Убити пересмішника...

Ли Харпер

— Злигодні... темнота... розпуста... ніхто, крім Граймса Еверета, не знає, як вони живуть. Він якось розповідав мені, коли церква посилала мене...

— А хіба він тут, мем? Я думала...

— Приїздив у відпустку. Граймс Еверет сказав: місіс Мерівезер, ви собі не уявляєте, так, не уявляєте, з чим нам доводиться там боротися. Так і сказав.

— Так, мем.

— І я йому відповіла: ми, парафіянки південної методистської єпіскопальної церкви в місті Мейкомбі, штат Алабама, всі як одна підтримуємо вас. Так я йому і сказала. Знаєш, тоді я дала собі клятву. Я сказала: повернуся додому і всім у Мейкомбі розповім про

мрунів, про місію Граймса Еверета. Як бачиш, свого слова я дотримую.

— Так, мем.

Місіс Мерівезер похитала головою, і її чорні кучерики затанцювали.

— Джін Луїзо,— сказала вона,— тобі пощастило. Ти живеш у християнській родині, в християнському місті, серед християн. А там, у краю Граймса Еверета, гріх і безнадійні злидні.

— Так, мем.

— Гріх і безнадійні злидні... Що ви кажете, Гертрудо? — чарівним голосом звернулася місіс Мерівезер до сусідки. — О, це так. Я завжди кажу: простити і забути, простити і забути. Церква має допомогти їй жити, як належить християнці, і виховувати дітей у християнському дусі. Хтось із наших чоловіків повинен піти туди і сказати їхньому священикові, щоб він трохи підбадьорив її.

— Пробачте, місіс Мерівезер,— перебила я,— це ви про Мейєлу Юел?

— Мей...? Ні, дитино. Про дружину того чорного, Тома... Тома...

— Тома Робінсона, мем.

Місіс Мерівезер знову обернулася до своєї сусідки.

— Я вірю, Гертрудо,— вела вона далі,— хоч зі мною дехто й не згоден, що коли ми дамо їм зрозуміти, що прощаємо їх, що все забуто, непорозуміння зникнуть, і все владнається.

— Е-е... місіс Мерівезер,— перебила я знову,— що владнається?

Місіс Мерівезер знову обернулася до мене. Як і інші бездітні, вона розмовляла з дітьми не своїм голосом.

— Нічого, Джін Луїзо,— величаво мовила вона.— Бачиш, куховарки і робітники на плантаціях незадоволені, але вони вже заспокоюються. А після суду цілий день ремствували.

Вона обернулася до місіс Ферроу.

— Я вам так скажу, Гертрудо, немає нічого огиднішого, ніж насуплена чорна фізіономія. Все їм не подобається, завжди вони незадоволені. Глянеш на таке диво в кухні — і настрій зіпсовано на цілий день. Знаєте, Гертрудо, що я сказала своїй Софі? Я сказала: «Софі, ти сьогодні погана християнка. Ісус Христос ніколи не буркотів і не скаржився». І ви знаєте, допомогло. Доти вона навіть у вічі не дивилась, а то відірвала погляд од підлоги і каже: «Так, місіс Мерівезер, Ісус ніколи не буркотів». Я вам скажу, Гертрудо, ніколи не слід пропускати нагоди, щоб зігріти душу людини словом божим.

Я пригадала старовинний маленький орган у каплиці на «Пристані Фінча». Я тоді була ще зовсім малою, і, коли поводилася гарно, Аттікус дозволяв мені нагнітати повітря в міхи, а сам у цей час підбирав одним пальцем якусь мелодію. Остання нота звучала доти, доки не виходило з органа все повітря. Мені здавалося, що саме так було з місіс Мерівезер: запас повітря у неї вичерпався, і поки вона його поповнювала, місіс Ферроу приготувалась говорити.

У місіс Ферроу була чудова постать, безбарвні очі і маленькі ноги. Вона щойно зробила зачіску, і голова її рясніла сивими кучерями. Серед благочестивих дам Мейкомба вона була другою — після місіс Мерівезер. Вона мала дивну звичку тихенько присвистувати перед тим, як щось сказати.

