Убити пересмішника...
Шрифт:
— Воно йому не минулося. Ви не могли б мені перев'язати руку? Трошки кров іде.
— Чому ж ні, дитино. Чию ж іще ручку я перев'яжу з таким задоволенням, як твою. Проходь сюди.
Дядечко Джек чемно вклонився і показав мені на ванну кімнату. Він промивав і перев'язував мені руку, водночас розповідаючи про смішного короткозорого дідуся, у нікого був кіт Пірат. Йдучи до міста, дідусь рахував усі тріщини на тротуарі.
— От і кінець,— мовив дядечко.— На цьому пальці леді носять обручки, а в тебе буде шрам.
— Дякую, дядечку Джек...
—
— Що таке шльондра?
Дядечко Джек знову почав мені розповідати довгу історію про старенького прем'єр-міністра, який під час гарячих суперечок у палаті громад, коли всі навкруги кричали мов божевільні, пускав пір'їнки і дмухав на них знизу вгору, та так, щоб вони не падали. Мені здається, дядечко намагався дати відповідь на моє запитання, але з цього нічого не виходило.
Згодом, коли мені треба було уже спати, я спустилася вниз напитись води і почула, як батько та дядечко Джек розмовляють у вітальні.
— Я ніколи не одружусь, Аттікус.
— Чого?
— Можуть народитися діти.
— Тобі доведеться багато дечого вчитися, Джек.
— Знаю. Сьогодні я дістав перший урок від твоєї доньки. Вона сказала, що я не розумію дітей, і пояснила чому. І це правда. Аттікус, вона розтлумачила мені, як я мав поводитися з нею. Тепер я так шкодую, що побив її.
Аттікус усміхнувся.
— Вона заслужила, тож хай тебе совість не дуже мучить.
Я завмерла: а що як дядечко Джек розповість усе?.. Та ні, промовчав. Тільки й промимрив:
— Лайливі слова посідають значне місце в її лексиконі. Однак значення половини з них вона не розуміє, запитала мене, що таке шльондра...
— Ти пояснив?
— Ні, я розповів їй про лорда Мельбурна.
— Джек, коли дитина щось питає, ради бога, поясни їй. Не треба викручуватися. Діти це діти, вони швидше, ніж дорослі, помічають, коли ми починаємо ухилятися, це їх тільки збиває з пантелику. Ні, — задумливо вів далі батько,— ти маєш слушність, її треба було сьогодні покарати, але не за те. Всі діти — рано чи пізно — захоплюються лайливими словами, а потім, коли бачать, що на них не зважають, це захоплення минає. Не минає запальність. Дівчина повинна навчитися тримати себе в руках, і навчитися якомога швидше, адже попереду — кілька місяців нелегкого випробування. А втім, вона поступово розумнішає. Джем стає доросліший, а вона бере в усьому з нього приклад. Їй тільки іноді треба допомагати.
— Аттікус, ти її ніколи й пальцем не зачепив?
— Правду сказати, ні. Досі обмежувався погрозами. І повір, Джек, вона слухається мене. Правда, не завжди це в неї виходить, але намагається.
— Однак суть не в цьому,— сказав дядечко Джек.
— Ні, суть в іншому: дівчина розуміє, що я знаю, як вона старається. І це важливо. Мене турбує інше — скоро їй і Джемові доведеться пережити немало прикрих хвилин. За Джема я певен — він витримає, але Всевидько може накинутись з кулаками на кожного, хто її скривдить.
Я подумала, що саме тепер дядечко Джек не дотримає слова і все розповість батькові. Але
— Аттікус, а що, справді передбачається неприємна справа?
— Гіршої не може бути, Джек. Ми тільки й маємо, що свідчення негра проти Юелів. Усе зводиться до того, що один каже: ти робив це, а другий заперечує: не робив. Мало надії, що суд присяжних повірить Тому Робінсону, а не Юелам... Ти, здається, трохи знаєш цих Юелів?
Дядечко Джек сказав, що він пригадує, і став розповідати про них батькові, але Аттікус зауважив:
— Ти відстав на ціле покоління, а втім, сучасні Юели не кращі.
— То що ж ти думаєш робити?
— Насамперед я маю намір гарненько розворушити присяжних... Крім того, гадаю, можна буде подати касаційну скаргу. Зараз іще рано про щось говорити, Джек. Розумієш, я не сподівався, що мені доведеться коли-небудь братися за таку справу, але Джон Тейлор вибрав саме мене. «Ось хто тут потрібен»,— сказав він, вказуючи на мене.
— А ти хотів, щоб ця чаша минула тебе?
— Так. Але як ти думаєш, чи зміг би я дивитися в очі своїм дітям, якби відмовився від цієї справи? Ти сам розумієш, чим усе скінчиться, але хочеться, щоб Джем і Всевидько пройшли це випробування без гіркого розчарування, а головне, щоб вони не захворіли на звичайну в Мейкомбі хворобу. Не можу зрозуміти, чому помірковані люди просто божеволіють, зачувши, що до справи має якесь відношення негр. Сподіватимуся, що Джем і Всевидько з усіма питаннями прийдуть до мене, а не прислухатимуться до всяких пліток... Гадаю, вони вірять мені... Джін Луїзо!
Я так і підскочила. Потім заглянула в двері.
— Я тут.
— Іди спати.
Я побігла до своєї кімнати і шмигнула в ліжко. Який же молодець дядечко Джек, що не підвів мене. Але я не могла збагнути, як батько догадався, що я підслухувала. І тільки через багато років по тому я зрозуміла: він хотів, щоб я почула кожне його слово.
РОЗДІЛ X
Аттікус був чоловік кволий — як-не-як, йому було вже під п'ятдесят. Коли ми з Джемом питали його, чому він такий старий, він казав, що пізно почав, і ми відчували, що саме це й стало причиною його кволості. Він був набагато старший від батьків наших однокласників, і коли інші діти починали хвалитися: «А мій батько...», ми з Джемом мовчали.
Джем захоплювався футболом. Та й Аттікус при нагоді міг годинами стежити за м'ячем, та коли Джем намагався втягти його в гру, звичайно відказував:
— Ні, я вже старий, сину.
Наш батько не мав справжнього діла. Він працював у конторі, а не в аптеці. Він не вивозив сміття на звалище нашого округу, не був і шерифом, не працював ні на фермі, ні в гаражі — словом, не робив нічого такого, чим можна було б похвалитися перед іншими.
До того ж батько ще носив окуляри. На ліве око він майже нічого не бачив і казав, що ліве око — це прокляття роду Фінчів. Коли він хотів щось добре побачити, то повертав голову і дивився правим оком.