У задзеркаллі 1910—1930-их років
Шрифт:
Для начальства 1920—30-их достатньо було покласти модель спиною до мольберта й поставити перед нею люстро, як голизна одразу ставала ознакою обізнаности з шедевром Веляскеса. Втім, навіть покладені а ля Олімпія чи посаджені а ля Вірсавія, підтоптані радянські панянки все одно мали неапетитний вигляд. І тому автора-соцреаліста завжди охоплював правець серйозности, щойно справа доходила до опису еротичних сцен, адже після постсимволістської та футуристичної евфорії 1910—20-их радянська жінка вже була не просто жінкою, але символом Батьківщини, і тому словесне зображення тих же жіночих сідниць обов’язково мусило нагадувати читачеві про поля й ліси його незайманої Вітчизни, себто письменник був приречений так описувати відповідні портрети і сцени, щоби їх можна було примістити у шкільній читанці. У такий спосіб читач мусив зрозуміти, що Україна — це край, що має власну
Частина 10
КВАРТИРНЕ ПИТАННЯ І КОМУНА В СТЕПАХ
Архітектура соціялізму: стріха з орнаментом чи ар деко?
Люди існують, як порода термітів, спеціальність яких борознити ґрунт і зводити геометрично правильні споруди — кристали із глини, соломи й дерева.
Повернулися ми і трах… немає міста. Думка одна вгору, інша під ноги, хрест-навхрест. Порожнечі та кулі, ще трапецію видно. Життя немає. Усе.
Сьогодні чомусь прийнято вважати, що історія радянської архітектури має один таємничий пробіл, а саме — зовсім не описаний механізм керування нею, прийняття рішень тощо. Мовляв, незрозуміло, ким вони приймалися, як був улаштований найважливіший фактор утворення стилю, ота внутрішня професійна ієрархія, що дозволяла миттєво втілювати в будь-якій точці СРСР прийняті в Москві рішення. Мовляв, у жодній з написаних дотепер історій радянської архітектури про це анічичирк.
Будівництво моделі пам’ятника III Інтернаціоналу. Згори вниз: І. Меєрзон, T. Шапіро, В. Татлін. 1920 рік
Насправді ж саме І. Сталін — Перший літературний критик, Перший мовознавець, Перший архітектор і ще багато в чому «перший» — очолював цю ієрархію, зробивши з архітектурного проектування й будівництва в підвладній йому країні слухняний інструмент формування цієї останньої згідно з власними уявленнями.
Так, Сталін не вибирав (як Гітлер — Шпеера) якийсь один напрямок чи одного улюбленого архітектора. Ніхто з архітектурної еліти, яку взяв в оборот Сталін на початку 1930-их років, не міг би сказати, що перемогли його власні архітекторські погляди. У цьому «виборчому» сенсі не перемогли ані конструктивісти, ані клясицисти. Використали всіх, обравши декілька підручних, заслужених і професійних майстрів, аби керувати республіканськими проектами, що їх затвердило вище столичне начальство. Начальником усіх знакових будов у СРСР був, як знати, І. Сталін. І тому процес утворення сталінської архітектури 1931—1954-их років — як і будь-який з давно розроблених процесів переходу з «революційних» форм на тоталітарні — аж ніяк не був позбавлений логіки, адже за логіку були смаки однієї людини.
Відтак, на місцях вирішували архітектурні задачі зазвичай рядові будівничі нових індустріальних форм, які згодом бралися на озброєння або заперечувалися у вищих інстанціях. З-поміж усіх архітектурних ідей і споруджень, найбільш різко відкинутих культурою, насамперед варто згадати проект мобільних житлових осередків М. Охітовіча, а також будинок московської Центроспілки, побудований Ле Корбюз’є.
