У задзеркаллі 1910—1930-их років
Шрифт:
У тому ж 1917-му році нарком освіти А. В. Луначарський запросив до Смольного представників інтеліґенції, які бажали б співпрацювати з молодою радянською владою. Прийшли: той самий поет-символіст А. Блок, футурист В. Маяковський, новатор В. Мейєрхольд, експресіоніст Н. Альтман та імажиніст Рюрик Івнєв (Михаїл Алєксандрович Ковальов). Пізніше Р. Івнєв став навіть особистим секретарем А. Луначарського.
« До речі — дуже характерна річ: величезна кількість всіляких невдах від мистецтва на високих постах Радянської Росії, — значив з цього приводу Г. Іванов. — Мабуть, не буде перебільшенням згадка про те, що вікопомний саботаж „всієї Росїі“ в 1917 році був перерваний, як вода рве греблю, саме цими людьми, котрі так довго й злісно чекали влади й сили, що „належали їм за
« Треба буде платити за минуле тяжкою працею, суворими злиднями життя. Платити як у переносному, так і в буквальному сенсі слова.
Платити за безум березневих ночей, за безум днів жовтневих, за самостійних зрадників, за розбещення робітників, за Брест, за безумне користування верстатом для друкування грошей… за все!
І ми заплатимо.
І лише тоді, коли буде вже надто пізно, ми знову почнемо щось створювати, щоби стати повноправними, щоби нас знову впустили у версальські зали.
Хто побачить ці ясні дні?
Ми?
О ні! Наші діти, може, а може бути, й онуки, оскільки розмах в історії широкий і десятиліття вона „читає“ так само легко, як окремі роки.
Тож ми, представники нещасливого покоління, помираючи жалюгідними банкротами, змушені будемо сказати своїм дітям:
— Платіть, платіть чесно і завжди пам’ятайте про соціяльну революцію!»
Пізніше для багатьох інтеліґентів в СРСР 1920—30-их років питання свідомого вибору стосунків щодо влади просто не стояло, оскільки дуже швидко виявилося, що це була «своя» влада: хамська, колективістська, бюрократична. Звісно, тій більшості протистояла інтеліґенція, що вряди-годи могла змінювати стратегію стосунків влади, як-от, наприклад, М. Хвильовий з його гаслом «Европа чи Просвіта?», висунутим в часі горезвісної «літературної дискусії», але вона завжди являла собою той самий «прошарок», тож історія в цей період аж ніяк не зупинялася.
У перші роки після встановлення радянської влади в СРСР і, зокрема, в Україні інтеліґенція розподілялася на дві категорії: стару й нову. Стара інтеліґенція, що утворилася ще до «революції», спочатку чисельно переважала, складаючи основну частину кваліфікованих кадрів. Її політично активна частина або загинула в роки громадянської війни, подалась або добровільно, а чи вимушено до еміґрації. Ті, хто залишився на батьківщині, в основному були політично пасивні. До більшовицької «революції» вони могли мати різні погляди, від помірковано лівих до правих: одні з них не прийняли її з самого початку, інші навпаки — вітали. Але майже вся стара інтеліґенція до початку 1920-их років неґативно ставилась до нового ладу, не приймаючи нову систему цінностей. « Мене запитали, як я ставлюся до Радянського Союзу, — згадувала шляхетна І. Голіцина своє ув’язнення 1923-го року. — Знати про нього нічого не хочу, доки ваш огидний уряд при владі, — відповіла я. А на питання, чи хотіла б я змінити уряд, відповіла, що взагалі вважаю його не за уряд, а за купку бандитів, які захопили владу. — І що б ви зробили з ними, якби ваша воля? — Повісила би багатьох з них на найближчому стовпі. — Чудово, — мовив слідчий із холодною посмішкою. — Усе це буде записано, і ми продовжимо слідство, як і належить».
