У вогні

Коллінз Сюзанна

— Я їх прикриватиму, — негайно зголосився з нами Піта. Згадавши перлину, я збагнула: зараз він узагалі не хоче випускати мене з поля зору.

— Ти бігаєш так повільно! До того ж ти потрібен мені тут. Джоанну прикриє Катніс, — сказав Біпер. — Немає часу на балачки. Вибач. Якщо дівчата хочуть вибратися звідти живі, вони мають вирушати зараз.

І Біпер простягнув котушку Джоанні.

Мені план не подобався так само, як і Піті. Як я зможу захистити його на відстані? Але Біпер мав рацію. Через пошкоджену ногу він бігтиме занадто повільно. Ми з Джоанною — найспритніші, та й почуваємося в лісі набагато впевненіше за інших.

Не можу навіть уявити, хто б виконав це завдання краще за нас. До того ж якщо я в нашій компанії і довіряю комусь, крім Піти, то це Біперу.

— Піто, все гаразд, — промовила я. — Ми тільки втопимо котушку — і миттю повернемось назад.

— Тільки ж не в зону блискавки, — нагадав мені Біпер, — прямуйте до дерева в секції з першої до другої години. Якщо побачите, що не встигаєте, біжіть у наступну секцію. Тільки в жодному разі не повертайтесь на узбережжя, принаймні доти, поки я все не перевірю.

Я взяла Пітине обличчя в долоні.

— Не хвилюйся. Побачимось опівночі.

Потім я його поцілувала і, поки він не почав сперечатися, швидко обернулась до Джоанни і промовила:

— Готова?

— Та наче, — відповіла вона, знизавши плечима. Було видно, що вона, як і я, не в захваті від того, що нам доведеться працювати в парі. Але пастка, яку готує Біпер, об’єднала нас усіх. — Я розмотую, ти пильнуєш. Потім можемо помінятись, — додала вона.

І ми попрямували вниз по схилу. Більше ми не зронили ні слова. Але рухалися дуже злагоджено: одна розмотувала котушку, друга пильнувала. Десь на півдорозі почало наростати знайоме клацання — отже, вже по одинадцятій.

— Поквапся, — буркнула Джоанна. — Хочу відбігти подалі від води, коли вдарить блискавка, на той раз, якщо Вольт помилився в розрахунках.

— Давай я трохи порозмотую котушку, — запропонувала я. Прокладати дріт було важче, ніж вартувати, а Джоанна вже робила це довгенько.

— Тримай, — не відмовилась вона і простягнула котушку мені.

Ми не встигли передати котушку з рук у руки, як по ній пробігла легка вібрація. Зненацька тонкий золотистий дріт ослаб, скрутився спіраллю й повис у нас на зап’ястках. А обірваний хвіст зазміївся під ногами.

Все відбулось миттєво. Ми з Джоанною мовчки перезирнулися. Все ясно: той, хто розрізав дріт, зовсім неподалік. І от-от накинеться на нас.

Я ще не встигла звільнити руки від дроту та стиснути пір’я на стрілі, як по голові мене вдарила котушка. Отямилась я лежачи на спині, посеред густої рослинності, а в лівій скроні гримотіло від болю. В очах двоїлося, на небі назустріч один одному пливли два місяці. Було важко дихати: то Джоанна сиділа в мене на грудях і притискала колінами до землі.

Ліве передпліччя різонув гострий біль. Я заборсалась, але марно: я досі до кінця не отямилася. Здається, Джоанна копирсалася в моїй руці ножем. Мене прошив жахливий біль, і по руці побігла тепла цівка, наповнюючи долоню. Джоанна відкинула мою руку й вимастила мені обличчя моєю власною кров’ю.

— Лежи мовчки! — прошипіла вона. На груди вже нічого не тиснуло — я залишилася сама.

«Лежи мовчки? — крутилось у мене в голові. — Що таке? Що відбувається?!» Заплющивши очі, відгородившись від божевільного світу, я намагалася втямити, що ж урешті-решт коїться навколо.

