У пастці

Фрэнсис Дик

Де ж вони мене шукатимуть, якщо захочуть знайти? Не в «Гїлтоні», — подумав я з задоволенням. На іподромі: я сказав їм, що буду там. Звичайно, краще було б не казати.

На кінцевій зупинці трамвая я вийшов і опинився напроти цікавого на вигляд ресторанчика, де на дверях видніли три великі літери: ПЗС. На той час у мені вже прокинувся здоровий голод, тому я увійшов, замовив біфштекс і попросив принести список вин.

Офіціантка була здивована.

— Це ПЗС, — відповіла вона.

— А що таке ПЗС?

Вона ще більше здивувалася.

—

Ви чужоземець? ПРИНОСЬТЕ З СОБОЮ. Ми напоїв не продаємо, тільки їжу.

— О-о.

— Якщо ви хочете випити, то за сотню ярдів по дорозі ще відчинена крамниця, що продає на винос. А біфштекс я можу притримати до вашого повернення.

Я похитав головою і взявся за свій обід непитущого. Смакуючи кавою, я читав на стіні оголошення і всміхався: «У нас із банком домовленість. Вони не смажать біфштексів, а ми не отоварюємо чеків».

Повертаючись трамваєм до середмістя, я проїхав повз крамницю, що продає на винос: на перший погляд вона була схожа на гараж, і якби я не знав, то подумав би, що машини стоять у черзі по бензин. Я зрозумів, чому Джікові подобалась австралійська уява: і розумно, і смішно.

Дощ ущух. Я вийшов з трамвая і решту кілька миль пройшов пішки по яскраво освітлених вулицях і темних парках, напитуючи собі дорогу. Розмірковуючи тим часом про Дональда, Мейзі, Гріна через «і» довге, картини, пограбування і запальну вдачу.

Загальний план здавався надзвичайно простим: картини продаються в Австралії і викрадаються в Англії разом з усім, що лежить напохваті. А що протягом трьох тижнів я зіткнувся з двома такими випадками, то напевно їх мусило бути більше, бо неможливо, щоб мені трапились два виняткових випадки з урахуванням подвійного збігу: перегони й картини. Після зустрічі з родинами Петровичів та Мінчлесів мої колишні уявлення, ніби пограбування трапляються лише в Англії, слід вважати хибними. А чому не в Америці? Чому не деінде, якщо ради цього варто ризикувати?

Чому не може існувати якась пересувна банда злодіїв, які перевозять з континенту на континент цілі контейнери зі старожитностями, швидко все розпродуючи на ненажерливому ринку? Інспектор Фрост сам казав, ніби мало що з антикваріату будь-коли знаходилось. Попит був невситимий, і, отже, постачання обмежене.

Скажімо, я зловмисник, думав я, і не хочу витрачати цілі тижні в чужих, країнах, щоб вивідувати, які саме будинки варто пограбувати. Можна тихесенько сидіти вдома у Мельбурні й продавати картини заможним відвідувачам, які можуть собі дозволити коли заманеться купити щось тисяч за десять фунтів. Я міг би заговорити з ними про їхні колекції картин удома і легко перевести розмову на срібло, порцеляну та інші твори мистецтва.

Звичайно, мені не потрібні такі покупці, у яких є Рембрандт, Фаберже або ще щось загальновідоме і що неможливо так просто спродати. Краще щось із менш помітних скарбів: срібло епохи короля Георга, менш відомі картини Гогена або чипендейлівські стільці.

Купуючи мої картини, вони дадуть мені свою адресу. Гарно й просто. Отак.

Я був би злодієм, який діє

за принципом великого магазину самообслуговування, що має більший оборот дрібних товарів. Я міркував би так: якщо жертви досить розпорошені по світі, то той факт, що вони протягом десь останнього року відвідали Австралію, нічого не скаже місцевій поліції. І далі: серед тисяч заяв про пограбування випадки з відвідувачами Австралії нічим особливим не вирізнятимуться в очах страхагентств.

Зрозуміло, з таким битим жаком, як Чарлз Ніл Тодд, я б не зв'язувався.

Бувши злодієм, думав я, з добре поставленою справою і надійною репутацією, я не ризикував би через продаж підробок. Підроблені олійні картини можна завжди розпізнати під мікроскопом, не кажучи вже про те, що більшість досвідчених посередників розрізняє їх на око. Художник залишає свої підписи по всій картині, а не лише на ріжку, бо те, як він тримає свій пензель, має такі ж відмітні риси, як і письмо. Можна так само робити висновки, зіставляючи мазки на картинах, як при порівнянні нарізів і куль, вистрелених з даної зброї.

Якби я вже був злочинцем, то чекав би у своїй павутині зі справжнім Маннінгзом, достеменним малюнком Пікассо або непідробною роботою щойно померлого гарного художника, у якого був дуже великий доробок, доки не прилетять багаті мушки, обережно направлені до мене балакучими змовниками, що саме з цією метою тинялись по художніх галереях різних столиць. Таким чином потрапили на гачок і Дональд, і Мейзі.

Скажімо, я продаю картину людині з Англії і грабую її, моя картина повертається назад, і я знов продаю її комусь з Америки. Потім грабую американця, картина повертається, — і так воно все крутиться.

Скажімо, я продаю картину Мейзі в Сіднеї, картина повертається, і я знову виставляю її на продаж у Мельбурні… На цьому мої припущення урвались, бо щось тут не клеїлось.

Якби Мейзі залишила картину на видноті, її б украли разом з іншими речами. Може, саме так і сталось, і картина зараз прикрашає «Ярра Рівер Файн Артс», але якщо так, то навіщо спалили будинок ї чому містер Грін приїхав нишпорити у руїнах?

Це пояснюється тільки в тому разі, якщо картина Мейзі — копія і якщо злодії не змогли її відшукати. Не бажаючи залишати копію, вони спалили будинок. Але ж я щойно вирішив, що не ризикуватиму через підробки. Хіба що… а чи розпізнає Мейзі майстерно зроблену копію? Ні, не розпізнає.

Я зітхнув. Навіть щоб обдурити Мейзі, потрібен гарний художник, який захоче займатись копіюванням, а не створенням власних картин, а таких художників не рясно. Крім того, вона придбала свою картину в тимчасовій галереї у Сіднеї, а не в Мельбурні, отже, мабуть, в інших місцях поза Мельбурном ризикують і на підробках.

Наприкінці парку переді мною виросла масивна споруда готелю. Вечірнє повітря остуджувало голову. У мене з'явилося живе відчуття відрубності, чужинець на величезному континенті, порошинка під зорями. Шум і тепло «Гілтона» звузили широчезний всесвіт до цілком відчутних розмірів.