Убити пересмішника...

Ли Харпер

— Бачила? — мовив урочисто і дещо зневажливо.— Нічого страшного. Чесно, Всевидько, ти іноді поводишся як дитина. Просто гидко!

Він ще дечого не знав, але я вирішила нічого йому не казати.

На ґанок вийшла Келпурнія і закричала:

— Ідіть пити лимонад! Швидше, поки не спеклися живцем під гарячим сонцем!

Так уже в нас було заведено: влітку щоранку, коли вже сонце підніметься височенько, пити лимонад. Келпурнія поставила на веранді глечик і три склянки, а сама пішла в своїх справах. Я знала, що Джем сердиться на мене, проте це не турбувало мене.

Вип'є лимонаду — і знову повернеться добрий настрій.

Джем одним духом випив дві склянки, стукнув себе кулаком у груди і виголосив:

— Знаю, в яку гру будемо грати! Зовсім нова.

— Яка? — поцікавився Діл.

— Зветься Страхолюд Редлі.

Інколи Джема було видно наскрізь: він придумав це, аби переконати мене, що ніяких Редлі він не боїться, що він, мовляв, герой, а я — боягузка.

— Грати в Страхолюда Редлі? Як це? — запитав Діл.

Джем пояснив:

— Всевидько, ти будеш місіс Редлі.

— Це ще побачимо. Я думаю, що...

— В чому річ? — запитав Діл.— Ще й досі боїшся?

— А що як він вийде вночі, коли ми спимо?..— завагалась я.

Джем тільки свиснув.

— Всевидько, звідки йому знати, що ми робимо? До того ж мені здається, що його взагалі вже там нема. Певно, давно помер і його запхнули в димохід.

— Джем, давай ми з тобою будемо грати, а Всевидько хай тільки дивиться, якщо вона боїться.

Я знала, що Страхолюд нікуди не дівся, але довести не могла. Тому вважала за краще мовчати, бо знову скажуть, що я страхополох.

Джем розподілив ролі: я — місіс Редлі, я мала виходити і підмітати східці. Діл — старий Редлі, він ходив сюди-туди по тротуару і, коли Джем звертався до нього, тільки кашляв у відповідь. Джем, звичайно, був Страхолюдом: він ховається під східцями веранди і час від часу пищить та виє.

Літо тривало, і наша гра теж. Ми удосконалили і відшліфували її, вставляли діалоги, прикидали сюжет — і вийшла невеличка п'єска, яку ми щодня грали по-новому.

Діл був справжнім лиходієм: він легко вростав у характерні ролі, які випадало йому виконувати, і навіть ставав вищий, коли цього вимагала ситуація. Йому чудово вдавалися негативні персонажі — розбійники, варвари. Я без особливого бажання виконувала жіночі ролі. Того літа гра не захоплювала мене — це не Тарзан, до того ж на душі весь час було неспокійно, хоч Джем і запевняв: Страхолюд уже давно помер і мені нема чого боятись, тим більше, вдень зі мною Джем і Келпурнія, а ввечері приходить додому батько.

Джем був природжений герой.

З уривків чуток і різних пліток, що ходили у нашому кварталі, ми створили справжню невеличку драму: колись місіс Редлі була красуня, але після того як стала дружиною містера Редлі, вона втратила вроду і всі свої гроші. І ще вона втратила майже всі свої зуби, волосся та вказівний палець правої руки (це вже фантазія Діла: Страхолюд якось уночі одкусив у матері палець, бо був голодний і не міг зловити ні кота, ні білки); тепер цілі дні вона сидить у вітальні і плаче, а Страхолюд тим часом струже ножем меблі.

Потім ми грали хлопчаків, яких спіткало лихо. Цього разу я була суддею. Діл вів Джема до веранди,

заштовхував його під східці, штурхав мітлою. Під час гри Джем появлявся знову уже в ролі шерифа, городянина або міс Стефані Крофорд, яка могла розповісти про Редлі більше, ніж будь-хто інший у Мейкомбі.

Коли наставав час коронного номера Страхолюда, Джем пробирався в будинок потайки, щоб не бачила Келпурнія, хапав ножиці з шухляди швейної машини, повертався, вмощувався в крісло-гойдалку і починав різати газету. В цей час Діл проходив мимо, кашляв, а Джем удавав, що штрикає ножицями йому в ногу. Звідти, де стояла я, все це було наче насправді.

І щоразу, коли містер Натан Редлі, йдучи до міста, проходив повз нас, ми замовкали і стояли нерухомо — цікаво, що б він зробив з нами, якби догадався?.. Ми переставали грати і тоді, коли бачили сусідів, але одного разу я побачила, що міс Моді Аткінсон, стоячи з садовими ножицями в руках по той бік вулиці, не зводить з нас очей.

Якось ми так захопилися грою — це був двадцять п'ятий розділ з другого тому нашої книги «Одна сім'я»,— що й не помітили, як підійшов Аттікус. Це було опівдні. Він стояв на тротуарі, стежив за нами і легенько попліскував себе по коліну скрученим у трубочку журналом. Сонце стояло на полудень.

— Що це у вас за гра? — спитав він.

— Та ми не граємо,— відповів Джем.

Джем ухилився од відповіді, і я зрозуміла, що наша гра — таємниця, тому промовчала.

— А нащо тобі ножиці? Нащо ви ріжете газету? Якщо це сьогоднішня, дам прочухана.

— Нічого.

— Що «нічого»?

— Нічого.

— Дай сюди ножиці,— сказав Аттікус.— Це не іграшка. Чи не має все це якогось відношення до Редлі?

— Ні,— відповів Джем червоніючи.

— Сподіваюсь, що це так,— сказав Аттікус і зайшов у будинок.

— Дже-е-м...

— Мовчи. Він пішов до вітальні, а там усе чути.

Коли ми знайшли у дворі безпечніше місце, Діл запитав Джема, чи ми ще будемо грати.

— Не знаю, Аттікус не сказав, що не можна...

— Джем,— озвалася я,— мені здається, що Аттікус усе знає.

— Ні, не знає. Якби знав, то сказав би.

Я не була певна, але Джем сказав, що я дівчисько, а дівчата завжди ладні щось вигадувати, за це їх і не люблять, і коли я така, як усі інші, то можу йти геть і грати з ким хочу.

— Гаразд,— відказала я,— грай далі, ти дограєшся.

Те, що Аттікус, прийшовши на обід, застукав нас, було другою причиною, чому мені розхотілося грати. Перша ж виникла того дня, коли я вкотилася до Редлі у двір. І хоч голова моя тряслася, мене нудило, а Джем щосили кричав, я все ж почула тоді ще один звук,— тихий звук, який не міг долинути з тротуару: в будинку хтось сміявся.

РОЗДІЛ V

Я знала, що зрештою мені пощастить вплинути на Джема, і зітхнула з полегкістю, коли ми перестали грати в Страхолюда. Правда, Джем запевняв, що Аттікус не забороняв, отже, ми могли не припиняти гри; та коли б навіть і заборонив, то є вихід: дати інші імена дійовим особам, і тоді вже до нас не присікаєшся.