У задзеркаллі 1910—1930-их років
Шрифт:
— Ні, ні, я не був тоді в Людмили Михайлівни!
— Та як же не були! Ви ж, пам’ятаю, й сиділи поруч Ніковського.
— Ви помиляєтесь, Михайле Михайловичу, я там не був.
Бачачи, що Тичині прикро згадувати про своє перебування серед арештованих тепер, добре знайомих йому людей, Могилянський змінив тему розмови, але Тичина, помовчавши з хвилину, сумно промовив:
— Як це погано виходить: от ви, Михайле Михайловичу, не вірите мені, а я ж таки справді не був там!
— Добре, добре, Павле Григоровичу, — став заспокоювати схвильованого Тичину Могилянський: — Я, мабуть, помилився.
— Не „мабуть“, а напевно помилилися, Михайле Михайловичу! — категорично заявив Тичина, і Могилянський зовсім розгубився:
Посидівши з чемності ще кілька хвилин, Могилянський попрощався й мерщій поспішив до Старицької-Черняхівської.
— Людмило Михайлівно! Скажіть, будь ласка, був у вас Тичина в день вашого народження чи ні?
— А як же — був, он на буфеті й подарунок його стоїть, а тут за столом він сидів між Сергієм Олександровичем(Єфремовим. — І. Б.-Т.) і Ніковським.
Украй спантеличений Могилянський забіг, вертаючись, до мене (я жив неподалеку від квартири Старицьких-Черняхівських), дарма що досі ніколи не бував у моїй господі, розповів про всю цю історію й стурбовано закінчив:
— Далебі, я боюсь за психічний стан Павла Григоровича!
Психіка в Тичини була цілком нормальна, але він слабував на патологічну боязкість, і якби його — свідомо чи помилково — арештували бодай на півгодини, не знаю, чи витримало б це його заяче серце й чи лишився б він живий. Проте хіба він один тоді справляв дрижаки? Страх за свою недоторканість і життя, мов пошесть, охоплював чимраз ширші кола українського громадянства, і Тичина лише продемонстрував те панічне відмежовування громадян від тих, кого спіткало лихо, що враз утворювало нездоланну прірву між арештованими та їхніми родинами й тими, кого тим часом обминули репресії. Невдовзі таке відчуження, за окремими винятками, стало мало що не нормою загальної поведінки».
Павло Тичина
Описані вище «державні» кампанії ще не завершились, натомість державна політика вже поступово змінювалась, про що свідчать її вікопомні віхи. Так, 1932-го року було розпущено всі «національні» літературні організації, і 1934-го року утворилась єдина Спілка радянських письменників. У 1933-му, у розпал безбожного голодомору в Україні, І. Сталін скасовує знесення храму Василя Блаженного в Москві. У 1936-му виходить постанова про викладання вітчизняної історії і закривається Комуністична академія. У 1937-му запроваджується обов’язковий переклад літератури народів СРСР кирилицею, а 1938-го року — обов’язкове викладання російської мови у всіх національних школах. Як стає бачити, від всесоюзного інтернаціоналізму влада відверто просувалась до російського націоналізму, розпочався відступ до дореволюційних традицій, замаскований під збереження колишніх офіційних гасел. Нова хвиля репресій в Україні 1937—1938 pp. якісно відрізнялася від усіх попередніх, адже тепер для Сталіна найбільш небезпечні були не «колишні» чи «специ», а нова «національна» номенклятура й нова інтеліґенція, що уявляла себе новими панами на своїх малоросійських хуторах-республіках. Саме вони й стали об’єктом уваги для всесоюзного начальства. Так, нову письменницьку інтеліґенцію спершу пригодовували, і саме цей «прошарок», який значився у списках КСУ (Комісія співпраці з ученими), а також інші елітні організації радянських інтелектуалів (спілки письменників, композиторів, архітекторів та ін.) отримали 1932-го року спецобслуговування, близьке до норм співробітників центральних партійних і радянських установ. У такий спосіб влада фактично підтверджувала статус, зокрема, Спілки письменників як ідеологічної філії карально-виправного апарату держави, чим це добровільне товариство сексотів-графоманів, по суті, залишилось до сьогодні. Тож від згаданого 1932-го року Літфонд і Художній фонд забезпечували своїх членів курортними путівками, пропонували записуватися в житлові та дачні кооперативи тощо.
