У Києві в 1940 році

Парфанович Софія

На пошті я побачила чоловіка, що зацікавив мене своїм полярним виглядом: мав короткий чорний довговолосий кожух, таку ж шапку й високі міцні чоботи. Нагадував трапера з повістей Кервуда. Мені було цікаво знати, що ж це за кожух і мою цікавість заспокоїв Михайло Михайлович, приступивши до власника та довідавшись, що це сибірські пси. Оці «гускі», що біжать в запрягу. Але власник, як і інші, не бажав собі говорити далі, тож це і залишилась єдина моя відомість про полярників. Вранці мої товариші від’їхали до Харкова, відкіля мали вернутись до 9 січня. 10-го ми умовились піти до театру, 12-го кінчилася моя перепустка. До тої пори я залишалась зовсім сама, так би мовити на київській вулиці. В той час я втягала в себе все, що вдалося. В той час я відучувалась відтвертости, щирости й усміху, та цікавости для незнайомих. Натомість, вступав в мене страх і чорна

гризота… Що далі вони ставали більшими і грізнішими. З велетенських просторів, скованих страшними морозами стало винурюватись понуре обличчя двадцяти двох років, тяжких років в першу чергу для України. України, якої я шукала протягом отих десяти днів — даремне. Врешті, — може це тільки мені так погано повелося. Іншим, що поїхали в Київ, повелось куди ліпше, та враження в них кращі. Напр. музейники, мистці, літератори. Вони мабуть знаходили дещо більше України як я, що шукала її в ділянці медичного шкільництва і в шпиталях. Оце шукання стало якоюсь хворобою, стало таке настирливе й неминуче, що я так часто злостилась на себе: приїхала ж я сюди студіювати фахову школу та наладнати справи моєї школи. Між тим мене опанувала неждана пасія: шукати тут на чужині батьківщини. Пасія безпощадна, що прикрила собою зацікавлення всім, що не було зв’язане з нею. Здавалося, що людину замкнули в велику темну кімнату. Шукає в ній, намацуючи дверей, знає, що вони десь мусять бути. Робить розучливі зусилля, термосить всіми стрічними предметами — двері ж не промацуються і ні промінчик світла не впадає в темряву чужої кімнати. Зате в усіх кутах чаїться грізна таємниця: як замуровано в оцій кімнаті вікна й двері й відібрано світло та обмежено доступ повітря тим, що живуть. в ній. З темряви цієї кімнати виринала біологічна відповідь: хто не достосувався до таких умовин — згинув.

Так це ж Кияни, що залишились після страшних дій революції, після змін режимів, голоду, Скрипниківщини, СВУ постійних арештів й вивозів — аж згодом я це зрозуміла, почасти вже тут, у Києві, дорешти ж вдома.

Як би не було національне питання виринуло й стануло переді мною на цілий зріст, воно, яким досі я на ділі не цікавилась. Моє чи моєї родини українство було завжди таке природне й самозрозуміле, як щоденні атрибути живої матерії. Так би мовити, воно входило в програму щоденного обміну речовин нашого єства і так як дихання, відживаючи вдруге воно не вимагало ніколи ніякої дискусії, ні глибшого обумовлення. Воно було пишне, ясне й не підлягало дискусії. Інша справа — політичний чи партійний світогляд: тут вже можна було «добагати собі» як хто хотів, а в нас, у Галичині, було в чому вибрати.

Тож далі мої спостереження були присвячені двом питанням: національному і соціяльному. Хотілося розуміти це життя. Треба було зрозуміти його. Доведеться ж нам жити тепер таким життям. Що чекає нас в майбутньому? І як жити нам?

IV

В хаті й на вулиці

Почну від найближчого людині: житла. Григорій Степанович залишив мене у К… Там з того приводу не виявляли ані захоплення, ані окремого незадоволення. Проте, кермуючись якимось притаєним відчуванням, я була впевнена, що дім цей не ставиться до мене з прихильністю, і вже зразу я просилася в готель. Та мій опікун вилаяв мене, мовляв, в готель не так то легко в них попасти, треба було замовити і т. д… Коротко, казав сидіти на місці. Все таки дав мені стежечку для виходу: якщо до чого — зможу перейти жити в гуртожиток школи. Перспектива не всміхалась, а ще мені: ввижалась така бурса, спання з кільканадцятьма ученицями чи вчительками, гамір. Тоді я ще не розуміла причин ворожости й тяжкого настрою, який згодом огорнув мене у К., а дещо аж через два роки я довідалась. Тож на разі залишилася.

Мешкання моїх хазяїв складалося з трьох чи мабуть чотирьох просторих кімнат в будинку Наркомів. Значить новий і один з вибагливіших будинків по вул. 25-го жовтня, давній Інститутській. Жила в ній така родина: чоловік, його жінка лікарка, їхніх троє дітей — все дівчатка, бабуня і служниця. Обстановка була така, як у нас в міщанських домах початку нашого століття: вузькі шафи з масиву, мабуть вільха, великі столи на товстих ніжках, по одній-дві великих циратових канап з опертям, на закінченні якого стояло декілька фігурок чи фляконів. Канапи нагадували часи нашого дитинства, коли то були місцем для іграшок дітей, при чому спинка любила валитися, а через скакання дерся матрац.

