Убити пересмішника...

Ли Харпер

— У кого?

— У міс Моді,— відповів Аттікус.

З веранди ми побачили, що з будинку міс Моді, з вікон їдальні, виривалися язики полум'я. Над містом пролунали протяжні звуки пожежної сирени, вони ставали все вищі, тривожніші, і не лишалося сумніву: прийшла біда.

— Згорить увесь? — жалібно запитав Джем.

— Напевно,— відповів Аттікус.— А тепер слухайте. Вийдіть на вулицю, підіть до будинку Редлі і станьте навпроти. Тільки не заважайте дорослим. Бачите, з якого боку дме вітер?

— O-o! — вигукнув Джем,— Аттікус, як

гадаєш, чи не треба виносити з будинку меблі?

— Поки що рано. Роби те, що я кажу. Біжи. І дивись за сестрою, чуєш? Не відпускай од себе ні на крок.

Аттікус підштовхнув нас у напрямку воріт Редлі. Ми стояли і дивились, як вулицю заповнювали люди та автомобілі, а вогонь тим часом спокійно пожирав будинок міс Моді.

— Чому ж вони не поспішають, чому тягнуть? — буркотів Джем.

Але ми розуміли чому. Стареньку пожежну машину не можна було на морозі завести. Чоловіки, підштовхуючи, котили її по вулицях міста. Коли шланг було прилаштовано до водопроводу, він розірвався, і струмінь води вдарив угору, заливаючи бруківку.

— Ой, Джем...

Джем обійняв мене за плечі.

— Спокійно, Всевидько. Зачекай, не хвилюйся. Я скажу, коли можна починати.

Жителі Мейкомба, серед них чимало напівроздягнених, виносили меблі з будинку міс Моді у двір через вулицю. Я бачила, як Аттікус тягнув важке дубове крісло-гойдалку, і подумала, яке добре діло він робить, рятуючи те, що найбільше подобалося міс Моді.

Зрідка долинав чийсь крик. У вікні мансарди появився містер Ейвері. Спочатку через вікно на вулицю він викинув матрац, потім на нього почав викидати меблі, аж поки люди гукнули:

— Злазьте, Дік! Сходи горять! Вибирайтеся звідти, містер Ейвері!

Містер Ейвері почав лізти у вікно.

— Він застряв, Всевидько,— видушив із себе Джем.— О боже...

Містер Ейвері не міг просунутися ні вперед, ні назад. Я сховала голову Джемові під руку, боячись глянути на вікно. Нараз Джем закричав:

— Він проліз, Всевидько! Живий!

Я підвела голову і побачила, що містер Ейвері на балконі. Ось він перекинув через поручень одну ногу, потім другу, обхопив руками стовп, почав сповзати. Раптом зривається і з криком падає в кущі.

Тепер я помітила, що люди почали відступати від будинку міс Моді по вулиці — ближче до нас. Уже ніхто не кидав меблів. Горів другий поверх, вогонь добирався до даху. На фоні оранжевих спалахів усередині будинку вирізнялися чорні віконні рами.

— Джем, правда, схоже на гарбуз?..

— Глянь, Всевидько!

Од нашого будинку й від будинку міс Рейчел котив валом дим, ніби від річки піднявся густий туман. Туди потягли шланги. Позад нас завила сирена, з-за рогу вулиці вилетіла пожежна машина з Ебботсвіла і зупинилася навпроти нашого будинку.

— Книжка...— промовила я.

— Яка книжка?

— Про Тома Свіфта... це ж не моя... Ділова...

— Не турбуйся, Всевидько, рано хвилюватися,— заспокоював Джем. І показав пальцем.— Глянь!

Серед сусідів, засунувши

руки в кишені, стояв Аттікус. Можна було подумати, що він дивиться футбольний матч. Міс Моді стояла поруч.

— Бачиш, він поки що не хвилюється,— зауважив Джем.

— Мав би вже бути на даху будинку!

— Він уже старенький, може скрутити в'язи.

— Чи не нагадати йому, що вже пора виносити речі?

— Краще не чіплятися до нього, він сам знає, коли виносити,— порадив Джем.

Машина з Ебботсвіла почала поливати водою наш будинок. На даху стояв чоловік і вказував, де саме треба поливати. Наш сніговик почорнів і розвалився, а капелюх міс Моді так і лишився на купі бруду. Садових ножиць не видно було. Між будинками міс Рейчел, міс Моді і нашим було так жарко, що чоловіки поскидали свої пальта і працювали в піжамах та нічних сорочках, заправлених в штани. А до нас з усіх боків підбирався холод, я відчула, що зовсім заклякла. Джем намагався зігріти мене, обнявши за плечі, але це не допомагало. Я вивільнилась, обхопила себе руками і почала тупцяти, поки трохи зігрілися ноги.

Приїхала ще одна пожежна машина і зупинилася навпроти будинку міс Стефані Крофорд. Виявилося, що шланг уже нікуди було приладнати, і пожежники стали поливати будинок з ручних вогнегасників.

Залізний дах будинку міс Моді зупинив вогонь. Загуркотіло, затріщало, й будинок завалився, в усі боки бризнуло полум'я, на сусідніх дахах люди розмахували ковдрами, збиваючи іскри і головешки.

Коли вже засутеніло, люди почали розходитися, спочатку по одному, потім групками. Мейкомбську машину покотили назад, машина з Ебботсвіла поїхала, а третя лишилась. Удень ми дізналися, що ця машина прибула з Кларк Феррі — за шістдесят миль.

Ми з Джемом тихенько перейшли вулицю. Міс Моді не зводила очей з чорної ями посеред двору, над якою ще здіймався дим; Аттікус похитав головою, даючи нам зрозуміти, що міс Моді зараз не до розмов. Він обняв нас за плечі, і ми всі троє рушили через слизьку, обледенілу вулицю додому. Аттікус сказав, що поки міс Моді житиме у міс Стефані. Потім запитав:

— Хто хоче гарячого шоколаду?

Я тремтіла, поки Аттікус запалював вогонь на кухні.

Ми пили какао, і я помітила, що Аттікус весь час поглядає на мене. Спочатку дивився зацікавлено, потім його погляд став суворим.

— Я, здається, наказав вам з Джемом стояти на одному місці.

— А ми й стояли...

— Звідки ж тоді ковдра?

— Ковдра?..

— Авжеж, ковдра. Це не наша.

Я огледіла себе і помітила, що на плечах у мене й справді була якась руда шерстяна ковдра — такі ковдри носять індіанки.

— Аттікус, я нічого не знаю... я...

І обернулася до Джема — може, він знає. Але Джем здивувався ще більше. Сказав, що не знає, звідки взялася ковдра; ми робили все так, як велів Аттікус: стояли біля воріт Редлі і нікому не заважали, не сходили з місця... Раптом Джем на мить замовк. А тоді поспіхом промимрив: