У Києві в 1940 році
Шрифт:
Тож живучи ще у К-ченків, я вишукала номер телефону П. Г. Т-ни і подзвонила.
— Гальо, чи поет Т.?
— Да, кто ґаваріт? — через хвильку надуми почула доволі хрипкий голос.
— Тут, авторка «Ціни Життя» — заклопотано відповіла я.
— Не панімаю, кто ето!
— Дозвольте, я поясню вам. Тут одна незначна письменниця, що познайомилась з вами у Львові на загальних зборах письменників і дала вам свою книжечку Ц. Ж… Зараз я в Києві і хотіла б вас відвідати. Автім у мене декілька привітів для вас…
Через хвилину відповідь:
— Добре, так зайдіть будь ласка завтра ввечорі. А яке ваше прізвище?
З заплаканими очима й стисненим серцем я йшла до П. Т., корифея української сучасної (минулої?) поезії. Доїхавши до пл. Калініна, я мала пересісти на тролейбус, що віз на вул. Леніна 88, де був будинок Літробів. Так мені порадили,
На площі Калініна я стояла самітна й сумна чекаючи тролейбуса. Був уже тридцятьступневий мороз і віяв різкий північний вітер. А я чекала, чекала, тролейбуси, навантажені вщерть, не зупинялися. Вони бігли швиденько на своїй кривій ніжці наче завішені вагонетки над проваллям й темінню чужих, ворожих вулиць. За деякий час я вирішила, що треба йти пішки. Не знаючи міста, ні трамваїв, я не знала, де вул. Леніна, і здавалося, що воно недалеко. І я йшла і йшла і йшла безмежно довгою іі півтемною вулицею. Вітер різав мені лице, а гризота в серці робили мене напнужденнішою, найбіднішою. Чого я забрела сюди, чого ж я тут шукаю? І до кого та пощо я йду, так як колись йшли паломники до Лаври, шукаючи собі там утіхи?
— Кто ґаваріт — прочувалось постійно.
За чим іду? Темні вулиці, льодова ніч і бідне галицьке серце, загублене на київській Голгофі…
Не раз хотілось завернути. Але куди, і пощо йти? Хіба не все одно?
І коли вже зледеніли руки й ноги, та серце стиснулося в болячому корчі — хотілось сісти десь під муром, притулити голову до каменя і плакати, плакати, плакати — аж до смерти.
Будинок Літробів ще не був вповні закінчений, як зрештою більшість новіших будівель. Розкопаний брук, просто якісь рови й насипи. Доводилось все таки перебрести, щоб вкінці відштовхнути важку браму й ввійти в новий світ.
В брамі тепло огрітого будинку стояв швейцар і з ввічливістю питав, до кого, поінформував, та — на диво — почав розмову. Відкіля і хто? А він впізнав з мови й одягу, що з Західньої. А це гарно, що йду відвідати П. Г-ча. А письменники в нас у пошані, це ж кращі сини народу й заслужені радянські патріоти, а…
Я пішла на поверх та подзвонила. Відкрила старша пані та просила чекати, син ще не вернувся. Тож я сіла в кутку невеличкої кімнати, скромно заставленої ніжними фотеликами й столиком, та стала розглядати журнали. Була це ждальня, як у нас у лікаря напр… Щойно потім я зрозуміла, що депутат Верховної Ради, член різних, прерізних високих інституцій, знаний патріот і поет мав багато-багато справ, ще і немало всіляких людей налазило до його й не давали хвилинки відпочити а то й попрацювати. Сидячи так, я знову мала не один відрух: втікати!
Та не втекла. П. Г. скоро прийшов. Привітались, як двоє зовсім чужих і незнайомих. Коли ж скинув пальто, появився мені в шовковій кремовій гімнастьорці з вишиваним пасочком і виложеним ковніром, і це було таке тепле й миле на нім. А потім пасмо сивого волосся через середину чорного волосся нагадувало, що ця людина дещо пройшла й зазнала, поки стала показовим поетом, патріотом і депутатом.
Негайно ми пішли до другої кімнати, де в куті стояла прибрана ялинка, а стіл був заставлений всілякими харчами й напоями. Доволі мила його жіночка була третьою особою при столі. Нині не пригадую вже що давали їсти, але знаю, що після усіх моїх досвідів з харчами кидався тут ввічі гарний харч, накриття й дім дуже вигідний, просто багатий. Журився П. Г. що я не п’ю, турбувався, що не такий з мене товариш, як треба. Страви змінялись стравами, а я розсказувала про Галичину та скаржилась, що арештовують українців. Адже ж всі вони, коли провалилася Польща, привітали радо більшовиків, радіючи принаймні соборності, з відкритими раменами вітаючи давно жданих братів з за Збруча. Більше слухав поет, як говорив. Тяжкий і сумний настрій внесла я в його хату, з якої віяло теплом, добром та благонадійністю. Ще важче стало всім, коли я оповіла мої переживання в Києві та моє шукання рідної мови і щойно пережите в школі крізь здавлені сльози. В такому пригніченому настрої ми повечеряли, після чого П. Г. вручив мені том своїх поезій п. з. «Партія веде», запропонував зживатися з радянською дійсністю, і ми подзвонили до Р-го. Я хотіла і йому скласти привіт. Та він відмовився прийняти мене, мовляв «дуже занятий». Було неприємно Т., а незрозуміло мені. Як це так? Хтось з далеких країн, що були колись Піємонтом, залетів як птах заморський в оці країни, хтось, що нашому таланові хоче зложити поклін. Хіба можливе, щоб таку людину не приняли
Так, в цьому домі нічого мені не сказали, нічого не пояснили, не влили в серце ніякого тепла. Притискаючи до грудей хоч книжку рідну я верталась поночі додому (жила ще у К-ченків). Було щось, що лягло між нас і них — я міркувала — і це щось таке велике, темне й важке, що вже вони чужі для нас, а уста їхні запечатані мовчанкою.
