У пастці
Шрифт:
Зі свого номера я подзвонив Гадсонові Тейлору за тим телефоном, який дала мені його секретарка. Рівно дев'ята година. Голос у нього солодкий, як після гарного обіду, сильний, чемний і з явними австралійськими інтонаціями.
— Кузен Дональда Стюарта? Це правда, що Регіночку вбили?
— Прикро, але правда.
— Це справді трагедія. Вона справді гарна дівчина, ця Регіна.
— Так.
— Послухайте, чим же я можу вам прислужитися? Може, квитки на перегони?
— Е-е, ні, — відповів я. — Оскільки
— Це досить просто, — приємним голосом відповів Гадсон Тейлор. — Я дуже добре пригадую це місце. Ми разом з Дональдом ходили туди дивитися картину, а потім, коли ми владнали справи з оплатою, завідувач галереї потурбувався про доставку Маннінгза до готелю. Стривайте, стривайте… — Він якусь хвильку думав. — Ні, зараз я не пригадаю назви галереї. І прізвища власника. Розумієте, це ж було кілька місяців тому. Але він у мене тут, у мельбурнзькій конторі записаний; я дзвонитиму вранці в контору і попрошу розшукати. Ви завтра будете на верхогонах?
— Так, — відповів я.
— Може, тоді зустрінемось і вип'ємо? Ви мені розкажете про бідолашного Дональда і Регіну, а я перекажу для нього потрібну інформацію.
Я сказав, що це було б добре, і він докладно пояснив, де й коли його можна знайти.
— Там буде страшенна тіснява, — пояснював він. — Але якщо ви стоятимете там, де я вам сказав, ми обов'язково зустрінемось.
Місце, яке він описав, було на людях і відкрите. Сподіваюсь, що тільки він мене там побачить.
— Я буду там, — відповів я.
Розділ восьмий
Наступного ранку о восьмій подзвонив Джік.
— Заходь у кав'ярню на сніданок.
— Гаразд.
Я спустився ліфтом і через фойє пройшов до невеличкого ресторану для мешканців готелю. Джік у темних окулярах сидів за столом одинцем і саме краяв яєчню.
— Зараз тобі принесуть каву, — сказав він. — А решту принеси собі з того буфету. — Він показав головою на широкий заставлений стіл, оздоблений свіжоблакитним і прикрозеленим орнаментом. — Як справи?
— Несподівані повороти.
Він скривився.
— Недолюдок.
— Як очі?
Він з удаваною театральністю протер скельця і подався вперед, щоб я міг краще роздивитись. Вони були ще червоні й запалені, але вже явно пішло на одужання.
— Сера заспокоїлась? — запитав я.
— Вона кепсько себе почуває.
— О?
— Хтозна, — сказав він. — Сподіваюсь, що ні. Я ще не хочу дитини. Та й вона завжди вчасно похоплюється.
— Вона гарна дівчина, — сказав я.
Він
— Вона каже, що особисто проти тебе нічого не має.
— Але… — продовжив я.
Він похитав головою.
— Синдром курки.
— Ти ж, здається, на курча не схожий.
Він поклав ніж і виделку.
— Я теж так думаю. Я сказав їй, щоб не журилася, швидше кінчала з цими вибриками і змирилася з тим, що вийшла вона не за тюхтія.
— А що вона на те?
Він криво всміхнувся.
— Я її спробував переконати уночі в ліжку.
Чомусь я раптом подумав про те, наскільки щасливе їхнє статеве життя. Колись кілька дівчат, які прихилились до мене, годинами чекаючи у помешканні, прийде чи не прийде Джік, казали, що його любов залежала від настрою — він швидко збуджується і швидка вистигає. «Тільки десь собака загавкає, і вже край». Дозволю собі зауважити, що з того часу мало що перемінилося.
— У кожному разі, — сказав він, — у нас же є машина. Було б дуже нерозумно, якби ти не поїхав з нами на перегони.
— А Сера… — обережно поцікавився я, — не буде сердитися?
— Вона каже, що ні.
Я прийняв цю пропозицію й зітхнув про себе. Схоже, що відтепер він і найменшого кроку не ступить без Сериної згоди. Невже завжди буває так, коли одружуються чоловіки з найнестримнішим темпераментом? Шлюбне щастя ловило в свої тенета орлів.
— Куди тебе понесло учора ввечері? — запитав він.
— До печери Алладіна, — відповів я. — Скарбів донесхочу, але мені пощастило уникнути киплячої олії.
Я переповів йому про галерею, Маннінгза і моє короткочасне ув'язнення. При цьому висловив свою думку про пограбування. Це йому сподобалося. Очі його весело спалахнули, і в ньому прокинулося знайоме збудження.
— Як ми це збираємося довести?. — запитав він.
Він похопився з цим «ми», тільки-но воно злетіло з язика. Джік жалісно розсміявся, і пожвавлення потроху розвіялось.
— Ну то як?
— Ще не знаю.
— Я хотів би тобі допомогти, — сказав він винувато.
Мені на думку спало з десяток уїдливих відповідей, проте я втримався. Це я йду не в ногу, а не вони. Голоси минулого не мають права ламати майбутнє.
— Ти робитимеш те, що сподобається Сері, — промовив я категорично: як наказ, а не приховану сатиру.
— Розкомандувався тут, сто чортів.
Ми закінчили снідати, по-дружньому намагаючися збудувати прийнятні нові стосунки на руїнах старих, обоє розуміючи, що ми робимо.
Коли ми згодом зустрілись у холі в умовлений для від'їзду час, було видно, що Сера теж дещо переглянула і вирішила контролювати власні емоції. Вона привітала мене, силувано всміхнувшись і простягши руку. Я легко потис їй руку і значуще поцілував у щічку. Вона це правильно зрозуміла.