У країні ягуарів

Молнар Габор

Через якийсь час спускаюсь у долину, порослу густою шалиною — рослиною, схожою на папороть. Крони височенних старих дерев подекуди пропускають проміння сонця.

Підводжу голову і бачу на дереві мавпу, яка дивиться на мене, вхопившись руками за гілку і обвивши її хвостом. Такої мавпи я ще не зустрічав. Мавпа відчуває себе у безпеці. Вона не ворушиться. Це характерна риса старих самців.

«Треба застрілити її», — промайнуло в думці. У джунглях на річці Атуман я вже одного разу проґавив можливість добути білу шкуру невідомої

мавпи. І досі шкодую. Вдруге пропустити таку нагоду не можна.

Стріляю. Проте мавпа і не думає падати вниз. Але це триває тільки мить. Зашпортуючись у гілках, вона, нарешті, беркицьнула на землю.

Моя колекція поповнилась новим експонатом. Часто довго простоюю біля кліток з живими зміями. Скільки форм, барв, візерунків! Однак зі зміями чимало мороки. Вони іноді дохнуть. Витягати мертву гадюку з клітки через вузькі дверцята досить небезпечно, бо живі змії теж намагаються вирватися на волю.

Шкури з дохлих змій знімаю, висушую і складаю в полотняний мішок.

Чому дохнуть змії? Може, їм бракує води чи харчів. А може, з туги за волею. В першому намагаюсь їм зарадити…

З такими думками зв'язую докупи шкури молодого ягуара й мавпи і повертаю назад.

І ось я знову на стоянці. Сонце ще високо і нещадно пече. Нетерпляче жду ночі. Тоді хоч трохи спаде жара.

Малярія

Уже два дні сонце осяює блакитний небозвід. Тільки де-не-де по небу пливуть легенькі хмарки.

Боюся, що малярія. Таке самопочуття, ніби в тіло насипано піску. Руки, ноги, спина і плечі болять від найменшого руху. Відчуваю себе дуже стомленим, ніби носив важкі мішки. Це ознаки лихоманки. Прислухаюсь до найменшої зміни в організмі. Треба підготуватися до малярійної атаки, бо під час приступу важко зробити крок, навіть злізти з гамака. В голові шумить, по скронях наче хто молотом гупає, в мозку снують страшні картини.

Я ставлю біля гамака відро з водою, накриваю гамак сіткою. Потім кладу, щоб були під руками, цукор, печиво, хінін, гірку сіль і питтєву соду.

Зібравши останні сили, вимиваю клітки, наливаю зміям води, щоб мали що пити на час моєї хвороби.

Хоч би не втратити свідомість. Адже треба акуратно, тричі на день ковтати хінін. Певен, що витримаю приступ малярії, бо організм у мене міцний.

Малярію я підхопив одразу ж, як тільки прибув у джунглі Тапажосу. З тих пір вона не покидає мене. Іноді дає спокій на деякий час. Особливо після того, як наковтаюсь хініну. Бразільські мисливці, що захворіли на малярію ще в дитинстві, часто переносять приступи хвороби в джунглях без хініну. Більшість їх помирає. Ослаблений організм не витримує високої температури.

Сьогодні вранці в мене почалася гарячка. Кров вирує, мчить по жилах, ніби хоче вирватися на волю. Запиваю дві таблетки хініну водою. Важко їх ковтати, в роті стає гірко-гірко.

Надворі

світить сонце, джунглі живуть повним життям, а я лежу в гамаку, прикутий малярією. Опускаю сітку, бо комарі не дають спокою. Якби я був на Тапажосі; заражені моєю кров'ю комарі прищепили б хворобу іншим, здоровим людям. А тут навпаки. Я заражаю здорових комарів.

Заплющую очі, сподіваючись заснути і хоч трохи відігнати похмурі думки, що обсіли мене. Марна річ. Кров ще стрімкіше вирує в жилах. Я міряю температуру — 40,8 градуса.

Уранці дістаю з ящика напівтьмяне ввігнуте дзеркало. Як же я змінився! На мене дивиться бородань з запалими очима, з чорними мішками під ними. Волосся розкуйовджене. Обличчя блищить від поту. Помаленьку добираюсь до струмка, вмиваюсь і починаю голитися. Збривши бороду, немов аж посвіжішав, навіть відчув голод. Зварив юшку з в'яленої риби. Добре, що напередодні приступу заготував під навісом багато хмизу, бо в ліс тепер нездужаю іти.

Навколо галявини джунглі ніби вимерли. Обминають стоянку навіть мавпи. В гущавині по той бік струмка та сама картина. Адже я цілий день щось роблю. Шум, стукіт і запахи відганяють звірів.

Тільки комахи не покидають моєї галявини. Кілька разів уночі я ловив їх, коли вони летіли на світло карбідного ліхтаря.

Видно, пора вже міняти місце стоянки. Вище за течією струмка, певно, будуть кращі умови для полювання і колекціонування.

Незабаром почну збиратися в дорогу. Пропливу кілька днів угору струмком і влаштую нову стоянку. Всі колекції і шкури звірів покину тут, під навісом. Кращого місця для них все одно не знайдеш. Сподіваюся, звірина їх не займе. Клітки зі зміями лишаться просто неба. Тільки наллю води у консервні банки, в яких стоять ніжки кліток. Зміям теж наллю води і вкину кілька жаб та дрібних ящірок. Хай їдять.

Гадюки, поскручувавшись у химерні, візерунчасті кільця, дивляться на мене холодними, блискучими очима, чорними, як вугілля. Непомітно пересуваючи голови, вони стежать за кожним моїм рухом.

Небезпечна пригода. Знову в дорогу

І от я вже в дорозі. Пливу вгору по струмку. Переночую на маленькій галявині, біля поваленої у воду колоди, де впіймав анаконду. Всі речі сховав від дощу під жапами. Адже небесного душу можна чекати щохвилини.

Струмок місцями ширший, місцями вужчий. З обох боків в нього впадає досить багато дрібних струмочків. На ніч зупиняюсь біля гирла невеличкого рукавця. Люблю ці маленькі струмочки, бо на їхніх берегах буває багато звірів — вони приходять сюди на водопій.

Пропасниця ще не зовсім минула. Відчуваю, як іноді мене кидає в жар. Та й уночі мучить лихоманка. Сьогодні не наважуюсь пливти далі. Подивлюсь, чи не можна тут полювати.

По звивистій лінії маленького струмочка йду в глиб джунглів.