ця смерть чигатиме, поки її вип’є з жолоба кінь чи з басейну на вулиці необережний хлопчак. Вона просочиться в землю, щоб потім вигулькнути в джерелах та криницях у тисячах найнесподіваніших місць. Тільки випустіть її у водогін — і не встигнемо поставити їй на шляху перешкоду й знов її виловити, як вона вигубить цілу столицю.

Раптом бактеріолог замовк. Йому не раз казали, що риторика — його слабість.

— Але тут вона нікому не загрожує — розумієте? — анітрохи.

Чоловік з блідим обличчям кивнув головою. Очі його світилися. Він прокашлявся.

— Ці анархісти… нікчеми! — сказав він. — Дурні, сліпі дурні!.. Кидають бомби, коли під руками така сила… Я думаю…

У двері хтось легенько

постукав чи, скоріше, пошкрібся нігтями. Бактеріолог відчинив.

— На хвилинку, любий, — прошепотіла дружина.

Коли господар повернувся до лабораторії, гість дивився на годинник.

— О, я й не туди, що забрав у вас цілу годину! — промовив він. — Уже без дванадцяти четверта. А я мав піти звідси о пів на четверту… Але ж у вас так цікаво! Ні, я не маю права затримуватись більше жодної хвилини, тут нічого й казати. О четвертій у мене зустріч.

Він почав прощатися, раз у раз дякуючи. Бактеріолог провів його до дверей, а тоді, глибоко замислившись, рушив коридором до себе в лабораторію. Він міркував про те, хто цей чоловік за походженням. Певна річ, він не належав ні до тевтонського типу, ні до звичайного латинського.

— В усякім разі, боюся, що цей суб’єкт нездоровий, — промовив сам до себе бактеріолог. — А як він витріщався на пробірку з мікробами!

І раптом у голову йому вдарила тривожна думка. Він обернувся до полиці над паровою ванною, потім поспішив до письмового столу. А тоді квапно обмацав свої кишені й подався до дверей.

— Мабуть, я залишив її на столі в передпокої, — пробурмотів він.

— Мінні! — хрипко гукнув бактеріолог із передпокою.

— Я тут, любий! — долинуло десь іздалеку.

— Люба, я тримав щось у руках, коли щойно з тобою розмовляв?

Мовчання.

— Ні, любий, я добре пам’ятаю, бо…

— Грім би його побив! — вигукнув бактеріолог, стрімголов кинувся до вхідних дверей, а звідти сходами вниз на вулицю.

Дружина, почувши, як із гуркотом хряснули двері, стривожено підступила до вікна. У кінці вулиці високий худий чоловік сідав у кеб. Бактеріолог, простоволосий, у пантофлях, біг до нього, несамовито розмахуючи руками. Одна пантофля спала у нього з ноги, але він не зупинився.

— З глузду з’їхав! — прошепотіла дружина. — Це його клята наука довела! — І розчахнула вікно, щоб покликати свого чоловіка.

Високий худий гість зненацька обернувсь, і йому, видно, теж прийшла та сама думка про божевілля. Він хутко показав візникові на бактеріолога, щось сказав, фартух кеба закрився, ляснув батіг, зацокотіли підкови, й за мить кеб і бактеріолог, який щодуху кинувся за ним, промчали вулицею і зникли за рогом.

Якусь хвилю Мінні ще виглядала з вікна їм услід, потім утягла голову в кімнату. Вона була приголомшена. “Він у мене, звісно, дивак, — міркувала вона. — Але щоб бігати по Лондону… та ще в розпалі сезону… в самих шкарпетках!..” І раптом їй сяйнула щаслива думка. Вона хутко наділа капелюшка, схопила чоловікові черевики, вискочила в передпокій, зняла з вішалки його капелюх та легке пальто, вибігла на вулицю й підкликала кеба, що саме повільно проїздив мимо.

— Їдьте до рогу, а там повернете на Гевлок-Кресчент. Треба наздогнати джентльмена у вельветовій куртці й без капелюха!

— У вельветовій куртці й без капелюха, мем? Чудово, мем! — І візник спокійнісінько цьвохнув батогом, так ніби їздив за такою адресою щодня.

Через кілька хвилин повз невеликий гурт кебменів та роззяв, що зібралися біля візничої будки на Геверстон-Хілл, чимдуж промчав кеб, запряжений рудою шкапою.

Гурт мовчки провів його очима, а коли він зник, огрядний чоловік на прізвисько старий іуглс, озвався: