У країні ягуарів
Шрифт:
Між двома скелями шлях заступає густе плетиво ліан. Одним ударом розрубую їх, і кінці ліан падають на щось барвисте, візерунчате.
Вражений, я стрибаю назад, мало не перечепившись через гілку, присипану опалим листям.
Переді мною товстий полоз. Він нерухомо лежить під ліанами, що впали на нього. Я опускаю рушницю. Праліс жартує зі мною: віддає в кінці дня те, що одібрав удень…
Підходжу до величезного полоза, який уже задубів, стягую з нього ліани і обрубую навколо гілля, щоб краще роздивитись плазуна.
Боа констриктор згорнутий кільцями. Він лежить тут,
Ну що ж, як кажуть, усе добре, що добре кінчається.
Кладу на землю рушницю разом з теркадо, беру задублого полоза за шию і витягаю його на менш заросле місце. Розглядаю свою здобич. Голова роздроблена. Правого ока зовсім немає — його вирвали дробинки. Пучок м'язів під нижньою щелепою теж напіввирваний. Дивно, що з такою раною, з половиною голови полоз міг добратися аж сюди.
Витягши гада на чисте місце, знімаю з плечей рюкзак. Лишати тут полоза на ніч не можна, бо до ранку від нього зостанеться тільки кістяк: звірі та мурашки згризуть плазуна. Щоб обдерти шкуру з полоза, треба випрямити його задубіле тіло. Роблю це не без труднощів. А дощ весь час, наче душ, поливає мене. Гострим лезом розрізаю жовтувату шкуру на череві полоза від голови до хвоста. Цей велетень змій завдовжки метрів п'ять. Поки впорався з шкурою, настала ніч.
Струмок дзюркоче в темному лісі кроків за десять від мене. Навіть чую, як з води викидається риба. Дощ не вщухає. Він обмиває зв'язану шкуру полоза, яку я несу на плечі, і смердюча рідина тече по мені. Десь недалеко має бути човен, який я залишив тут уранці. Чорною плямою він темніє на воді. Кладу в нього речі і шкуру. Роблю все навпомацки, бо струмок і берег огорнула пітьма.
Вмостившись на кормі, пливу під зливою вниз. Високі стіни дерев обабіч річки темніші за небо. Намагаюся тримати човен по середині течії, не веслуючи пливу за течією. Весло держу напоготові, щоб вибратися із заростей, якщо туди запливе човен. Течія сама принесе човен до стоянки.
Пильно стежу за лівим берегом. Може, багаття ще хоч жевріє. Якщо згасло, я промину стоянку. Тоді доведеться ночувати в човні. Звичайно, це краще, ніж ночувати в лісі, сидячи на дереві, як той папуга. Дашок захищає човен від дощу. Але ночувати на річці небезпечно: можуть напасти каймани. Навіть світлячки не мерехтять. Отже, якщо вогнище ще горить, я відразу його помічу.
Досить довго пливу вниз за течією, а дощ ллє, наче з бездонних бочок. Жапи тільки до половини прикривають човен, і тому води в човні вже по кісточки. Якщо не допливу через кілька хвилин до стоянки, доведеться зупинитись і вичерпати воду. Шкура боа констриктора на дні човна вже залита водою. Рюкзак і рушницю я прив'язав дротом до дуги навісу.
На всяк випадок встромляю руку в річку. Ну й чортівня! Вода всього сантиметрів на десять нижче борту. Це неприємна несподіванка. Коли води набереться більше, можна й затонути. Стою у воді майже по коліна, а злива не вщухає ні на мить. Круто повертаю човен праворуч, у темні берегові зарослі. Хапаюся за ліану між гіллям і прив'язую до неї човен.
Якихось чверть години інтенсивно працюю куєю і, нарешті, вичерпую останній літр
Одв'язую канат від ліани, течія підхоплює човен і несе вниз на хвилях. Не встигаю пропливти і десяти метрів, як крізь дощову завісу бачу зліва світло. Отже, я біля самої стоянки цілі чверть години вичерпував воду. Та тепер уже все одно. Налягаю на весла і швидко добираюся до берега.
Тут я вже як дома. В темряві прив'язую човен. Потім заношу під навіс рюкзак, рушницю, теркадо, а важкий сувій шкури полоза викидаю на берег. Після вечері буде чимало роботи. Треба розвісити величезну шкуру полоза, щоб сохла. Задоволено підкидаю у вогонь сухих дров.
Через десять хвилин, умившись, надівши суху сорочку, короткі штани і тапочки, я вже сидів під навісом, насолоджуючись домашнім затишком. А надворі без упину ллє дощ. Я ставлю на вогонь казанок з чорною кавою. Ніздрі лоскоче приємний запах. Сьогодні вечерятиму банановим повидлом, печивом і чорною кавою.
Після вечері беруся до роботи: розпинаю шкуру полоза кілочками з пальмової кори. Було вже за північ, коли я розвісив шкуру і ліг у гамак спати.
Поєдинок
Уже майже шість годин броджу джунглями, збираючи метеликів, павуків, мімікрій та інших комах.
Джунглі в цьому районі не дуже густі. Сонце вдень пробивається між гіллям і дивовижними візерунками розмальовує вкриту листям землю. Коричневе опале листя у промінні сонця дуже красиве,
Спека нестерпна. Під ногами тріщить хмиз, шарудить листя. Зчиняється такий гамір, ніби йдеш по соломі або по сухому кукурудзинню. Про те, щоб уполювати щось, нічого й мріяти. Коли поблизу і є якась звірина, вона тікає від такої тріскотняви.
Доводиться ловити комах. Зранку я ще сподівався якоїсь здобичі, бо в лісі стояв такий туман, мов у лазні. Але дуже швидко низькі хмари пропливли над джунглями, не напоївши жодною краплиною спраглі рослини, і земля ще більше висохла.
Спускаюсь пологим схилом, збираючи жуків, павуків та інших комах. Спрага мучить страшенно. А води я ніколи не беру з собою. Навіщо? Адже в сорокаградусну спеку вона так нагрівається, що нею все одно не утолиш спраги. Мабуть, доведеться повернутися додому.
Відстань і напрями тут досить умовні, тож моя стоянка для мене — центр світу. Звідси щоранку вирушаю і сюди щовечора повертаюся. Іноді, заблукавши, кружляю навколо неї.
Піт стікає з чола в очі, на бороду. Шия, плечі, груди, спина — все-все мокре від поту. Одяг на мені хоч викручуй. І де береться в мені стільки води? У волоссі повно сміття, дохлої комашні. Павутиння прилипло до тіла, і воно дуже свербить. Проте я вже всього цього не помічаю. Джунглі вимагають від людини великої витримки і фізичної сили. Але труднощі не зупиняють мене. Щоранку з новими силами я виходжу в хащі. Пристрасть колекціонера, мисливця і любителя природи долає всі труднощі, тим паче, що я добровільно обрав собі це важке, але дуже цікаве життя в бразильських джунглях.