В моїй кімнаті було ще бюрко (старосвітське) і мала, невпорядкована

шафа з книжками. Очевидно, на першому місці твори Леніна вони надавали домові й родині характер правовірности. Далі різні нецікаві, виключно російські книжки. Натрапила я тільки на одну, яка мені подобалась і навіть я її забажала дістати: ілюстровані казки східніх народів. Йдучи за потребою вищеописаної пасії, я питала в хазяйки, чому в них немає українських книжок, та не довідалась нічого конкретного. Зате українська книжка в моїх руках здавалася їй чимось дивним, незвичайним, може навіть поганим. Вона навіть не намагалася взяти її до рук, наче б боялась їх забруднити.

Ще більше непорозуміння між нами вийшло з нагоди моїх відвідин Тичини, та його книжки «Партія веде». Моя хазяйка не знала, хто такий Тичина, що я просто осудила, а до відвідин його віднеслась злегка підозріло. На книжку ж сказала, «ето удівітельноє». Здавалось, що я не була чужинкою в Києві, а вона, і що я оповідаю їй про людей чужого міста. Тоді ще я була говірка й відверта і про все висказувала свою думку. Потім я зрозуміла, що Григорій Степанович дуже практично зробив, залишивши мене у цієї жінки, яка могла після трьох днів мого життя у неї подати йому доволі «правильну» мою характеристику.

День у нас починався дуже рано, як загалом у СРСР. Було ще зовсім темно, і тоді чулося по хаті, гупання товстих і тяжких ніг, обутих у валянки з битого сукна, бабуні і служниці. Потім хазяйка збиралась на клініку, куди відвозив її шофер на знаному нам возі, марки Зіс, далі вертавсь він і підвозив до школи обидвох дівчаток. Щойно тоді робився сірий ранок. Праця починалась о 9 на східній час, тобто на середньоевроп. 7.. Узимі це ніч темна, яку ще й згодом скупали страшні, понад тридцятьступневі морози.

В хаті залишалась бабуня з маленькою дівчинкою, яку всі надмірно любили й пестили, що відрізнялось від їхнього холодного та чисто виховного відношення до двох старших дівчаток (близнючки яких 9-10 літ). Потім сказала мені бабуня, що дівчатка виховались у неї на селі, що її чоловік залізничником там, і що вони мало жили з мамою. Тут вони в школі, але вона хоче їх назад забрати до себе. Це були «бабушчині» дівчатка. Зате ця наймолодша була пестійкою всіх, а мама кидалась на неї просто з малпячою любов’ю, приходячи з праці цілувала-пестила, називаючи своїм сонцем, світлом, і др… Я почувала симпатію до двох оцих «немаминих» дівчаток, ще й тому, що говорили вони до мене по-українськи, навчені тої мови в школі. Часто потім я думала про тих дівчаток, і мені їх було жаль та хотілось зрозуміти причину такого поділу батьківських почувань. Були такі милі, завжди одна до одної пригорнені, тихі й скромні оці «діти на станції», як я думала про них.

Бабуня мала нахил до говірливости — старорежимна, бач.

Оповідала, що молоді жили довго в Сибірі, часом зідхала за старими часами, казала, що й вона потайки молиться в куточку — що донька зустріла дуже обуреним, картаючим поглядом.

Сніданкни, що складалось з м’яса, чаю, хліба і навіть варення, та часом якихось тістечок, що залишились з попереднього дня, готували вдома. Обід брали готовий з кухні для мешканців цього будинку, і він був багатий і добрий, так що залишалось теж дещо і на вечерю. Пишу про це тому, що я потім приглянулась, як харчувались інші люди це раз, а далі ще й тому, що справа прохарчування становила в СРСР завжди важливу проблему. Та й вкінці усе життя в такому новому для нас устрої як комунізм було цікаве. Навіть коли ви прийдете до такогож устрою, як ваша тодішня батьківщина, вас цікавить теж щоденний побут людей.

Якщо йде про моїх господарів: у них я пожила тільки три дні, ненадійно й швидко перебравшися потім в гуртожиток школи. Вийшло воно так:

Був вечір. Нагло прогомонів телефонний дзвінок. Хазяйка підійшла до апарату й скрикнула радісно:

«Коля, Колюша, ето ти?! Здравствуй дорогой!» і багато радісних слів привіту та новин душком проказала до телефону. А потім швиденько до мене, що брат, командир, вертається на відпустку з фронту і побігла з тим до мами. Я ж негайно почула якийсь подув чогось чужого і знову мені ворожого, хоча оцього Колі ще не було. Та коли він з’явився і хату наповнив радістю, як не дивно, знову з пристрастю, рівною сестриній, кидаючись на найменшу донечку й обсипаючи її поцілунками й пестощами, я почула до нього велику нехіть. Був одягнений в новий одяг і реміння з польських матеріялів і як кожен з них тоді мав при собі нові й великі валізи. До мене говорив по українськи, довідавшись відкіля я й хто. Та наші розмови дуже швидко спинились на такому діялозі: