Убити пересмішника...
Шрифт:
— Хто це? — здивовано запитав Джем.
У Аттікуса весело заблищали очі.
— Не годиться мені про це говорити, скажу тільки, що це — ваш приятель із Старого Сарема...
— Із Канінгемів? — вигукнув Джем.— Але я нікого з них не бачив... ти, видно, жартуєш.— Він спідлоба глянув на батька.
— Це їхній родич. Я ніби відчував — і не відвів його. Інтуїтивно. Міг відвести, але не відвів.
— Неймовірно! — дивувався Джем.— Щойно хотіли людину вбити, а за хвилину ладні її відпустити... Ні, я, мабуть,
Аттікус сказав, що цих людей треба знати. Відтоді, як Канінгеми переїхали в Новий Світ, вони ні в кого нічого не брали — ніколи. Це такі люди, сказав Аттікус, що заслужиш їхню повагу — і вони за тебе у вогонь і воду підуть. У нього було таке відчуття, що тієї ночі біля тюрми вони пройнялися повагою до Фінчів і тому поїхали, нічого не заподіявши. А примусити Канінгема змінити свою думку може хіба що якесь чудо, і тільки разом з іншим Канінгемом.
— Якби серед присяжних був ще один Канінгем, вони не винесли б ніякого рішення.
— Ти хочеш сказати, що не відвів із складу присяжних чоловіка, який напередодні хотів тебе вбігти? — повільно запитав Джем.— Як же ти міг так ризикувати, Аттікус, як ти міг?
— Якщо уважно розібратися, то риску особливого не було. Якщо один домагається осудження підсудного і другий теж, то різниці між ними немає. А от коли один за осудження, а другий вагається,— тут різниця є, хай і невелика. Згоден? Серед усіх присяжних він був єдиний, про кого я не міг з певністю сказати, як він проголосує.
— А ким він доводиться містерові Уолтеру Канінгему? — запитала я.
Аттікус підвівся, розправив плечі і позіхнув. Навіть нам ще рано було спати, але ми знали: він ще хотів почитати. Аттікус підняв газету з підлоги, згорнув її і легенько торкнувся моєї голови.
— Давай прикинемо,— прогудів він.— Так... так... зрозуміло. Двічі двоюрідний брат.
— Як це?
— Дві сестри вийшли заміж за двох братів. Більше нічого не скажу — пометикуй тепер.
Я довго сушила собі голову і вирішила, що якби я вийшла заміж за Джема та якби у Діла була сестра і він з нею одружився, то наші діти були б двічі двоюрідні.
— Не відразу збагнеш,— сказала я Джемові, коли Аттікус пішов.— Дивні люди ці Канінгеми. Тітонько, ви чули?
Тітка Олександра плела килимок і не дивилася на нас, але нашу розмову слухала. Вона сиділа в своєму кріслі, робочий кошик стояв поруч, килимок лежав на колінах. Я ніколи не могла зрозуміти, чому добропорядні дами так люблять задушними вечорами плести килимки.
— Чула,— відповіла тітка.
Я пригадала давню історію — коли стрімголов кинулась захищати Уолтера Канінгема-молодшого. Добре, що я тоді визволила його з біди.
— Незабаром ми підемо в школу, і я запрошу Уолтера до нас пообідати,— сказала я, забувши про те, що обіцяла при першій же зустрічі відлупцювати його.— Інколи він може
— Буде видно,— сказала тітка Олександра.
В устах тітки Олександри ці слова означали погрозу, а не обіцянку. Мене це здивувало, і я запитала:
— А чому ні, тітонько? Вони гарні люди.
Вона глянула на мене з-під своїх робочих окулярів.
— Джін Луїзо, я не сумніваюсь, що вони непогані люди. Але вони не нашого кола.
— Всевидько, тітонька хоче сказати, що вони неотесані,— пояснив Джем.
— Як це — неотесані?
— Ну, грубі. Люблять просту музику і таке інше.
— Ну й що? Я теж люблю...
— Не мели дурниць, Джін Луїзо,— сказала тітка Олександра.— Річ у тому, що коли навіть вимити Канінгема до блиску, взути в черевики і надіти йому новий костюм, він все одно ніколи не буде таким, як Джем. Крім того, Канінгеми дуже охочі до спиртного. Жінки з роду Фінчів не цікавляться такими людьми.
— Ті-тонь-ко,— сказав Джем,— та їй же ще тільки дев’ять років.
— Все одно, хай змалку набирається розуму.
В словах тітки Олександри відчувалася рішучість. Мені згадалося, як останнього разу вона пішла в наступ проти мене. Я так і не зрозуміла чому. Це було тоді, коли я мріяла піти до Келпурнії, мені страшенно хотілося побувати у неї в гостях, побачити, як вона живе, хто її друзі. Але це було так само неможливо, як побувати на другому боці місяця. Цього разу тактика тітки Олександри була інша, а мета та сама. Можливо, вона для того й перейшла до нас, щоб допомагати нам вибирати друзів. Я могла сперечатися з нею скільки завгодно.
— Якщо вони хороші люди, чому я не можу по-дружньому ставитися до Уолтера?
— Я не забороняю тобі ставитися до нього по-дружньому. Ти повинна бути з ним привітна, ввічлива, з усіма треба бути чемною, голубонько. Але запрошувати його додому ти не повинна.
— А якби він був наш родич?
— Річ у тому, що він нам не родич, а коли б навіть був родич, я все одно сказала б те саме.
— Тітонько,— заговорив Джем,— батько каже, що друзів вибирають, а родичів — ні, і визнавай їх чи не визнавай, вони однаково залишаються ріднею, не визнавати родичів просто нерозумно.
— Батько вам наговорив хтозна-чого,— сказала тітка Олександра,— а я повторюю, що Джін Луїза не повинна запрошувати Уолтера Канінгема в наш дім. Коли б навіть він був твоїм двічі двоюрідним братом, його не слід приймати в цьому домі, хіба що він прийде до Аттікуса в оправах. І досить про це.
Заборона остаточна. Проте цього разу їй доведеться пояснити.
— Але мені хочеться погратися з Уолтером, чому не можна?
Тітка Олександра зняла окуляри і пильно подивилася на мене.