Убити пересмішника...
Шрифт:
Ділу дуже сподобався такий план. До речі, Діл ставав просто-таки нестерпний, наслідуючи в усьому Джема. Якось на початку літа він запропонував мені вийти за нього заміж, невдовзі забув про це. Наче обгородив мене кілочками, позначив як свою власність, сказав, що все життя кохатиме тільки мене, та й забув про все. Я його відлупцювала, але це мало помогло. Він ще більше здружився з Джемом. Цілими днями вони сиділи в хатці на дереві, щось затівали, планували і кликали мене тільки тоді, коли їм потрібен був третій. Але я трималась осторонь від їхніх безглуздих витівок; байдуже, що вони називали
Мені і Джемові дозволяли бігати на подвір'ї міс Моді, при умові, що ми не підходитимемо до азалій, проте наші стосунки з нею були не зовсім визначені. До того, як Джем і Діл почали сторонитися мене, вона була для мене просто сусідка — не більше, хіба що трохи добріша за інших.
За нашою мовчазною угодою з міс Моді ми могли гратися на галявині, їсти виноград, не вилазячи на підпірки, вільно бігати по великій ділянці за будинком; умови настільки великодушні, що ми навіть рідко розмовляли з нею — боялися порушити хитку рівновагу стосунків, але Джем і Діл своєю поведінкою зблизили мене з нею.
Міс Моді ненавиділа свій дім, і проведений у ньому час вона вважала втраченим. Міс Моді була вдова, до того ж жінка-хамелеон: коли працювала в саду, то надівала старий бриль і чоловічий комбінезон, а коли, прийнявши о п'ятій вечора ванну, виходила на веранду, то вже була королева вулиці — красива, гарно вбрана, велична. Вона милувалася всім, що росте на землі, навіть бур'яном. Проте був один виняток. Коли вона знаходила у своєму дворі подорожник, починалася друга битва на Марні: міс Моді бігла до нього з бляшанкою і поливала коріння якоюсь отрутою, такою згубною, що якби ми не трималися осторонь, то й нас спіткала б доля подорожника.
— А чому б його просто не вирвати? — запитала я, побачивши, як міс Моді наступає на стеблинку завбільшки дюймів три.
— Вирвати, кажеш? Просто вирвати? — Жінка підняла знівечену стеблинку і провела по ній великим пальцем. З неї посипалися малесенькі зернятка.— Бачиш? Один такий паросток може спустошити весь город. Восени зернята підсохнуть, і вітер рознесе їх по всьому округу.— Вираз обличчя у міс Моді був такий, ніби йшлося принаймні про єгипетську чуму.
Розмовляла міс Моді жваво і рішуче — манера, не властива жителям Мейкомба. Кожного з нас вона називала повним іменем; коли всміхалась, у неї з обох боків блищали два золотих зуби. Якось я замилувалася ними і сказала, що, може, коли-небудь і в мене будуть такі. На це міс Моді відповіла:
— Подивися! — І, цмокнувши язиком, вийняла вставну щелепу. Такий щирий вияв довіри скріпив нашу дружбу.
Доброта міс Моді поширювалась і на Джема та Діла в ті хвилини, коли вони відривались од своїх таємничих справ; ми пожинали плоди невідомого нам раніше таланту міс Моді. Ніхто в околиці не міг спекти смачніших пиріжків, ніж вона. Відтоді, як між нами встановилися відносини цілковитої довіри, вона щоразу випікала один великий пиріг і три маленькі, а потім кликала нас через вулицю:
— Джем Фінч, Всевидько Фінч, Чарлз Бейкер Гарріс, ходіть-но сюди!
Ми не затримувались і діставали щедру винагороду.
Влітку тихі вечірні сутінки тривають
— Як ви думаєте, міс Моді, Страхолюд Редлі ще живий? — запитала я одного такого вечора.
— Його звуть Артур, і він живий,— відповіла міс Моді, повільно погойдуючись у великому дубовому кріслі.— Відчуваєш, як пахне сьогодні мімоза? Божественний запах.
— Еге ж. А звідки ви знаєте?
— Що саме, дитино?
— Що Стр... містер Редлі живий?
— Яке сумне запитання! Це, певно, тому, що сумна тема. Я знаю, що він живий, Джін Луїзо, бо не бачила, щоб його виносили з дому.
— А може, він помер і його запхали у димохід.
— Звідки ти це взяла?
— Джем сказав.
— Он як. З кожним днем він стає все більше схожий на Джека Фінча.
Міс Моді знала нашого дядечка Джека Фінча, брата Аттікуса, з дитинства. Майже однолітки, вони разом росли на «Пристані Фінча». Батько міс Моді, доктор Френк Б'юфорд, був сусідом Фінчів. Лікар за фахом, доктор Б'юфорд страшенно любив порпатися в землі, любив кожну стеблинку і тому лишився бідний. Дядечко Джек такої пристрасті не мав, його влаштовували квіти на підвіконні його будинку в Нешвілі, і він був багатий. Дядечко Джек приїздив до нас щороку на різдво і щоразу голосно гукав через усю вулицю, пропонуючи міс Моді вийти за нього заміж. Міс Моді горлала у відповідь:
— Кричи дужче, Джек Фінч, щоб чути на пошті було, бо я тебе кепсько чую.
Нам з Джемом такий спосіб освідчуватися видавався трохи дивним, але дядечко Джек узагалі був дивак. Він казав, що намагається розізлити міс Моді — ось уже сорок років намагається, та все марно, що міс Моді і не подумає виходити за нього заміж, а тільки насміхається, і що найкращий спосіб захиститися від неї — нападати самому. Нам все стало зрозуміло.
— Артур Редлі сидить весь час удома, от і все,— пояснила міс Моді.— А ти хіба не сиділа б удома, якби тобі не хотілося виходити?
— Еге, мені все одно захотілося б на вулицю. А чому він не хоче?
Міс Моді примружила очі.
— Ти знаєш цю історію не гірше за мене.
— Не знаю, справді. Мені ніхто не розповідав.
Міс Моді поправила свою вставну щелепу.
— Ти, певно, знаєш, старий Редлі був з баптистів, які миють ноги...
— Так і ви ж баптистка, правда?
— Справді, я баптистка, дитино. Але не така твердолоба.
— Хіба не всі баптисти миють ноги?
— Миють. Дома, у ванні.
— Але ви молитеся не так, як ми...
Міс Моді, певно, вирішила, що легше пояснити, що таке звичайний баптизм, ніж вдаватися до канонів віросповідання.
— Баптисти-ногомийки вважають, що будь-яка розвага — гріх. Якось у суботу кілька баптистів вийшли з лісу. Проходячи повз мій двір, почали кричати, що я разом із своїми квітами попаду прямісінько в пекло.
— І квіти в пекло?
— Так. Квіти горітимуть разом зі мною. Ці ногомийки вважають, що я надто багато часу буваю під божим небом і дуже мало сиджу в чотирьох стінах над біблією.