Убити пересмішника...
Шрифт:
— На чию плантацію?
— Я збираю бавовник у містера Лінка Діза.
— В листопаді ви теж працювали на плантації?
— Ні, сер, восени і взимку я працюю в саду містера Діза. Я працюю в нього цілий рік. У саду багато пеканових дерев і всяких інших.
— Ви сказали, що проходите повз двір Юелів, коли йдете на роботу і з роботи. А іншої дороги нема?
— Ні, сер, іншої я не знаю.
— Том, міс Мейєла коли-небудь зверталася до вас?
— Аякже, сер. Проходячи мимо, я завжди вклоняюсь, а одного разу вона попросила зайти у двір і порубати шафанер.
— Коли вона просила вас порубати цей...
— Містер Фінч, це було минулого року, весною. Я добра пам’ятаю, бо саме в цей час обкопували бавовник і зі мною була мотика. Я сказав, що у мене, крім цієї мотики, при собі нічого немає, а вона мені — сокира знайдеться. Дала мені сокиру, і я порубав шафанер. Тоді вона й каже: «Тобі п’ять центів, правда?» А я відповідаю: ні, мем, ніякої плати мені не треба. І пішов додому. Містер Фінч, це було минулої весни, понад рік тому.
— Після цього ви ще коли-небудь заходили в той двір?
— Так, сер.
— Коли?
— Я не один раз заходив.
Суддя Тейлор машинально потягся до молотка, але так і не підняв його: гомін у залі стих сам собою.
— За яких обставин?
— Не розумію, сер.
— Чого ви заходили в двір Юелів не один раз?
Зморшки на чолі у Тома розгладилися.
— Вона кликала мене, сер. Майже щоразу, коли я проходив мимо, у неї знаходилася для мене якась робота — то дров нарубати, то води принести. Щодня вона поливала ті червоні квіти...
— Вам платили за послуги?
— Ні, сер, ото тільки один раз вона хотіла дати мені п’ять центів. Але ж я не заради грошей. Їй було нелегко, містер Юел, видно, мало допомагав їй, та й малеча теж, і я знав, що зайвих грошей у неї не водиться.
— А де були діти, коли ви працювали?
— Діти вештались у дворі, навколо мене. Я роблю, а вони дивляться, одні стоять поруч, інші з вікна виглядають.
— Міс Мейєла розмовляла з вами?
— Так, сер, розмовляла.
Том Робінсон давав свої свідчення, а я чомусь подумала, що на світі немає людини самотнішої, ніж ця Мейєла Юел. Вона ще самотніша, ніж Страхолюд Редлі, який ось уже двадцять п’ять років не виходить з дому. Коли Аттікус запитав Мейєлу, чи є у неї друзі, вона навіть не зрозуміла запитання і вирішила, що з неї насміхаються. Її життя було сумне, безрадісне, як у мулатів, що про них розповідав Джем: білі цураються її, бо вона живе між свиньми, негри — через те, що вона біла. А жити так, як містер Дольфус Реймонд, котрий водився з неграми, вона не могла, бо не мала своєї землі біля річки і не належала до знатного роду. Ніхто про Юелів не скаже: «Так у них в роду заведено». Мейкомб подає їм допомогу, на Різдво їм приносять подарунки — і одвертаються. Том, певно, був першою людиною, яка поставилась до Мейєли по-людяному. Але ж вона сказала, що він силоміць заволодів нею, і коли давала свідчення, дивилась на нього, як на бруд, що прилип до ніг.
— А не траплялося вам коли-небудь заходити в садибу Юелів...— Аттікус перебив мої роздуми,— ...заходити в садибу Юелів без запрошення?
— Ні, містер Фінч, ніколи. Я не посмів би, сер!
Колись Аттікус пояснював нам, що коли хочеш знати, чи правду каже свідок, чи обманює, слухай його, не дивлячись на нього. Я спробувала так зробити. На одне запитання Том відповів трьома запереченнями, але говорив спокійно, не скімлив, і я повірила йому, хоч він і мав звичку
— Том, що трапилося з вами двадцять першого листопада минулого року?
Внизу присутні всі разом зітхнули і трохи подалися вперед. І негри позаду нас теж.
Шкіра в Тома була чорна, але не блискуча, а бархатиста. На чорному обличчі світилися білки очей, а коли він розмовляв, його зуби поблискували. Якби не його ліва рука, Тома можна було б назвати гарним.
— Містер Фінч,— сказав він,— того вечора я, як звичайно, повертався додому. Порівнявся з подвір’ям Юелів і помітив, що міс Мейєла стоїть на ганку. Вона вже казала про це. У дворі було зовсім тихо, я не знав чому. Я йду і дивуюся — чого це, думаю, сьогодні у них така тиша. Коли чую, міс Мейєла гукає, просить зайти на хвилину допомогти їй. Ну, я й зайшов у двір, оглядаюся навкруги, шукаю очима, де ті дрова, що треба порубати, але нічого такого не бачу, а вона й каже: «Ні, цього разу для тебе є робота в домі. Старі двері зірвалися з завісів, а холоднеча не за горами». Я питаю: «Міс Мейєла, а викрутка у вас є?» Вона відповіла, що викрутка знайдеться. Ну, піднімаюся я східцями, а вона запрошує зайти в дім. Я зайшов, подивився на двері і кажу міс Мейєлі, що двері в порядку. Відчинив їх, зачинив, бачу, завіси ще добрі. А вона взяла та й зачинила двері прямо перед моїм носом. Містер Фінч, я все думав, чому в домі так тихо, і раптом зрозумів: нема малюків. Питаю міс Мейєлу: куди ж поділися діти?
Чорна шкіра Тома почала блищати, він провів рукою по обличчю.
— Я питаю, куди ж поділися діти,— повторив Том,— а вона сміється... каже — всі пішли в місто морозиво їсти. Цілий рік збирала — і таки назбирала сім п’ятаків. От усі й пішли до міста.
Томові було ніяково, але не тому, що спітнів.
— І що ж ви їй на це сказали, Том?— запитав Аттікус.
— Я сказав приблизно так: це ви гарно придумали, міс Мейєла, а вона мені: «Ти так гадаєш?» Вона мене, певно, не зовсім зрозуміла. Я хотів сказати, що вона гарно придумала з грішми — назбирала і дітям такий дарунок зробила.
— Розумію вас, Том,— сказав Аттікус.— Відповідайте далі.
Ну, кажу, коли мені немає чого робити, то я піду, а вона каже, що робота є. Питаю, яка робота, а вона каже: стань он на той стілець і зніми ящик з шафанера.
— Не з того шафанера, що ви порубали?— запитав Аттікус.
Том усміхнувся.
— Ні, сер, це інший. Високий, до самої стелі. Я зняв ящик і хотів було злізти, коли вона... обхопила мої ноги... обняла мене, містер Фінч. Вона мене до того налякала, що я сплигнув, і стілець перекинувся... це єдине, що було перевернуто в кімнаті, містер Фінч, коли я звідти пішов. Клянуся богом.
— Що було після того, як ви перекинули стілець?
Том мовчав. Він не міг вимовити те, що мав сказати.
Глянув на Аттікуса, потім на присяжних, потім на містера Андервуда, що сидів навпроти.
— Том, ви присяглися говорити правду. Ви скажете нам правду?
Том розгублено провів рукою по губах.
— Що було далі?
— Відповідайте на запитання,— сказав суддя Тейлор. Третину сигари він уже зжував.
— Містер Фінч, я сплигнув із стільця, обернувся, а вона як накинеться на мене...