Я згадала, як Джоанна штовхнула на узбережжі Варисту. «Лежи мовчки», — сказала Джоанна тоді. Але ж вона не нападала на Варисту. На відміну від мене. Та

й я не Вариста. Я не Клепка. «Лежи мовчки», — пульсувало у мене в голові.

Наближалися кроки. Дві пари ніг. Кроки були важкі — ті, хто йшов, не ховалися.

Пролунав голос Брута:

— Все одно здохне! Енобаріє, ходімо!

І кроки щезли в темряві.

Це він про мене? Я то виринала з забуття, то знову непритомніла. Невже я здихаю? Довести протилежне я не можу. Бо мені навіть думати важко. Ось що я знаю напевно: Джоанна цілеспрямовано напала на мене.

Жбурнула котушку просто мені в голову. Розтяла мені руку, вочевидь, пошкодивши вену чи артерію, але не встигла мене прикінчити, бо з’явилися Брут з Енобарією і перешкодили їй.

Отже, спілка розірвана. Мабуть, Фіней із Джоанною давно домовилися сьогодні розлучити нас із Пітою та прикінчити поодинці. Казала ж я Піті, що слід було тікати ще вранці!.. Зостається єдине питання: яка роль Біпера? Але моя роль — це роль дичини, так само як і Піти.

Піта! Мої очі розширилися від жаху. Піта чекає на мене біля дерева і нічого не підозрює, не остерігається. Може, Фіней його вже й убив.

— Ні, — прошепотіла я.

Кар’єристи розрізали дріт неподалік звідси. Отже, ні Фіней, ні Біпер із Пітою не знають, що коїться тут унизу. Щоправда, їх могло здивувати, чому дріт провиснув, а може, навіть відскочив назад до дерева. Але це не міг бути сигнал до вбивства, правильно? Може, Фіней тут ні до чого? Де гарантії, що Джоанна сама не вирішила, що час покінчити з нами? Вбити мене. Втекти від кар’єристів. А потім уже залучити Фінея.

Не знаю. Не знаю. Знаю тільки, що я мушу повернутися до Піти, захистити його. Зібравши всю волю в кулак, я сіла. Потім, чіпляючись за стовбур, повільно зіп’ялася на ноги. Добре, що було за що вхопитися, бо джунглі перед моїми очима хитались як п’яні. Раптовий напад нудоти — і я, зігнувшись навпіл, виблювала все, що з’їла на нашому імпровізованому бенкеті. Мене вивертало, поки в шлунку не залишилося, либонь, жодної устриці. Мене били дрижаки, я вся впріла; наскільки сильно я поранена?

Коли я піднесла вгору покраяну руку, кров бризнула мені в обличчя, і світ знову крутнувся. Я міцно заплющила очі та схопилася за дерево. Світ припинив крутитися, і я зробила кілька кроків до сусіднього дерева, зірвала зі стовбура жменьку моху й, не дивлячись на рану, швидко її затисла. Стало краще. Однозначно краще — адже я більше не бачила страшної рани. Потім я обережно помацала голову. Там виросла ґуля, але крові майже не було. Вочевидь, я отримала внутрішнє ушкодження, але бодай нема ризику стекти кров’ю. Принаймні не з голови.

Я витерла руки об мох і пораненою рукою невпевнено стисла лук. Поклала стрілу на тятиву. Зусиллям волі примусила ноги рухатися.

Піта. Моє передсмертне бажання. Моя обіцянка. Зробити все, щоб він вижив. Аж тут мене прошила думка: Піта живий, бо ж гармата не стріляла, — і на серці в мене потепліло. Мабуть, Джоанна таки діяла самотужки, знаючи, що Фіней приєднається до неї, коли втямить, що й до чого. Щиро кажучи, було взагалі важко збагнути, що пов’язує цих двох. Я згадала, як Фіней дивився на Джоанну, чекаючи на її схвалення, коли я погодилась допомогти Біперу з пасткою. Їхня спілка набагато міцніша, вона скріплена багаторічною дружбою і хтозна чим іще. Отже, якщо Джоанна виступила проти мене, це означає, що Фінеєві також більше не можна довіряти.