Однак політично пасивні інтеліґенти і не мріяли про активну чи будь-яку іншу боротьбу. Меншість пасивно пручалася, йдучи на бойкот, саботаж, а чи на «внутрішню еміґрацію». Так, у статті про вищезгаданого автора «Білої ґвардії» М. Булґакова в «Літературній енциклопедії» 1929-го року зазначалось: « Булґаков увійшов у літературу з усвідомленням загибелі своєї кляси та необхідністю пристосуватися до нового життя… Завдання автора — моральна реабілітація минулого. Весь творчий шлях Булґакова — шлях клясово-ворожої щодо радянської дійсности людини. Булґаков — типовий виразник тенденцій „внутрішньої
Михаїл Булґаков
Проте були й такі, які боляче переживали розрив із старим життям, намагаючись, тим не менш, зрозуміти й навіть виправдати нову епоху, а також за можливости знайти застосування своїм «колишнім» чеснотам, або забути про них. « И до чего хочу я разыграться — / Разговориться — выговорить правду — / Послать хандру к туману, к бесу, к ляду, — / Взять за руку кого-нибудь: будь ласков, — / Сказать ему, — нам по пути с тобой…», — запобігав О. Мандельштам.
Зазвичай вищезгадані пошуки інтеліґенції свого місця у «новому» житті мали вигляд галянтерейно-речового «патріотизму» та «солідарности» з новим клясом «радянських» людей. Адже допіру саме таким був кастовий розподіл на суспільні верстви населення. « Я бачила одну дівчину, стрижену, в шкіряній куртці, від неї відгонило молодістю, вірою, — нотувала в щоденнику 1924-го року пересічна московська обивателька. — Таким, як вона, належить життя, а нам нічого». « Я вчора зустрів гурт червоноармійців, осіб із двадцять, вони чекали на трамвай. У деяких були мандоліни, балалайки, гітара, троє мали автомати, дехто кулемети „Максим“, в одного протитанкова рушниця і ящики з набоями. А в одного мішок з книжками, а під пахвою наш альбом „Червона Армія“. Як зворушливо! Я стояв поруч із ним, а альбом був затяганий, бойовий. Значить, ми потрібні навіть минулим», — бадьорився А. Родченко, листуючи до дружини. « Цей рік — рік нових речей, — тішився К. Чуковський 1925-го року. — Я нову ручку вмочаю в нову чорнильницю. Переді мною цокотить новий годинничок. У шафі я маю новий костюм, а на вішалці нове пальто».
Справді, дехто з інтеліґенції бачив причину своєї відірваности від ритму нового життя саме у побутовій невлаштованості. « І все могло бути інакше, якби взяти себе в руки, — мучився Ю. Олєша. — Якби інша квартира, скажімо, ванна, душ, велике дзеркало, коробочки для запонок, краваток… Гімнастика, раннє прокидання… Або закордонна поїздка… погляд на европейця… Це могло б змінити». До речі, проблему «пролетарської» ґардероби в становленні «нового» світогляду вбачало чимало представників як «старої», так і «нової» інтеліґенції. « Треба придбати проклятого капелюха, оскільки в кепці ходити не можна, тому що в ній жаден француз не ходить, через що на мене всюди дивляться незадоволено, вважаючи, що я німець», — бідкався фотограф-лефовець А. Родченко у паризькому відрядженні 1925-го року. « Справлю собі пальто. Куплю нову кепку і нарешті почну „ухаживать“ за женщинами», — виголошував український радянський драматург М. Куліш у 1928-му році.
Так само великі «інтеліґентські» надії часом покладались на зміну радянського топосу на закордонний. « А можливо, просто потрібне мені технічно багате сяйливе місто, яким манить мене Захід, — мене, що бачить сірий паркан, злидні, російські затхлі літери у світі, де будується соціялізм?» — вагався Ю. Олєша. Натомість А. Родченко значив: « І — мабуть, так, а не інакше, — все через те, що все воно чуже й легковажне, ніби з паперу, і працюють і роблять багато гарних речей, але навіщо? Носи капелюх і комірці, і будеш як усі, а не інакше». Зрештою, не в « кепках» чи « капелюхах» і тим паче не в спокусливому « Заході» або чужорідному для інтеліґенції «соціялізмі» полягала суть декадентсько-різночинської справи, але в природі самої людини, особливостях «національного» характеру тощо. « Приїхавши з гуртом радянських письменників до Парижу на міжнародну виставку, я першого ж дня програв у якомусь кублі всі свої гроші», — згадував Ю. Олєша. Мовляв, « як тяжко живе тридцятилітній інтеліґент в епоху великого будівництва».