Україна–Русь. Книга перша

Білінський Володимир Броніславович

Отож, у XIII столітті за Доном русичі не мешкали. Що дає підставу на додатковий висновок: не проживали вони за Доном і в Х–ХІІ століттях, бо не існувало передумов до їхньої міграції.

Це свідчення про межі землі русичів стосується і так званої Ростовсько–Суздальської землі, яка завжди лежала за Доном. Тим більше, що Рубрук зазначив у своїй праці, що країна, яка лежала за Доном «північніше ставки Сартака», йменувалась Країною Моксель.

Між іншим, московська історіографія не знає між Доном та Волгою в ХІІ–ХІІІ століттях жодної держави, окрім Великих князівств Володимирського й Рязанського, які мали своїх «государів». А саме те засвідчив

посол короля Франції.

Звернімося знову до Вільгельма де Рубрука:

«На півночі цієї області (Криму. — В. Б.) є багато великих озер, на берегах яких соляні поклади; як тільки їхня вода потрапляє в озеро, утворюється сіль, тверда, мов крига; із цих солончаків Батий і Сартак мають великі прибутки, тому що зі всієї Русі їздять туди по сіль, і з кожного навантаженого воза дають два шматки тканини, які коштують пів–іперпера» [19, с. 68–69].

Маємо незаперечне свідчення про потужні контакти Русі з Кримом у XIII столітті. Саме так — потужні контакти. Бо хани Батий і Сартак мали з тієї торгівлі сіллю великий зиск. Отак, із простих фактів отримали достовірну інформацію.

По–перше: не таких вже й великих втрат зазнала Русь від навали війська хана Батия у 1240–1241 роках. Бо якби втрати населення Русі були значними, то відновити життєдіяльність нашої землі за 10 років було б неможливо.

По–друге: торгівля між русичами і Кримом не могла би приносити ханам «великих прибутків».

Татари перейшли Русь військовою смутою з півночі на південь завширшки приблизно 150 кілометрів, захопивши Чернігів, Київ, Колодяжин, Ізяслав, Кременець, Володимир–Волинський, Брест, вийшли до Польщі. Своїх поселень на Правобережній Україні, як ми це бачили в Ростовсько–Суздальській землі, татари на перших порах не тримали. Найближча до Києва татарська застава, як свідчив 1246 року посол Папи Інокентія IV Плано Карпіні, була розташована на відстані «шести днів кінного переходу».

Звернімо увагу, що й ті міста, які зруйнував Батий, відновлювались досить таки швидко, в них не припинялось людське життя. Так уже 1246 року Київ приймав купців Константинопольських, Бреславських, Польських, Генуезьких, Венеціанських, Пізанських, із Акри, із Кафи, із Австрії та багатьох інших.

Послухаємо Плано Карпіні:

«Свідками є всі громадяни Києва, які дали нам провідників і коней до першої застави Татар… Крім того, свідками є Бреславські купці, які їхали з нами до Києва та знали, що ми заїхали до Татарської землі, а також багато інших купців… із Польщі, із Австрії, що прибули до Києва після нашого від’їзду до Татар. Слугують свідками й купці з Константинополя, що приїхали в Русь через землю Татар і котрі перебували в Києві, коли ми повернулись із землі Татар. Ось імена тих купців: Михайло Генуезький, а також і Варфоломій, Мануіл Венеціанський, Яків Реверій із Акри, Микола Пізанський; це найбільші, головні. Інші менш важливі: Марко, Генріх, Іоан Вазій, другий Генріх Бонадієс, Петро Пасхамі; було ще багато інших, але їхні імена невідомі нам» [19, с. 62].

Як вам таке подобається?

Мертвий Київ (за московськими вигадками) переповнений купцями зі всього світу.

Якби не працювали ремісники та майстерні Русі й Києва, то навіщо б до Києва збиралося стільки купців?

Отож, відповідь очевидна: Київ після 1240 року й надалі залишився головним центром східнослов’янських земель. Він тільки втратив титул столиці держави. І ще: князівства і землі Русі не зазнали нищівних втрат від навали татар, бо хан Батий більшість із них не чіпав, обминув.

Це

історично достовірна правда, і нам треба її поновити в українських історичних матеріалах, як би цьому не протидіяла Москва.

Перший ректор Київського університету професор М. О. Максимович, який у першій половині XIX століття користувався не сфальшованими матеріалами, писав:

«В поруйнованому Києві був поруйнований Печерський монастир: проте усі 80 років Татарщини продовжувався неперервний ряд семи ігуменів Печерських… При усій волі Татарській над Руссю, не маємо права говорити про обезлюднення землі Київської» [1, с. 132–133].

І після навали військ хана Батия Русь продовжувала жити і розвиватись, як цілком самобутній слов’янський етнос, маючи своїх церковних і державних поводирів.

За свідченням того ж Плано Карпіні в 1245–1247 роках у Києві владу очолював тисяцький Данила Галицького, який разом з київськими боярами правив містом. Канів був першим татарським форпостом, де вони тримали свого представника.

Але в Каневі мешкали русичі. От що писав посол Папи Інокентія IV:

«Звідціля (із Кракова. — В. Б.) він (князь Василько. — В. Б.) повіз нас у свою землю…, послав з нами до Києва одного служителя… Завдяки милості Божій… ми прибули до Києва, який є столицею Русі; прибувши туди, ми влаштували нараду про нашу подальшу подорож із тисяцьким та іншими знатними людьми, які були там. Вони нам повідомили, якщо ми поїдемо в Татарію тими кіньми, яких маємо, то наші коні можуть здохнути… бо вони не вміють здобувати копитами з–під снігу траву.. І так… ми на конях тисяцького і з його провідником… виїхали з Києва…

Прибули до… селища Канов (Канів. — В. Б.), яке перебувало під безпосередньою владою Татар. Начальник цього селища дав нам коней і провідників до другого селища, начальником якого був алан за іменем Міхей…

Після цього ми виїхали разом із ним в понеділок чотиридесятниці, і він провів нас до першої застави Татар» [19, с. 44–46].

Це не вигадка, чи припущення, а достовірна фіксація стану речей на початку 1246 року: перша татарська застава була розташована у ті роки в районі сучасного міста Дніпропетровська і прикривала переправу через річку Дніпро. Хто бажає пересвідчитись, раджу звернутись до «Мапи шляху Іоанна де Плано Карпіні».

Русь продовжувала правитися своїми князями і жити на своїй землі. Це чергове свідчення Плано Карпіні, подобається воно комусь чи ні. І останнє, на що звернімо увагу. Бо висновків, вивчаючи книги Плано Карпіні та Вільгельма де Рубрука, можна зробити безліч. Ось слова посла короля Франції Рубрука:

«…мандруючи від становища до становища… досягай великої річки Танаїду (Дону. — В. Б.)… У тому місці, де ми прибули до берега, Батий і Сартак наказали облаштувати поселення Русичів, котрі переправляють човнами послів та купців… (Вони) мають пільгу від Батия, бо не мають інших обов’язків, окрім перевозити їдучих туди та назад» [19, с. 86–87].

Вільгельм де Рубрук писав цілком відверто, що в Криму та в Причорномор’ї у ті часи мешкало та працювало дуже багато русичів. Послухаймо:

«…завдяки Русичам, кількість котрих серед них (татар. — В. Б.) дуже велика» [19, с. 84].

А якщо згадаємо, що ті ж русичі «зі всієї Русі» ще й возили сіль від Перекопу, з яких «Батий і Сартак мають великі прибутки», то дізнаємось, хто в XIII столітті проживав у Причорномор’ї.

Про що свідчать оті беззаперечні факти?