У задзеркаллі 1910—1930-их років

Бондар-Терещенко Ігор

Прикметно, що в українському варіянті питного дискурсу великих одкровень також не завважуємо. Наприклад, у розгнузданій тріюмфальності комункульту 1920—30-их років, де партійне п’янство було ніби як леґалізоване, все одно бракує куражу з циганами. Пили й заїдали якось приречено, потайки, здебільшого наодинці, як М. Хвильовий. Відомо, до чого все це призводило. « Пив Семенко здорово, йому допомагали пити приятелі, — довідуємось з діяріюшу тієї леґендарної епохи. — Частенько Дніпровий напивався до того, що падав і його доводилося виносити». Навіть найсумирніші письмаки типу В. Свідзінського звірялися у схильности до епікурейства: « Багато їм. П’ю силу горілки». Патетичну ж сонату бенкетування розучували здебільшого з молодими, нестійкими бійцями пролітфронту: « А ригати ми тебе виведемо на кришу того будинку, де живе Хвильовий». Хто б не

схотів? Що призводило до не менш патосних наслідків: « І тоді на ранок дивись — опохміляючись солоним огірком, і напишу на користь роботящому людові…»

…Загалом на ранок краще нічого не загадувати, хоч саме цей, найганебніший, як писав В. Єрофєєв, час в історії рідної країни (до відкриття бакалії) — а не застілля! — об’єднує в єдиному слабкому пориві вселенського катарсису похмільний літературоцентричний люд. У вищезгаданого В. Єрофєєва снідають незнайденим з вечора пивом, у С. Довлатова — фрагментом рибки й недоїдком яблука, в І. Стоґова — склянкою теплої води з-під крану на кухні, з обов’язковою рефлексією: «Яка мерзота!..» Навіть у марґінального івано-франківця Ю. Іздрика «подвійний» з тижневого запою Леон дбайливо скидає з канапки-закусі огидні огірочки: не до них просвітленій на ранок душі абстинента в законі.

Але це так, перегар жанру. Насправді ж душа бенкетує, вочевидь, лише у двох випадках з описом згадуваного тут гастрономічного дискурсу в літературі. Конспект ненаписаного на цю тему дослідження подає В. Даниленко у своєму вкрай синтетичному оповіданні «Дзеньки-бреньки», в якому весь бомонд історії письменства — від Т. Шевченка до Ю. Андруховича — п’є і закусює відповідно прейскурантові вимог тієї чи іншої епохи в Україні. Ну, а Нестор все це діло літописує: « Шевченко засопів і твердо сказав: „Хочу сала“. Котляревський почав було про секуляризацію і просвітительський реалізм, та Шевченко безпардонно перервав його промову. „Сала!“ — гримнув кулаком об стіл, аж миска з холодцем, як жаба, стрибнула на Сковороду. „Обікрали Україну“, — з болем у серці зітхнув Тарас. „Та не побивайтесь ви так, — заспокоював Котляревський. — Подумаєш, сало… Ну, вкрали. Невже не можемо без цього сала?“ „А таки не можем“, — сумно мовив, і пекуча сльоза впала на качку з яблуками». Слід сказати, дуже вражаюче й епохально, особливо, коли Ю. Смолич при цьому знімає окуляри й кладе у миску з холодцем « Ми брешемо, — мило всміхнувся, — але ми в те віримо». Якого ще стриптизу душі нам треба?!

Другим зразково-показовим текстом у згаданому дискурсі можна назвати роман «Уліссея» І. Лучука — цілком віртуальне, чи пак нелініярне, чтиво. В анотації сей твір названо своєрідним путівником по світовій поезії. Як це робиться? Береться герой (Уліссей), засіб до пересування (Хронотоп), простір для мандрів (усесвітня література). Також вибирається система координат (наразі шахівниця) — і вперед: кожна з клітинок часопростору дарує гравцеві, себто читачеві, зустріч з тим чи іншим генієм місця, себто клясиком світового письменства.

У принципі, вигадка простенька, а вузлики її декоративних концепцій менш вишукані, ніж те, чого очікуєш від відомого поезієзнавця, голови львівського об’єднання «ЛуГоСад». Проте у цій «комп’ютерній» забаві, як дається спостерегти, схоплено чи не саму суть «поетичного буття». Для І. Лучука не надто важить конкретика, і довколишній пейзаж не має в його романі великого значення. Головне — що, з ким і скільки: випито, переговорено, пережито.

Отож майже все в тому описі віртуальних мандрів змальовано схематично й приблизно. Кожен із читачів вільний прилаштувати до розмов, що точаться поміж героями роману, будь-які з декорацій місця й часу. Хіба не те саме трапляється з нами в житті? Бувши на курортному півдні, лише на третій день по «дружній розмові» зауважуєш наявність моря. У Ризі, надибавши симпатичну кнайпу, нехтуєш оглядинами Домського собору, а всі принади львівської архітектури обмежуються для тебе привокзальним кафе. Зустріч, розмова, обличчя — це простір, а час — це думки і спогади про всі ті речі.