Проєкт Палацу Рад. 1934 рік
Згідно з темпами урбанізації того часу, перехід групи Будкому РСФСР, якою керував М. Ґінзбурґ, від урбанізму до дезурбанізму відбувся, як свідчить
« Уже спорожнів „Геркулес“ і босоногі прибиральниці ходили по коридорах із брудними відрами, уже пішла остання друкарка, що затрималася на годину, щоб надрукувати особисто для себе вірші Єсеніна „Влача стихов злаченые рогожи, мне хочется вам нежное сказать“, уже Сарна Михайлівна, який набридло чекати, підвелась і, перед тим як вийти на вулицю, стала масажувати собі повіки холодними пальцями — аж раптом двері полихаєвського кабінету затремтіли, відчинилися й відтіля ліниво вийшов Остап Бендер. Він сонно глипнув на Сарну Михайлівну й пішов геть, розмахуючи жовтою текою із взуттєвими шнурками. Слідом за ним з-під живлющої тіні пальм і сикомор виринув Полихаєв. Сарна глянула на свого високого друга й без звуку опустилася на квадратний матрацик, що зм'якшував твердість її стільця. Як добре, що співробітники вже розійшлися й у цю хвилину не могли бачити свого начальника. У вусах у нього, як пташка на гілці, сиділа алмазна сльоза. Полихаєв на диво швидко кліпав очами й так енергійно потирав руки, ніби хотів тертям добути вогонь, згідно із способом, прийнятим серед дикунів Океанії. Він побіг за Остапом, ганебно всміхаючись і вигинаючи стан.
— Що ж буде? — бурмотав він, забігаючи то з одного, то з другого боку. — Адже я не загину? Ну, скажіть же, золотий мій, срібний, я не загину? Я можу бути спокійний?»
От лишень не під вечір, а всього лише через півтори години, і то в доброму гуморі, з кабінету вийшов М. Ґінзбурґ і весело сказав співробітникам: «— Будемо дезурбаністами!»
Отже, суть теорії дезурбанізації М. Охітовіча, схожа на переміщення міст-садів у «Чевенгурі» А. Платонова, полягала в наступному. « Місто повинне загинути… Революція в транспорті, автомобілізація територій перевертають усі звичайні міркування щодо неминучої скупчености і скупчення будинків та квартир», — значив М. Охітовіч у 1929-му році. Замість міста він пропонував індивідуальні розбірні житлові осередки, які можна перевозити на індивідуальних автомобілях по розвинутій мережі автошляхів і встановлювати в будь-якій точці радянського ляндшафту. Корбюз’є було застеріг офіційного діяча архітектури, але той лише відмахнувся: « Ми ставимо діягнозу сучасному місту. Ми кажемо: так, воно хворе, смертельно хворе. Але лікувати ми його не хочемо».
Незабаром у теоріях М. Охітовіча зауважили « антиленінські методологічні позиції», і згодом майже всі архітектори працювали вже в майстернях Міськради, займаючись під керівництвом Л. Каґановіча переплянуванням Москви. Себто саме тим, чим, за словами Ґінзбурґа, займатися донедавна не хотіли: « лікуванням сучасного міста». М. Охітовіч у 1934 р. був виключений із партії і призначений займатися проблемою « національної форми соціялістичної архітектури».
Якнайкраще ж вищезгадану моторику переходу до тоталітарних форм управління архітектурою демонструє факт оголошення в 1931-му році всесоюзного конкурсу на кращий проект Палацу Рад. До речі, саме цей рік, коли про жадні стилістичні реформи в СРСР не було й мови, а конструктивізм досі сприймався за офіційний радянський стиль, став початком кінця того самого конструктивізму, у розправу з яким вищезгаданий конкурс дуже швидко перетворився. Між іншим, він так і не завершився, оскільки наближалися радикальні зміни курсу політики партії в архітектурі та міському будівництві, чию науку в Інституті з відповідною будівельно-комунальною назвою опановував свого часу також автор сих рядків. Лише у травні 1933-го року було оголошено, що за основу для подальшого проектування Палацу Рад узято варіянт Іофана; московський конґрес нової архітектури, що мусив відкритися в червні 1932-го, відмінили за місяць до відкриття, і вже у квітні 1932-го архітекторам було велено об’єднатися в єдиний Союз, а радянському проектуванню запропоновано відроджувати «клясичну спадщину».