У чиїх руках був ніж
Шрифт:
— Тобі відома ця річ, Нільсе?
Тюге не захоплювався музикою, але знав, що Брант її любить. І досі ще бігає на концерти!
— Відома. Я її чув колись.
Це вже добре. Брант оглянув платівку й наморщив лоба.
— Дивно, що така платівка є в новомодному помешканні. Скрябіна мало грають. Це один із росіян, що жив на зламі сторіч. Партійне керівництво якийсь час вважало його надто романтичним, але все-таки вирішило прийняти його. Бачиш, це російське виконання. Московський державний оркестр.
Він підійшов до етажерки в другому кінці кімнати, де було чимало книжок і з півсотні
— Чуєш, Тюге, виходить казна-що, тут сама поп-музика, добір класики не сягає далі за увертюру до «Летючої миші».
В Бранта затріщало в колінах, коли він підвівся. Тюге подивився на нього.
— Якого біса вона грала цю платівку?
Брант похитав головою. Тюге підійшов до вікна й визирнув надвір. Вулиця між будинками була порожня. В садку якась невисока жінка в облізлому хутрі зривала біля низької огорожі проліски. Поульсен казав, що платівка крутилася, коли він зайшов. Він зняв голку і вимкнув програвач, як платівка дограла до кінця. Запис розрахований не більше, як на двадцять хвилин…
— Треба пошукати відбитків пальців на платівці й на обгортці,— мовив Тюге, хоч міг цього й не казати: Брант ніколи такого не забув би.
Він задумливо потер носа. Чому вона вибрала саме цю платівку, чому? Випадково? Може. Але речі повинні узгоджуватись одна з одною. Тюге не любив випадковостей, не вірив у них, все повинне мати якийсь сенс. Він знову глянув на жінку в садку.
— Це та жінка впізнала Поульсена, коли він тікав? Карлсен визирнув з-позад його плеча.
— Та, — сказав він.
— Я піду до неї,— промурмотів Тюге. — А ви тим часом зробіть тут усе, що треба, Нільсе.
Брант похмуро кивнув головою. Нічого не вдієш, буденну роботу треба теж робити, де ж вона дінеться.
Сходи з кухні виявилися вузенькими й стрімкими, вони спускалися аж до підвалу, який тягся під цілим будинком. Надвір вели інші двері й кілька східців у кінці підвалу. Коли Тюге вийшов ними, то опинився з боку головної вулиці. Він похитав головою. Дивно, що Поульсена хтось побачив, якщо він ішов сюдою. Почав сипати сніг. Тюге повернувся назад уздовж фасаду й подзвонив у двері пані Асмусен. Двері відразу відчинилися. Мабуть, вона чекала на нього в передпокої. То була низенька, згорблена, зморщена бабуся років за вісімдесят. В очах у неї світилася жвава цікавість. Вона зустріла Тюге, мов приятеля, за яким давно знудилася, й відразу посадовила його на канапу. Вони перемовилися кількома банальними словами про страшний випадок, що привів його сюди. Пані Асмусен, здавалося, була швидше збуджена, ніж нажахана. Вона заходилася пригощати Тюге кавою й тістечками.
— Ви, мабуть, добре знали пані Гансен?
— Панну Гансен, — ущипливо поправила стара. — Наскільки я знаю, вона не виходила заміж, але сина має. Милий хлопчик. І як можна віддати дитину в інтернат! Але як не віддаси, якщо хочеш утішатися життям. Я її рідко бачила— В голосі пані Асмусен забринів докір. — Зате чула. її гостей, її страхітливі платівки! Тут крізь стіни все чути. Правда, вона була привітна, як часом зустрічала мене. І подзвонила лікареві, поклала мене до лікарні, коли в мене був бронхіт. Літо цього року
Тюге співчутливо похитав головою — так, хвороба вимучує людину. У винагороду за це стара налила йому ще одну чашку кави.
— Пані Асмусен, ви дали важливе свідчення. Ви бачили головного лікаря Поульсена, коли він виходив із цього будинку десь о шостій вечора позавчора, правда? Він підтвердив ваші слова
Вона напружено вислухала його й суворо кивнула головою.
— Я й сподівалася, що він підтвердить їх. Не така я жінка, щоб плескати язиком!
Тюге заспокійливо підняв руки: мовляв, ніхто про неї такого не подумав би. Але свідки часто бувають неуважні й ненадійні. Тому приємно зустріти таку спостережливу людину.
— Я тільки хотів сказати, що навряд чи буде потрібно викликати вас до суду.
Його слова, видно, трохи розчарували стару. Вонанапевне була не проти того, щоб ще раз зіграти в житті активну роль. Але зраділа, коли Тюге нахилився до неї і довірливо сказав:
— Поліція арештувала доктора Поульсена. Я кажу вам це неофіційно, таке часом доводиться робити, щоб полегшити слідство, навіть коли сам вважаєш, що затриманий не винен.
Стара ледь помітно всміхнулася.
— Я дуже добре розумію вас. — Вона засунула руку під журнальний столик і витягла звідти «Алькюбінські вісті». — Тут теж написано, що не треба нічого базікати й судити, поки не ухвалено вироку. Чудова стаття. Редактор Якобсен завжди гарно пише. Я з ним цілком згодна. Не треба судити!
Вона поважно кивнула головою. Тюге довелося ще раз прочитати допис К. Я. і похвалити, що він написаний справді гарно.
— Я зрозумів з ваших слів, що ви лежали в лікарні. То, мабуть, знаєте доктора Поульсена?
Стара похитала головою.
— Я його, звичайно, бачила, але лікувалася в доктора Яльтесена Він просто винятковий лікар. Потім я зверталась до доктора Л аре єн а. Адже він учився в Яльтесена. Цей новий напевне чудовий лікар, але надто неприступний. Не всі пацієнти можуть звикнути до нього.
Стара вмочила тістечко в каву й почала поволі їсти.
— Вам нічого не впало в око, коли ви побачили доктора Поульсена?
— Ще б пак, — почала розповідати вона— Я стояла в кухні, чистила картоплю й думала собі про своє, коли він раптом вигулькнув з льоху, немов якась примара. Він розгублено кинувся в один бік, тоді в другий. Та воно й не дивно, коли згадаєш…
В її очах блиснула цікавість. Тюге кашлянув.
— Так, не дивно. Адже він щойно побачив пані Гансен мертву, вбиту. Звичайно, він був розгублений.
Видно було, що пані Асмусен подобалось говорити про це.
— Я вже стара, мені вісімдесят два роки, якщо казати точно…
Тюге не забарився висловити очікуваний подив. Пані Асмусен усміхнулася.
— Так, від старості нікуди не дінешся. Колись, у часи моєї молодості, справді було б дивно, якби головний лікар прийшов сам, без нікого, в гості до медсестри… Якщо він одружений і користується повагою в людей. Але часи міняються, пане Свенсене. Зі слів «доброзвичайність» і «моральність» тепер глузують. Справді щось дивне діється. її сувора міна свідчила, що вона далеко не схвалює теперішньої моди. Тюге співчутливо погодився з нею.