Українські народні казки
Шрифт:
Найняли кімнату. Хазяїн обслуговував їх добре, бо бачив, що приїхали якісь високі гості.
Коли настала ніч і молоді полягали спати, помічник узяв рушницю й став під дверима на сторожі. «Буду цілу ніч вартувати, — думає собі,— корчма край глухого лісу, може всяко статися».
Ходить довкола будинку. А ніч темна, хоч ріж її ножем.
Нараз коло півночі на стріху будинку сіли три ворони і почали межи собою говорити.
— Гарна пара молодих заночувала у цьому заїзді,— каже перший ворон. — Таких славних гостей
— Та що воно варт, — каже другий ворон. — І красні, і славні, а завтра погинуть, бо старий цар дізнався, що його син вертається, і наказав на річці міст підрізати. Як будуть проїздити, заломляться й затопляться.
— А хто се чув і скаже комусь іншому, той по коліна стане соляним, — проговорив третій.
З тим ворони знялися й полетіли.
А на те місце сіли три соколи й також розмовляють:
— Ой прекрасна пара! Хоч би й оминула біду на ріці, та смерті не мине. Бо старий цар хитрий. Як почує, що не затопилися, пошле синові золоту карету. А як хто в неї сяде, вона відразу загориться, і люди в ній погорять на порох. А хто се чує й скаже комусь іншому, той до попідплеч стане соляним каменем.
Соколи знялися на крила й полетіли.
На їх місці сіли три орли й говорять межи собою:
— Красні й розумні молодята, що ночують тут. Годні би, може, обійти і міст, і золоту карету, та смерті не минуть. Бо старий цар, як будуть наближатися до головного міста, пошле синові в дарунок золоту шаблю на золотому поясі, а для невістки золотий пояс і золоті персні. Дуже дорогий подарунок, але зроблений так, що, як підпережуться, їх вибухом рознесе на порох. А хто нашу бесіду іншому передасть, той станеться цілий соляним стовпом.
— Я хоч і стану каменем, айбо розповім! — скрикнув товариш королевича, але орли його вже не чули, бо знялися й полетіли геть.
А як розвиднялося, всі троє поснідали, помічник впряг коні в колісницю, й рушили в путь.
Їдуть, їдуть… Бачать: ріка, а через неї — міст. Помічник спинив коней, відчинив дверці й каже:
— Виходьте!
— Що таке? — зачудувався царевич. — Ти ніби наказувати хочеш? — І засміявся.
— Виходьте з карети! — повторив помічник. Зганьбився царевич перед жінкою, але послухав вірного товариша.
— У нього така манія, — говорить, — коли прийде на нього, треба його слухати.
Пішки перейшли міст. А помічник оглянувся направо-на-ліво: броду нема. Побачив бідних людей і віддав їм коней в колісницею, а сам теж перейшов міст.
— Що ти наробив? — дивується царевич. — Як ти смієш роздавати моє майно іншим!
— Слухай мене — добре буде… — А далі товариш не сказав ні слова, пішов уперед.
Царевич з жінкою — за ним. Ідуть, ідуть… Нараз дивляться — назустріч їм цілий загін війська, а навпереді цареві посланці. Вклонилися царевичеві та його дружині й кажуть:
— Пресвітлий цар послав молодим золоту карету, аби не йшли пішки.
Зрадів
— Тепер уже вірую, що нянько відпустив мені вину. Із такою славою зустрів нас на кордоні! — й хоче сідати у золоту бричку.
Але товариш перегородив йому дорогу. В його руках сокира, — й не знати звідки роздобув її, — і почав рубати цареву карету. Молоді постовпіли. Думають: розум втратив. Але не кажуть нічого.
Як порубав усе на тріски, царевич проговорив:
— Досі я завжди тебе слухав, і добре було. А тепер сумніваюся у тобі. Ти все чиниш проти мене і проти волі мого няня. Й ганьбу мені робиш перед високими особами. Як так і далі буде, можемо розійтися. Нашій дружбі настане кінець!..
— Я тобі добра хочу, — каже вірний товариш. — Ти мене слухав і не шкодував. Дай слово, що ще одну пораду послухаєш.
— Ні! Як такі будуть поради, не можу тебе слухати…
І з тим рушили далі. Ідуть, ідуть… Дійшли до столиці, де жив царевичів старий. А перед містом і сам цар з великою процесією зустрічає сина та невістку. Почав їх обнімати, цілувати, а тоді на радощах передає молодим пакунок. А в пакункові шабля із золотим поясом — для сина — і золотий пояс з самоцвітами та дорогі персні — для його дружини.
Молоді аж цвітуть з радості. Але тої хвилини підскочив друг царевича, вихопив пояс з шаблею із рук свого товариша й золотий пояс та персні з рук молодої жінки, кинув на землю і посік.
Старий цар, молода пара і всі присутні аж пополотніли: такі дорогі подарунки знищив! Царевич злий, а його жінка плаче з жалю та ганьби.
— Нічого, нічого, — каже старий цар, — се діло вдома розберемо. А тепер, сину дорогий, і ти, невістко, ходімо до мене. З радістю вас приймаю, як батько.
І повів їх у свої палати. А приятель царевича — за ними, без слова, як німий.
Старий цар приготував велику гостину, ніби синові й невістці друге весілля правив. На гостині були й міністри, й командири, й судді, всякі високі урядовці. Їдять, п’ють, веселяться. Коли ж гостина була в розпалі, старий цар піднявся:
— Слухайте, чесні гості! Я, батько, відпустив своєму синові провину. І
з дорогими подарунками його зустрічав. А мій син замість подяки мене зганьбив — золоті й сріберні подарунки перед очима всіх понищив. Най відповідає за такі свої вчинки!
— Так, так! — закричали. — Най відповідає!
Царевич встав і каже:
— Я не хотів свого нянька ганьбити та його подарунки нищити. То все вчинив мій помічник. Спитайте його…
Всі очі обернули на помічника. Той дотепер мовчав, а зараз заговорив:
— Так. Я все знищив своєю рукою. І якби таких подарунків було більше, я й оті понищив би. І не каюся. Що вчинив, за те відповідаю.
Тоді старий цар каже:
— Всі чули, що признався. Розсудіть це діло. А після суду гостину продовжимо.