— С-с-с-Грейс, те саме я казала на днях братові Гатсону. «Брате Гатсон,— кажу йому,—

схоже, що боротьба наша безнадійна, зовсім безнадійна. С-с-с-... їх це ніскільки не цікавить. Ми виховуємо їх, наставляємо, вибиваючись із сил, намагаємося зробити з них християн, і все одно жодна порядна жінка не може спати спокійно у своєму ліжку». А він мені відповідає: «Не знаю, місіс Ферроу, до чого ми дійдемо».— «С-с-с... що правда, то правда»,— сказала я.

Місіс Мерівезер глибокодумно кивнула головою. Тепер її голос заглушив дзенькіт чашок і тихе, неквапливе плямкання гостей.

— Скажу вам, Гертрудо, є в нашому місті непогані люди, хороші люди, але вони не на той шлях стали, не на той шлях. А думають, що роблять добро. Недавно дехто в нашому місті, не говоритиму, хто саме, уявляв собі, що робить добре діло, насправді ж тільки потривожив їх. І більше нічого. Можливо, тоді здавалося, що це правильно, не можу твердити, бо не дуже розуміюся на таких справах, та коли оці ходять насуплені... незадоволені... Якби моя Софі ще один день ходила насуплена, я змушена була б звільнити її. Я ж і тримаю її тільки тому, що нині депресія і вона не проживе без того щотижневого долара з чвертю. Та хіба ж чорна макітра може це зрозуміти...

— Чи не стоїть вам поперек горла його шматок хліба, га?

Це сказала міс Моді. В куточках рота у неї з’явилися тугі зморшки. Весь час вона сиділа мовчки поряд зі мною, тримаючи на колінах чашку кави. Я давно вже не прислухалася до розмови — відтоді, коли вони перестали патякати про Дружину Тома Робінсона. Не знаю, чому пригадалася мені «Пристань Фінча» і річка — це було куди приємніше від цих розмов. У тітки Олександри виходило трохи не так, як звичайно: ділова частина зустрічі захоплювала, а за кавою стало нудно і нецікаво.

— Моді, я не зовсім розумію, що ви маєте на думці,— сказала місіс Мерівезер.

— Добре ви розумієте,— відрубала міс Моді.

І більше не сказала нічого. Коли міс Моді гнівалася, вона мало говорила. Щось зачепило міс Моді за живе, і погляд її сірих очей став такий же холодний та колючий, як і її голос. Місіс Мерівезер почервоніла, глянула на мене і відвернулась. Її сусідку місіс Ферроу я не бачила.

Тітка Олександра підвелась і, поспіхом пригощаючи місіс Мерівезер та місіс Гейтс, почала щось жваво говорити з ними, а коли в розмову втрутилася місіс Перкінс, тітка Олександра залишила їх. Вона вдячно глянула на міс Моді. Дивні люди ці жінки, подумала я. Тітка Олександра і міс Моді ніколи не були подругами, і раптом вона за щось мовчки дякує їй. За що саме, я не розуміла. Але мене радувало, що тітка Олександра може бути вдячна за допомогу, отже, її можна зворушити. Не минути й мені цього товариства, незабаром і я ввійду в цей світ, де напахчені дами тільки те й знають, що погойдуються в кріслах-гойдалках, неквапливо махають віялами і п’ють каву або прохолодні напої.

Але куди краще я почувала себе з батьком і взагалі в чоловічому товаристві. Такі люди, як містер Гек Тейт, не заплутають тебе невинними запитаннями, щоб потім поглузувати. Навіть Джем не чіпляється до мене, хіба що я скажу якусь дурницю. Дами, здається, побоюються чоловіків і ставляться до них не дуже схвально. А мені вони подобаються. Хоч вони й лаються, випивають, грають в азартні ігри, жують тютюн, а проте в них є щось таке, від чого мені здається, що не такі вже вони й погані... Вони не...