Вдома, коли я розкрила книжку, я знайшла знані й улюблені «Соняшні Кларнети» і «Вітер віє» і «Сніг сніжок»
і багато інших, на яких ми вчилися оцієї чудової поезії-музики. Але при дальшому розгортанні зникало все соняшне і приходили вірші: А чи чорний, а чи білий, а чи жовто-блакитний — просто бий! «Партія веде» — щаблі, що з поета зробили Депутата Верховної Ради. Оті щаблі, що їх вільно й треба читати радянському читачеві. Не було тільки щаблів, що ними повзла душа поета, кривавлячи, що ними волочено гідність творця, залишаючи криваві сліди з вириваних йому ціннощів.
Сміх буде, Плач буде Перламутровий…Не сльози, а льодова крига лягала на серце. Чого ж я ходила туди? — запитувала я себе. Що за глупота відвідувати поетів, що їх не знаєш, славних людей, що їм не маєш нічого сказати, тільки, щоб подивляти блиск їхньої слави. Я нагадувала собі, як, будучи в Кракові, я відвідала Лепкого, який цілий вечір був теж напружено-штучний і нецікавий, а я робила собі гіркі закиди, що забрала дорогий робочий час працюючій людині. Адже ж, стоячи високо на п’єдесталі слави, такий чоловік просто не помічає своїх поклонників і дивиться на них як на мурашки, що лізуть в кожну щілину, де їх не треба. Тут же з місця вирішила, що не буду ніколи потім робити цього.
Це рішення змінилося в дечому не далі як за годину після розгорнення книжки і гірких міркувань над нею. Прогомонів телефон. Виявилось що П. Г-вич забув на книжці написати присвяту. Холодним тоном я сказала: — пішліть Володю (це небіж якийсь, що жив в них та відвів мене до трамваю) я передам книжку і ви напишете.
— Ні, ні, ви мусите прийти самі, мусите таки завтра прийти самі ще раз до нас!
Я обіцяла, хоча б тому, щоб зрозуміти такі дивні й незрозумілі для мене вчинки.
Між тим я ходила далі за моїми справами, вивчала школу, робила нотатки й спостереження, щоб все таки якось повести справу. Чогось то я зайшла до Г-ц, в хаті було холодно. Вона так виправдувалась: Холодно, палівники не хочуть працювати, бо в них свята. Аж з цих слів я нагадала дату і зрозуміла, що є Різдво! Моя думка полетіла далеко-далеко до рідного міста і нагадала мій нарід, що сумно святкує таке йому любиме свято, мою родину і — здивувалася. В цьому краї просто зникли свята. Нормальна праця як щодня, нормальний рух в склепах і на вулиці.
— А що ж вони святкують? Хіба тут люди святкують ще церковні свята? — я перепитала живо.
— Простолюддя, що не позбулося забобонів, мабуть ще святкує — сказала з погордою.
Значить вчора був Святвечір, і я навіть не знала цього! І гарний настрій я зробила вчора господарам! Думки обсіли мене роєм. Я просто соромилась за себе, за свою неопанованість. Разом з тим від серця відлягло, і мені стало так наче б я за ніч переболіла відступство Т-и і мала віднайти й його нині гарним, коханим, чутливим поетом нашої молодости. Я вирішила сьогодні не бути плаксою й касандрою тільки милою гостею. Це я обіцяла собі.
Мабуть таке ж обіцяли собі в П. Г-вича…
Йдучи вулицями, я заглядала до сутеренів та пильно стежила за простолюддям. Проте я могла тільки догадуватись, що за щільно закритими вікнами, за тісно закритими дверми сходяться при святочних столах робітники й дрібні міщани, нагадуючи давні часи тихцем, щоб часом хто не зрадив…
Ввечорі я була знову у Т… Знову вітав мене швейцар, «вивчаючи» добре моє обличчя. Вже ж він не даремно стояв у брамі. Знав той, кому треба, хто ходить до «кращих синів батьківщини». А зв’язок з Галичанами небезпечна й нехороша справа. Міг собі мабуть дозволити на нього тільки депутат, нагороджений орденом Леніна. ВЖИВШИСЯ В радянське життя і зрозумівши його, я не раз потім питала себе: чи можливе, що він дістав наказ запросити мене ще раз і розвідати, що думаю й говорю? Чи можливе, щоб Т., саме він Т-а пішов потім і оповів, слово за словом, що говорила я? Ні! мені не хотілося вірити, і я до кінця не вірила, що ця все таки ніжна й гарна людина могла це зробити.