Після етапу пригодовування розпочалися репресії. Репресії 1937—1938 pp. були настільки масштабні, що заторкнули всі соціяльні прошарки, включаючи стару інтеліґенцію. Втім, не лише вона була спеціяльним об’єктом нагляду. Так, за Конституцією 1936-го року «колишніх» зрівняли в правах з іншими громадянами, тоді ж послабилися, а пізніше й зовсім були зняті обмеження за соціяльним походженням при вступі у вузи. Також партійний статут 1939-го року полегшив для інтеліґентів прийом до партії. Розрив між партійними й безпартійними інтеліґентами став стиратися. У той же час підсилився ідеологічний контроль над діяльністю інтеліґентів будь-якої соціяльно-вікової групи. Грань між старою й новою інтеліґенцією, ще відчутна в старшому поколінні, майже стерлася серед
Тіло й мозок диктатури
Скільки ж треба часу — століть! — щоб техніка змінила психіку людини, якщо вона взагалі може її змінити, як говорять про це марксисти.
Отже, для подальшого проґресу більшовицької диктатури ані аристократи, ані інтеліґенти-попутники були не дуже потрібні. Адже цей клясовий «прошарок», навіть опинившись у радянському контексті, від початку висловлював певну осторогу щодо кастового розподілу світу, не наважуючись вважати себе повноправними володарями світу, як «нові пани» з пролетаріяту і селянства. « Як я вмовляв художників у професійній спілці взяти й перенестися в дев’ятиповерховий будинок, колишній Нірензеє, в Гнездиківському провулку, адже там кожен мав би майстерню, а нагорі величезна спільна майстерня, — спогадував А. Родченко. — Я вже домовився з Мосрадою і комендантом цього будинку. З цього будинку виселяли „колишніх“, багато хто сам утік, будівля стояла порожня. Але хоч як я аґітував художників, вони вагалися… Вони просто боялися, що більшовики підуть і тоді…»
Іосиф Сталін
Цікаво, як навіть стиль футуристичних маніфестів 1910—20-их років нагадує подальший протокольний виклад провини «революційних» художників. Ось, наприклад, достоту «свідчить», немов перед слідчим, вищезгаданий фотохудожник А. Родченко щодо діяльности 1917-го року:
« Ми, ліві художники, прийшли працювати з більшовиками вперше.
І не тільки прийшли, але й за чуба притягли художників „Світу мистецтв“ і „Спілки російських художників“.
А щоб про це не забули, ми нагадаємо:
Ми перші оформляли радянські демонстрації,
Ми перші викладали в художніх вузах.
Ми перші організували радянську художню промисловість».
Отже, безграмотне селянство було тим більш не потрібне новій владі, адже десь в глибині своєї «народної» душі воно ще плекало небезпечно-попівську істину про те, що Бог заготовив людей з розподілом не на кляси, натомість « одну посудину на честь, а другу на нечесть» (Рим. 9,14–24), і тому «виробові» з глини не личить оскаржувати фантазію «гончаря». Але навіть те, що селянин нічого не оскаржував, забивши пана й віддавши худобину в колгосп, не дуже влаштовувало нову владу. Вибившись в офіційні люди, радянська влада, являючи собою наслідок злуки азіятської частини міських попутників з напівфеодальним селом, спробувала-таки засумніватися в тому, чи справді «нечестивому посудові» судилося довіку нести своє призначення. І ось уже великий педагог А. Макаренко взявся за експеримент. Силу-силенну людських посудин переробив він (і не лише він) на повноцінних, свідомих свого комуністичного покликання людей. Як бачимо, не рідний пан і господар, а татарський чи жидівський комісар-зайда, що обіцяв не бити завтра, якщо віддати хліб сьогодні, виявився ближчий нашому селюкові, за чиєю гостинністю, як стверджував Д. Донцов, нібито « почувалася жадоба помсти і заграва пожежі».
Владімір Ленін
Загалом в умовах ґлобального експерименту, що здійснювався над країною, ніякий ризик у наукових дослідах, проведених радянськими вченими 1920—1930-их років, не виглядав надмірним. Самі межі поняття «науковість» були розмиті настільки, що ставало вже не зрозуміти, чи йшлося власне про науку, а чи про наукову фантастику або зовсім про якусь темну містифікацію. При цьому наука й влада діяли зазвичай у тісному співробітництві. За умов явної неоковирности, ба навіть фантастичности багатьох наукових шкіл цієї пори найбезглуздіші, на перший погляд, пошуки вчених, подібно сейсмографу, відбивали психологічні установки й чекання мас, як свідомі, так і несвідомі. Втім, здебільшого наука, звичайно ж, орієнтувалась на соціяльне замовлення.