Українські народні казки
Шрифт:
— Слухай, сину! Як ти не відведеш своєї жінки туди, звідкіль узяв її, та не уб’єш її, а до того ще не принесеш із неї серце, очі й обидві руки по лікті, то я мушу убити тебе самого! — каже він своєму синові.
Покірний був царевич, заплакав він гірко та й пішов із своєю дружиною на край світу. Слідом за ним побігла й царська собака. Вистрелив він і вбив собаку. Потім вийняв з неї серце та очі, але не знає, де йому ще й руки дістати, щоб не відрубувати у жінки. А вона й каже йому:
— Коли вже моя така доля, що я мушу так мучитись, то відітни
Дуже плакали вони обоє, як царевич відрубав їй руки. Шкода їм обом було тих гарних білих рук, та що ж діяти?
Скінчивши цю справу, царевич пішов додому і поніс із собою руки, очі та серце, щоб показати батькові та мачусі, що він убив свою кохану дружину. А та, сердешна, пішла собі, плачучи, без рук. Як же вона житиме на світі, коли їй нема чим навіть страви до рота покласти?
Блукаючи отак, прийшла вона до однієї річечки, нахилилася та напилася води, а потім лягла собі на бік відпочивати. Несподівано якось обрубок руки, що був обкутаний рядном, зсунувся та й умочився в воду, і вмить рука у неї виросла. Побачивши це, вона й другий обрубок вже сама намочила, і так у неї знову виросли обидві руки. «Тепер, — подумала вона, — піду до тієї хати, де я жила з братами, та й зостанусь там жити».
Живе вона та й журиться про те, що їй доведеться робити, як родиться у неї дитина, бо вона дитини чекала. Певно, загинуть обоє! А якби не дитина, то вона б, здається, зосталась тут навіки жити!
Прийшов час, і вона родила двоє дітей відразу, та обидва хлопчики. І такі гарненькі були сини її! Один мав на чолі такий знак, як сонечко, а другий — як місяць.
Минуло кілька часу, і старий цар та мачуха померли. Зостався тільки син їх та й почав царювати. Але невеселе було йому те царювання без своєї дружини. «Якби я знав, — каже він сам до себе, — де вона тепер, то хоч у неї і немає рук, але взяв би її та годував власними руками, бо сам же й відрубав їх у неї!»
— Ходім лиш шукати її,— каже раз молодий цар своєму челядинцеві.
Та й пішли обоє у ліс. Отак, шукаючи, дійшли вони лісом до того місця, де він найшов її у кришталевій труні. Тоді вже вечоріло. Він і згадав, що тут недалеко є та хата, в якій жили перше брати-гайворони, та й пішов з челядинцем туди на ніч. Тепер у тій хаті жила якась жінка з двома хлопчиками. Постелила вона цареві на полу, а челядинцеві долі, сама ж лягла на лаві, а дітей обох поклала на лежанці, бо їх вона завжди клала на окремій постелі. Цілу ніч у хаті горіла свічка.
Дуже гарно молодому цареві спати на полу, але його челядинцеві було гірше на твердій долівці, і він часто прокидався вночі. Як заснув цар, то одна рука його якось звісилася додолу.
Тут один з хлопчиків почав чогось плакати та кликати маму, а вона й каже, начебто сама до себе:
— Не плач, сину, я зараз підійду до тебе. Треба йти батькову руку, що звісилася, на постелю положити.
Челядинець і почув це.
Ранком вона хутко встала, щоб гостям снідання зварити. Цар з челядинцем повставали, поснідали, а потім і пішли
— Ох, тяжко жити на світі. Ти знаєш, що якби оце я побачив свою жінку, то, здається, зараз би полегшало та покращало на серці!
— А чи впізнали б ви її, якби оце побачили? — питає той царя.
— Впізнав би! — каже цар. — От і та пані, в якої ми ночували, теж трохи скидається обличчям на неї, але у моєї жінки рук немає.
— А нащо ж то, як ви спали та рука у вас звісилася додолу, то вона казала своїй дитині: «Не плач, сину: треба батькову руку знов на постелю положити?»
— То знаєш ти що?! — зрадівши, каже йому цар. — Посидьмо тут, а під вечір підемо знову до неї ночувати!
Дуже засумувала господиня, побачивши, що цей несподіваний гість, якого вона з великою радістю приймала у своїй господі, не впізнав її, та й пішов знову в ліс, та, певно, вже й не вернеться ніколи, щоб хоч спитати, хто вона і звідкіля тут узялася?
Але настав вечір, і вони прийшли знову. Господиня поклала їх так само, як і вчора. Вона аж затремтіла від радості…
Незабаром цар навмисне звісив руку на долівку. Вона підійшла, взяла його руку та й поклала біля нього як слід. Тут він обняв її, пригорнув до себе, а потім і питає ласкаво:
— Чого ж ти так піклуєшся про мене, господине?
— Ти ж мій чоловік, що відрубав мені руки! — відразу відповідала вона, зрадівши, що її спитали про це.
— То скажи ж мені, серце, як це сталося, що у тебе знову є руки? — спитав її цар.
— Я добула їх в одній річечці, до якої схилялася воду пити, — каже вона.
— А діти?
— Діти — це близнята, та ти, певно, й сам добре розумієш, відкіля взялися вони у мене!
Тоді прийняв цар молоду царицю свою. Прийшли вони додому й поклялися обоє довіку не розлучатися.
Про вірного товариша
Жив колись один цар. Він мав сина-одинака. А держава в нього була дуже багата. Цар і не знав, чим більше пишатися: державою чи сином.
Але багатство принесло йому біду: сусідський король позаздрив цареві й оголосив війну. Цар якраз збирався оженити сина. Тепер сказав:
— Но, сину, інша карта впала. Тепер не до одруження, мусимо державу боронити. А твоє весілля відкладаємо, хоч і треба би у хату молоду господиню. Я рушаю з військом до кордону, а ти зостанешся удома й будеш моїм заступником. Кермуй цілою країною, доки я не вернуся, але кермуй так, аби не було скарг. Будь справедливий і суди по правді. Як війна минеться, оженимо тебе. Без мене ж не смієш і думати за свадьбу! Зробиш злочин проти свого батька, як сам знайдеш собі наречену й поберетеся. Пам’ятай на сі слова!..