Те саме в «Уліссеї». Завжди стомлений, голодний і ніби як причмелений мандрами герой роману прибуває в ту чи іншу точку поетичного простору в основному під вечір. Поблизу, як правило, присутня водяна стихія: Тигр, Сян або Лопань. На чергове побачення він пробирається зазвичай якимись городами, аби не турбувати читача топонімічною конкретикою. В Атенах і Лондоні, Брюсселі й Харкові все те саме — кущі на окраїні, зручна галявинка, нікого з туристів… Хоч трапляються, зрозуміло, більш адекватні «поетичному» дискурсові об’єкти: паби-винарки, ресторації-салуни, шинки-каварні. Де й відбувається сакральне дійство романного поезієзнавства — за келихом джину з Байроном, за чаркою абсенту з Аполлінером, за склянкою портвейну з Камоенсом.

Але це в Галичині, там Ярослав Галан і Юрій Андрухович.

Що ж до гастрономічного контексту пролетарських країв, то слід визнати, що навіть кураторський виїзд, зокрема, на Донбас у 1930-их роках бригади пролетарських письменників, серед яких трапився був також вищезгаданий Ю. Олєша, мало чого навчив самодостатніх місцевих абориґенів. Себто дискурси тут змішують і досьогодні: український з малоросійським. « Можеш кави, а краще вина, / сир, канапки і навіть піццу», — пропонує у власній «Субмарині для Марінетті» A. Біла. « Я розливаю горілку», — щокроку набичується у прозаїчній «Ельзі» О. Соловей, підпорядковуючись знаному Єрофєєвському кредо « и немедленно выпил».

Трактирник. Художник Б. Кустодієв. 1916 рік

Або ось чудове кулінарне твориво донецького Д. Пастернака з ориґінальною назвою «Вінні-Пух та інші», яка свідчить, що російський постмодернізм у вигляді майже однойменної книжки B. Руднєва, наче колишній комункульт 1920—30-их, ще долітає до середини тутешньої річки Кальміюс. Власне, це напівгастрономічна поема з бакалійною фабулою, оправлена малостравними періодами псевдопоетичного ґатунку. Чому псевдо? Ну, по-перше, це блеф концептуалізму, як у Є. Вінника чи С. Литвак у Москві. І там, і тут вірш слугує лише за середовище побутування ідей, так ніби сексопатолог розповідав би нам про груповий секс, але використовував для цієї демонстрації сцени з роману «Перверзія» Ю. Андруховича. Роля Ю. Андруховича у цьому заході наперед принизлива. Творчість (якою вона була в московських концептуалістів типу І. Іскренко, І. Іртеньєва, Д. А. Пріґова або тамтешніх мінімалістів на кшталт І. Ахмєтьєва чи А. Макарова-Кроткова з обов'язковим А. Рубінштейном) полягає у ґенеруванні нових ідей і не є поетичною константою. Що з того, що Д. Пастернак розуміється на літературі? Часи, коли єдиною ознакою благородства буде лише її знаття, як пророчив Блаженний Августин, настануть не скоро. В країні, де кожен третій при слові «Шевченко» починає тверезіти, це взагалі навряд чи можливо.

Загалом особливості спадкового «пролетарського» концептуалізму полягають у тому, що ідеї тут по-булґаківськи другої свіжости. Триває експлуатація відомих концептів відомими шляхами. Ілюстрація — навіть не тутешній С. Жадан з його краденим Бродським. Набагато цікавіше препарувати інші овочі. Наприклад, у того ж Д. Пастернака: « никто не входит / и не должен». Але чому ж? Ось в І. Ахмєтьєва: « ты меня читаешь /я в тебя вхожу». Або далі донецьким автором: « стояли / друг в друга / глядели / но в конце концов / так и не бросились / целоваться». І в покійного Є. Харітонова, коротко й без стояка: « я подошел к себе и мы обнялись». Хоч насправді споріднені душі той самий Д. Пастернак (« а жить мы будем / счастливо и долго / и в один день / сойдем с ума») міг знайти й де поближче, у вигляді тієї ж донецької Е. Свєнцицької (« вони жили довго й щасливо, і вмерли в один день, зарізавши один одного кухонними ножами»). Великої ума палати номер шість тут не треба, тільки встигай наливати.

Сабурова дача літератури

Когда серце речаря отражено в словах, Бают: он безумен. В. Хлебников

…Будь-яка аналіза взаємозв’язку мистецтва з душевною хворобою ставить автора, який наважився на цей жест, поміж Сціллою цинізму й Харібдою романтичного потягу до геніяльних безумців. « Я бачив, як А. Чехов, сидячи в себе в садку, ловив капелюхом сонячний промінь і намагався — зовсім безуспішно — надягти його на голову разом з капелюхом, — свідчить М. Ґорький. — І я бачив, що невдача дратує ловця сонячних променів, обличчя його ставало все сердитішим. Він скінчив тим, що, понуро ляснувши капелюхом по коліну, різким жестом насунув її собі на голову, роздратовано пхнув ногою собаку Тузика, примруживши очі, скоса глянув у піднебесся й пішов до будинку». Натомість З. Гіпіюс значила: « Росія — дуже велика божевільня. Якщо одразу ввійти в залу жовтого дому, на який-небудь вечір безумців, — ви, не знаючи, не зрозумієте цього. Начебто й нічого. А вони всі безумці. Є трагічно божевільні. Нещасні. Є й тихі ідіоти, із щасливим сміхом на обвислих вустах, що збирають трісочки й, не кваплячись, регочучи, підпалюють їх сірниками».